Труби і брудні черевики
Автор живе в штаті Юта, США.
Я не хотів пересувати ще одну трубу для поливу.
Ілюстрація Майкла Паркера
“Дякую, єпископе Роулі. Ми з радістю допоможемо”. Брат Гулет, порадник у нашому кворумі дияконів, узяв з рук єпископа планшет для паперу і оголосив: “Нам треба скласти список бажаючих попрацювати на церковній фермі. Я впевнений, що Господь буде задоволений, якщо всі ми допоможемо на наступному тижні”.
“У чому полягає допомога?”— запитав я обережно. Уся ця ідея з церковною фермою не додавала позитивного настрою.
“Єдине наше завдання на цей тиждень—пересування труби для поливу”.
Пересування труби! Від тих слів я здригнувся. Мені відразу пригадалося, як кілька місяців тому на вимогу мами я знайшов роботу на літо. У нашому містечку вона була чи не єдиною—пересування труби. Тож усе літо разом з двоюрідним братом Скоттом я пересував труби.
У перший день нашої літньої роботи ми стояли, оглядаючи неозоре поле зеленої люцерни. 12-метрові труби були з’єднані між собою у пряму лінію, яка, як здавалося, простягалася на кілометри. Після короткого пояснення, що треба робити, ми зі Скоттом від’єднали першу трубу. Скотт підняв свій кінець труби, і холодна вода залила мої кросівки. Ми підняли трубу над грузькою тванню і під’єднали її до наступного стояка. Коли ми повернулися, щоб узяти наступну трубу, моє брудне взуття стало важчим, бо твань налипала до них усе товщим шаром. Згодом наш одяг і дух були просякнуті брудом, водою і потом.
Мої думки знову повернулися до волонтерського служіння на церковній фермі. “Ну, не знаю, чи зможу”,—запинаючись, сказав я.— Я кожного ранку ходжу на свою роботу”.
“Не біда,—запевнив брат Гулет.— Ми завжди їздимо на церковну ферму після обіду”. Брат Гулет передав список, щоб ми могли записатися. “Коли кожного з вас висвячували у священство, вам була дана сила діяти від імені Бога. І коли ми Йому служимо, служачи іншим, то діємо від Його імені. Крім того, якщо всі ми будемо допомагати, робота зовсім не буде важкою”.
Список дійшов до мене. Я не міг повірити, що вже всі записалися приходити кожного дня на тижні. Невже вони не знають, яка це неприємна робота? Я відчув значну силу праведного впливу своїх друзів. Нехотя я записався і передав список далі.
У понеділок після обіду я сидів у своїй кімнаті, відпочиваючи після ранкової роботи, коли почув знадвору автомобільний сигнал брата Гулета. Якусь мить я вагався, перш ніж переодягнувся у свій вогкий робочий одяг з неприємним запахом.
Ми невдовзі в’їхали на церковну ферму. Усі, крім мене, побігли до поля. Я плівся позаду, понуривши голову, підбиваючи камінці, коли зі здивуванням відчув чиюсь руку на своєму плечі. “Дякую, що поїхав з нами,—підбадьорив мене брат Гулет.— Я знаю, що ти багато працював зранку”. Якийсь час ми йшли разом мовчки. Потім він побіг уперед, щоб організувати нашу групу.
Я дивився на нього і думав про те, що він сказав мені. Я багато працював вранці. Я був стомлений, від мене неприємно пахло, і мені хотілося додому. А як же брат Гулет? Він також багато працював вранці. До речі, як і всі хлопці. То чому ж вони так раділи, що приїхали сюди?
Я приєднався до групи, і ми взялися до роботи. Спочатку я намагався підбадьорити себе думкою про благородну жертву, яку я приносив. Але невдовзі мої егоїстичні думки пішли геть, і я помітив, як швидко ми працювали, оскільки кожен допомагав. Ми сміялися, розмовляли і раптом я зрозумів, що ми гарно проводимо час! Через кілька коротких годин ми закінчили своє завдання.
По дорозі додому я зрозумів, що те, що я вважав нестерпною жертвою, було чимось зовсім незначним. Дійсно, оскільки всі допомагали, це взагалі не здавалося жертвою.
Брат Гулет зупинив свій мікроавтобус біля мого будинку і озирнувся на мене. “Дякую за твою допомогу сьогодні. Завдяки твоїй старанній праці, всім нам було легше”. Він усміхнувся і підморгнув.
Я усміхнувся у відповідь. “Дякую, але ми працювали всі разом, тому й було легко”. Я вийшов з машини і зачинив двері.
Брат Гулет завів машину і почав від’їжджати. “Тоді до завтра”,—вигукнув він крізь відчинене вікно.
“Авжеж. До завтра”,—відповів я.