Попкорн, піонери і спокій
Ширлі Херст Шилдз, шт. Юта, США
Мама поклала цеглини в піч і після цього загорнула їх у ковдри, щоб наші ноги залишалися в теплі, коли ми будемо їхати у своїй машині, яка не обігрівалася. То був 1935 рік, і ми долали 96 км подорожі із Солт-Лейк-Сіті до Пейсона, шт. Юта, щоб відвідати моїх дідуся й бабусю на початку грудня. Падав невеликий сніг, який крутився у вирі на дорозі попереду, неначе маленькі торнадо. Мій старший брат, Фред, і я були вдягнені у теплі пальта й колючі вовняні шкарпетки й шарфи. Для мене, семирічного хлопця, ця подорож здавалася безкінечною.
Таку подорож ми здійснювали кожного грудня. Різдво насправді не починалося, поки ми не потрапляли до теплої кухні бубусі й дідуся Тенерів, щоб робити кульки з попкорну. Дідусь розпалював вогонь, а бабуся наповнювала дротяний кошик попкорном і енергійно трясла його над вогнем, доки він не наповнювався пухкими, білими зернами кукурудзи. Тоді бабуся заливала попкорн сумішшю меду й масла у великому чавунному казанку і перемішувала в арахісі. Коли суміш остигала, ми запускали в неї вимазані в масло руки і робили святкові кульки, щоб дарувати їх членам сім’ї і друзям.
Однак це Різдво було іншим. Зазвичай ми з Фредом подорожували на задньому сидінні автомобіля, але цього року нас втиснули між батьками на переднє сидіння. Заднє сидіння займала маленька біла труна, в якій лежало тіло мого однорічного братика Герольда. Захворювання на кір перейшло в пневмонію і забрало його юне життя. До подорожі ми заїхали в морг, щоб забрати маленьку дерев’яну труну.
Під час нашої двогодинної поїздки під керівництвом батька ми співали різдвяні пісні. Мама й тато співали на два голоси і прекрасна музика втішала нас, бо ми тужили через втрату дитини.
Коли ми доїхали до дідусевого будинку, зазвичай весела компанія родичів цього разу благоговійно чекала на нас. Труну витягли з заднього сидіння і перенесли до бездоганно чистої вітальні бабусі. Єпископ моїх дідуся й бабусі сказав кілька добрих слів, і ми знову повернулися в машину, щоб їхати на цвинтар, де всі ми плакали, коли цього дорогоцінного маленького хлопчика клали в замерзлу землю.
Нарешті наступило Різдво. Вогонь було розведено, попкорн приготовано і святкові кульки з попкорну розвезено на запряжених кіньми санях дідуся. То був сумний день, але й відчувався великий спокій, коли я слухав історію про народження Христа, яку читали мої вірні дідусь і бабуся.
Мої дідусь і бабуся народилися від батьків-піонерів, які поховали багатьох своїх дітей. Коли наша сім’я оплакувала свою втрату, ми звернулися туди, куди зверталися наші предки—до Сина Божого та Його слів. Пам’ятаю, як того року я краще зрозумів Різдвяну історію, бо завдяки дитині, що народилася в яслах, дитина, яку ми поклали в землю, знову воскресне і буде нашою.
Багато десятиріч минуло з того часу, але кожного Різдва я все ще заливаю попкорн сумішшю меду й масла, перемішую в арахісі, виліплюю з суміші кульки і пам’ятаю.