Нужденною була я

Дайян Хетч, шт. Аризона, США

Кілька років тому на паркінг нашого дому зборів заїхав занедбаний автомобіль. Він належав батькові-одинаку чотирьох дітей. Він приїхав, щоб попросити допомогу. Наш приход знайшов житло для них і батько почав приводити свою сім’ю до Церкви.

Іноді одяг дітей був чистий, а інколи й брудний, однак їхнє волосся завжди було неохайним. Ми ніколи не знали, наскільки заплутаним і безладним воно буде наступного разу. Президент Початкового товариства щотижня приносила з собою гребінець і щітки. Разом з вчителем вони розчісували дітям волосся перед уроками у Початковому товаристві.

Служачи радником в президентстві Початкового товариства, я захоплювалася здатністю цих двох сестер піклуватися про цих немитих дітей. Я не могла себе змусити торкнутися їхнього волосся і не розуміла, як це вдавалося цим сестрам. Я заспокоювала свою совість, кажучи собі, що можу допомагати, наглядаючи за іншими дітьми, поки ці жінки працювали.

Наймолодшій дитині в цій сім’ї було три роки. Вона говорила нерозбірливо, але намагалася гучно виспівувати, коли ми виконували пісні. Це дратувало мене.

Оскільки трирічні діти не можуть надовго зосереджувати свою увагу, я почала садити цю маленьку дівчинку собі на коліна, щоб допомогти їй слухати. Вона вдячно усміхалася мені і я почала відчувати радість і любов, яку Небесний Батько мав до цієї немитої дитини—Його дитини. Зрештою я помітила, що вже не помічаю бруду й беру щітку, щоб розгладити її заплутані кучері. Мені навіть здавалося, що коли вона намагалася співати, її голос звучав приємно.

Через кілька місяців батько цих дітей встав під час зборів свідчень і за кафедрою подякував нам за допомогу його дітям. Наступного тижня сім’я переїхала.

Я вдячна за нагоду, яка випала мені, служити тим дітям. Коли вони приїхали, я відчувала, що вони були у великій нужді, але виявилося, що я була тією людиною, якій потрібні були вони, аби допомогти мені змінитися.