Новий дім Омбені
Автор живе в шт. Юта, США.
Як Омбені було завести друзів, якщо він не міг спілкуватися їхньою мовою?
“Мандрівником Я був—і Мене прийняли ви” (Maтвій 25:35).
Омбені насупився, дивлячись на тацю з обідом. Їжа в його новій школі була надто солодкою. Йому хотілося просто їсти приготовані мамою рис і квасолю.
Омбені та його сім’я жили у Сполучених Штатах лише кілька тижнів. У їхній рідній країні стало дуже небезпечно жити, тому їм довелося переїхати до США як біженцям. Переїжджати було важко. Звикати до нової школи також було важко.
Омбені побачив вільне місце поруч з групою хлопців і сів. Усі вони обернулись, щоб подивитися на нього. Один хлопець щось сказав, але Омбені не міг його зрозуміти. Він ще погано знав англійську.
Омбені спробував сказати щось у відповідь. “Джамбо!”—сказав він. (“Привіт!”)
Хлопець виглядав розгубленим. Він насупився на Омбені і відвернувся. Омбені хотілося згорнутись у маленький клубочок, але він просто тихенько сидів у кінці столу. Іноді здавалося, наче він перебуває на чужій планеті в цій новій школі.
Коли уроки нарешті закінчилися, Омбені поспіхом застібнув свою куртку. Там, де він жив, куртка йому ніколи не була потрібна, якою б не була пора року. Але тут взимку було холодно. Інші діти вдягали теплі рукавички і шапки, але в Омбені такого одягу не було.
Ідучи, Омбені міг бачити своє дихання у маленьких білих хмарках повітря. Він почав бігти, щоб швидше дістатися додому. Він ускочив у вхідні двері і ледь не збив з ніг маму.
“Омбені! Пангюза мвендо!”—сказала вона. (“Не так швидко!”)
“Вибач, мамо!”—сказав він, тремтячи від холоду.
Омбені сів і намагався зігрітися, поки мама готувала вечерю.
Через кілька хвилин Омбені більше вже не міг мовчати. “Мамо, я більше не хочу йти в школу! Мені там страшно і самотньо, і я не можу знайти друзів. Я сумую за своїми друзями вдома”.
Мама облишила свої справи і стала на коліна поруч з Омбені. Він швидко витер сльози. Йому не хотілося, щоб мама бачила, як йому сумно.
“Я знаю, що зараз важко”. Мама міцно його обійняла. “Але все налагодиться”.
Омбені відвів погляд убік. “Але як усе налагодиться, якщо я нікого не розумію?”
Мама спохмурніла. Омбені бачив, що вона шукає відповідь.
“Пам’ятаєш, коли ми були в таборі біженців?—запитала вона.—Коли мені ставало дуже самотньо, я шукала людей, яким могла допомогти. Це завжди покращувало мій настрій”.
Омбені кивнув. Він пригадав, як мама завжди знаходила людей, які прибували в табір самі і показувала їм, куди йти.
Мама усміхнулася. “І подумай про Ісуса! Люди часто не сприймали Його. Але Він завжди шукав можливості комусь допомогти”. Вона витерла ще одну сльозу з обличчя Омбені. “Іноді, коли ми засмучені, найкраще, що ми можемо зробити, аби собі допомогти,—це шукати можливості допомогти іншим людям”.
Омбені кивнув. Це здавалося гарною ідеєю. Він хотів бути, як Ісус.
Наступного дня під час обіду Омбені шукав, кому б допомогти. Багато дітей сиділо великими групами. Потім він побачив дівчинку, яка сиділа за столом одна.
Він підійшов до неї і поставив свою тацю на стіл. Він помахав їй і сказав: “Джамбо!”
“Привіт!”—сказала вона.
Омбені широко усміхнувся. Дівчинка також усміхнулася. Потім вони спокійно їли свою їжу, сидячи поруч.
Омбені почувався щасливим. У цій новій школі все одно буде нелегко. Але йому було радісно знати, що в ній є ті, кому він міг би допомогти.
Ілюстрації Джен Тейлор