Перший день Джечана
Чи був це правильний шлях? Джечан зовсім заплутався.
“Шукав я був Господа, і Він озвався до мене” (Псалми 33:5). Ця історія відбувалася у Кьонгі-до, у Південній Кореї.
Грала весела музика, коли Джечан і мама встали зі стільців у шкільному спортивному залі. Вʼязки яскравих кульок гойдалися на стінах, а інші діти та їхні батьки радісно спілкувалися.
Завтра мав бути перший день у школі, а в Південній Кореї нові учні завжди відвідували особливе свято на честь початку шкільного навчання. Джечан, слухаючи пісні і промовців, відчував радісне хвилювання. Він не міг дочекатися початку навчання!
Після свята мама і Джечан ішли коридорами школи. Коли вони зайшли до його класу, Джечан познайомився з учителькою. Вона здавалася дуже приємною.
Згодом мама і Джечан вийшли на вулицю під промені теплого весняного сонця. Здавалося, що навіть сонце і небо раділи початку навчального року.
Наступного ранку мама провела Джечана до воріт школи. Вона міцно його обняла. “Я тебе люблю—сказала вона.—Нехай перший день буде гарним”.
“Добре,—сказав Джечан.—Я також тебе люблю!” Він помахав рукою і попрямував до свого класу, саме так, як вони тренувалися йти цією дорогою.
Коли Джечан ішов коридором, він почав непокоїтися. Чи це правильний шлях? Джечан зупинився й озирнувся. Він повернув і пройшов іншим коридором. Невдовзі він зовсім заплутався.
Джечан глибоко вдихнув. Він знав, що був у цьому коридорі вчора. Він продовжував іти і пройшов повз велику кількість дверей.
Але Джечан не міг знайти свій клас, з партами і друзями, і зі своєю привітною вчителькою. Він побачив спортивну залу. Але зараз там не було ані людей, ані кульок. Це була просто велика порожня зала.
Очі Джечана наповнилися сльозами. Він намагався не панікувати, але йому було страшно. Він не знав, як знайти свій клас. Він став навколішки, щоб помолитися. “Небесний Батько, я загубився. Будь ласка, допоможи, щоб мама мене знайшла і відвела до мого класу”.
Джечан підвівся. Він зробив ще кілька глибоких вдихів. Потім він чекав.
Через кілька хвилин з-за рогу з’явилася мама. “Джечане!—вона підбігла до нього і міцно обійняла.—Що сталося?”
Джечан розплакався. Він відчув таке полегшення, коли побачив маму. “Я не міг знайти свій клас,—сказав він.—Тому помолився, щоб ти знайшла мене”.
Мама витерла сльози на його щоках. “Я рада, що ти помолився,—сказала вона.—Я вже їхала додому. Потім я відчула, що мені слід повернутися і переконатися, що ти знайшов свій клас. Коли я тебе там не побачила, то всюди тебе шукала. І ось знайшла!”
Джечан тримав маму за руку, коли вони йшли потрібним коридором. Джечан припинив плакати. Він знав, що Небесний Батько відповів на його молитву, і все було добре. Коли вони підійшли до класу, він почув, як діти в класі сміялися і раділи.
“Джечане! Ми такі раді тебе бачити”,—сказала вчителька Джечана, коли він увійшов.
“Дякую!”—сказав Джечан, злегка кивнувши головою. Він ще раз обійняв маму. Зрештою це буде гарний перший день у школі.
Ілюстровано Шейн Клестер