Генеральна конференція саме для мене
Те, про що я дізналася, було дуже страшним, але Небесний Батько знав про мої потреби в ту першу суботу й неділю жовтня.
Я зростала в домівці, де генеральної конференції чекали, як свята. Я пам’ятаю, як іще дівчинкою отримувала завдання у Недільній школі знаходити зображення генеральних авторитетів на малюнках, коли я дивитимусь їхній виступ на екрані телевізора. Коли я подорослішала, то навчилася розрізняти тих Братів не лише за зовнішністю, але й за голосами та посланнями, які вони доносили. Коли я почала навчатися в університеті, то дуже зраділа, коли хор нашого інституту релігії запросили співати в Скинії під час однієї із сесій конференції. Одним словом, у 20 років у мене вже сформувалося особливе ставлення до перших вихідних у квітні та в жовтні кожного року.
Але лише пізніше я дізналася, наскільки глибоко особистісною може бути генеральна конференція. Наш кіл отримав квитки на генеральні збори Товариства допомоги у вересні 2008 року в Конференц-центрі. Я з радістю спілкувалася із сестрами нашого колу в радісному передчутті надихаючої музики та промов, і з особливим смиренням чекала на виступ президента Дітера Ф. Ухтдорфа, другого радника в Першому Президентстві. Я дослухалася до кожного слова, ретельно все нотувала й узяла зобов’язання виконувати все, до чого нас закликали. Я відчувала, що то була чудова прелюдія до сесій генеральної конференції, яка мала відбутися в наступні вихідні.
Але раптом мій світ похитнувся. Наступного четверга під час робочого дня мені подзвонив мій лікар, який повідомив, що аналізи, які я робила минулого тижня, вказують на наявність раку.
Наступні дні були суцільним маревом сумніву, страхів, тривоги, суму, розпачу й болю. У мені боролося так багато почуттів, що я не могла спати, а сльози лилися неперервним потоком. Я ніколи не була такою наляканою.
Коли настав ранок суботи, я мала намір слухати конференцію, займаючись якоюсь роботою. Я сподівалася, що клопоти відволікатимуть мене від моїх переживань. Але я відклала прання й залишила посуд у раковині, наблизившись до телевізора. Моє серце мало не перестало битися, коли старійшина Л. Том Перрі, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, почав першу сесію такими словами: “Ми не можемо передбачити всіх труднощів і життєвих негараздів, навіть тих, які чекають нас за наступним поворотом, але, маючи віру й надію, ми знаємо, без тіні сумнівів, що євангелія Ісуса Христа є істинною і найкраще чекає попереду”1.
Я подумала, що наступний виступ неодмінно буде присвячений моральній чистоті чи Суботньому дню. Але в кожному наступному посланні також ішлося про те, як мати надію в часи випробувань!
Неділя була спокійним днем, коли вся моя сім’я молилася і постилася за мене. Я продовжувала слухати слова надії, як і напередодні, а в кінці прозвучало потужне послання старійшини Квентіна Л. Кука, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів: “Я свідчу, що Спокута Ісуса Христа покриває всі випробування і труднощі, з якими будь-хто з нас зустрічається в цьому житті,—сказав він.— Часом, коли нам хочеться сказати: “Сподіваюся, Ти знаєш, як мені важко”, ми можемо відчути впевненість, що Він поруч і що ми в безпеці, в Його ніжних руках”2.
Можливо, через піст або молитви, чи просто мій смиренний настрій, але від початку до кінця я відчувала, що це моя особиста генеральна конференція, яка була спрямована до мене однієї.
В наступні дні, тижні й місяці я пережила багато труднощів, пов’язаних з аналізами, операціями, хіміотерапією та опромінюванням. Я б хотіла вам сказати, що ніколи не впадала у відчай упродовж тих 12 місяців. Але це не так. Однак у ті миті я також відчувала підтримку завдяки молитвам і посту членів приходу та сім’ї, благословенням священства, які надавав мій батько, та вірі моєї матері. Я повністю прочитала Книгу Мормона упродовж перших місяців лікування, знаючи, що слово Бога приносить втіху.
Однак у найважчі дні я завжди зверталася до свого потріпаного номера журналу Ensign за листопад 2008 року й читала ті слова, які линули від люблячого Батька через Його натхненних служителів безпосередньо до серця, сповненого страхом. Я була вражена фразою, сказаною Президентом Томасом С. Монсоном у вступному слові, яку спочатку не запам’ятала: “Наш Небесний Батько знає про кожного з нас і наші потреби. Сповнімося ж Його духа, беручи участь у цій 178-й піврічній генеральній конференції Церкви!”3.
Я здобула свідчення про цю істину. Небесний Батько знав про мої потреби в ту суботу й неділю жовтня. Він знав, як мені потрібно надіятися на Його любов, на Його план для мене. Він промовляв, а я—слухала.
Ілюстровано Діллін Марш