Найкращий футболіст
“Всіх люби,—сказав Ісус,—всім добро твори” (Збірник дитячих пісень, с. 39).
Я стиснула кулаки, прикусила губу і вдарила по м’ячу, який котився до мене. Потім я нахмурилася, бо побачила, що м’яч полетів за межі поля, а не туди, куди я цілилася.
Дівчинка на ім’я Нан стояла біля огорожі й спостерігала за грою. Вона побігла, щоб підняти м’яч, підстрибуючи від радості. Всі засміялися. Ніхто їй не подякував за те, що вона повернула м’яч.
Я відчувала себе винною. Я знала, що Нан хоче грати, але я не хотіла першою запрошувати її.
Нан була спокійною, з каштановим скуйовдженим волоссям, носила окуляри з товстими лінзами і мала писклявий голос. В усьому нашому класі у неї не було жодного друга. Не можу сказати, щоб я її не любила. Просто я з нею ніколи не розмовляла.
Того вечора наша вчителька оголосила, що хоче переставити парти й по-іншому нас розсадити.
У класі всі зашуміли від хвилювання. Разом з моєю найкращою подругою ЛіЕнн ми усміхнулися одна одній.
Якраз у ту мить Кароліна нахилилася до мене. “Я чула, як Нан казала пані Мартін, що хоче з тобою сидіти. Жах!”
Я була вражена. “Чому зі мною?”— думала я. Я ніколи не ставилася погано до Нан, але й ніколи не була з нею привітною.
“Скажи вчительці, що не хочеш з нею сидіти,—прошепотіла Кароліна.— Бо в такому випадку ніхто не захоче сидіти з тобою”.
Я подивилася на Нан. Вона схилила голову. Мабуть, вона знала, про що думав кожен у класі.
Пані Мартін викликала мене до дошки. Я знала, що Нан—дитя Бога і що Ісус сказав любити кожного. Але якщо я подружуся з Нан, то всі подумають, що я дивна.
“З ким ти хочеш сидіти?”— запитала мене пані Мартін.
“З ЛіЕнн”,—сказала я. Це було просто.
Пані Мартін усміхнулася. “А чи не хотіла б ти сидіти також поруч з Нан?”
Я подивилася в підлогу й прошепотіла: “Мабуть, що ні”.
Пані Мартін була здивована. “Ти впевнена, Енджі?”
“Так”,—пробурмотіла я.
Наступного дня наші парти були переставлені. Я сиділа біля ЛіЕнн. Нан сиділа в іншому кутку кімнати. Дві дівчинки, які сиділи поруч з нею, відсунули свої парти, так що складалося враження, ніби вона сидить сама. Здавалося, вона ось-ось заплаче.
Через кілька тижнів Нан перейшла до іншої школи. Дівчинка з мого приходу ходила до тієї школи, і я запитала, чи не зустрічала вона дівчинку на ім’я Нан.
“Думаю, що так. Як вона виглядає?”—запитала вона.
“Ну, вона дуже спокійна. У неї скуйовджене волосся й окуляри з товстими лінзами. Вона нікому в моєму класі не подобалася”.
“Справді? Мабуть, це якась інша дівчинка,—сказала вона.— Та нова дівчинка, яку я знаю, дуже цікава. Вона всім подобається. А як добре вона грає в футбол!”
Я згадала той день, коли Нан спостерігала за тим, як ми грали в футбол. Їй потрібен був шанс і друг. І я могла дати одне й інше.
Того дня я пообіцяла собі, що завжди буду добре ставитися до всіх і ніколи не залишу без уваги таку дівчинку, як Нан, не спробувавши подружитися з нею.
Ілюстровано Бредом Кларком