Команди і таланти
Гравці найкращих команд працюють разом і допомагають одне одному ставати кращими.
“Біжи, Джилліан, біжи!”—кричав тато. Тато Джилліан був тренером її футбольної команди. Вони наполегливо тренувалися, щоб підготуватися до гри на чемпіонаті. Стояла спека, але Джилліан не сповільнювала біг.
Невдовзі тато засвистів у свисток. “Зараз перерва!”
Джилліан узяла свою пляшку з водою і сіла на лаву разом з хлопцями. Вона була єдиною дівчинкою в команді, але вона цим не переймалася. Вони всі працювали разом і допомагали одне одному ставати кращими. І хоча вона була втомлена і спітніла, гра в команді робила її щасливою.
“Тато, ну як ми сьогодні?”—запитала вона.
Тато усміхнувся. “Чудово! Думаю, що команда готова до гри”.
Джилліан усміхнулася у відповідь. Усі їхні старання були не даремними!
Йдучи додому з тренування, Джилліан побачила свою подругу Мей. Вони були в одному класі Початкового товариства. Але Мей уже давно не приходила до церкви.
Джілліан з усмішкою привітала Мей. “Привіт, Мей! Тебе давно не було в Початковому товаристві. У тебе все гаразд?”
Мей потупила погляд униз на своє взуття. “Моя мама не хоче ходити до церкви”.
“Чому?”
“Я не знаю”. Мей підняла голову. “Мені треба йти”.
Джилліан помахала Мей на прощання і подивилася їй вслід. Як я можу допомогти Мей?—міркувала вона.
Коли Джилліан прийшла додому, вона сіла грати пісні Початкового товариства на своїй укулеле. Потім вона запросила своїх братів, щоб поспівати разом. Вони співали, доки мама не покликала їх вечеряти.
“Завтра я збираюся зустрітися з сестрою Ореа”,—сказала мама.
“Сестра Ореа—це ж мама Мей, так?— запитала Джилліан.—Можна мені піти з тобою?” Мей давно не приходила до Початкового товариства. І коли я зустрілася з нею сьогодні, вона виглядала трохи сумною”.
“Звичайно ж, ти можеш піти”,—сказала мама.
“Я візьму свою укулеле! І зможу пограти пісні Початкового товариства. Я впевнена, що вона скучила за ними”,—сказала Джилліан.
Коли наступного дня вони прийшли до дому Мей, Джилліан міцно обійняла її. Поки їхні мами спілкувалися, дівчатка вийшли на вулицю. Джилліан грала на своїй укулеле, а Мей вибирала пісні. Їм було весело, вони сміялися і співали разом, доки для Джилліан не настав час іти.
“Я була рада тебе побачити!—сказала Джилліан.—Тебе давно не було в Початковому товаристві”.
“Так, я б хотіла прийти. Можливо, я знову запитаю про це у мами”.
Наступної неділі Мей була в церкві. Джилліан сиділа поруч з нею. “Я дуже рада, що ти прийшла”,—сказала вона.
Мей усміхнулася. “Я теж”.
Через кілька днів нарешті настав час великої футбольної гри. Джилліан запропонувала команді помолитися перед початком гри. Гра розпочалася. Джилліан бігала якомога швидше. Вона і її команда робили все, щоб перехопити м’яч і забити гол. Її команда виграла гру!
Того вечора, коли Джилліан лягла в ліжко, вона думала про Мей і свою футбольну команду. Вона була щаслива, що належить до команди, а також щаслива від того, що належить до Початкового товариства. Вони всі допомагали одне одному. Джилліан була рада, що могла допомагати своїм друзям: як у церкві, так і на полі.
Ілюстрації Маркоса Кало