Вільні назавжди, щоб діяти самостійно
Старійшина Д. Тодд Крістофферсон
З Кворуму Дванадцятьох Апостолів
Це Божа воля, щоб ми були вільними чоловіками і жінками, здатними піднятися до свого повного потенціалу як в матеріальному, так і в духовному.
У п’єсі Вільяма Шекспіра Генріх V є нічна сцена, що відбувається в таборі англійських воїнів біля Азенкура саме перед початком їхньої битви з французьким військом. У тьмяному світлі і частково замаскований король Генріх ходить невпізнаним серед своїх воїнів. Він заводить розмови, намагаючись оцінити моральний стан свого війська, яке чисельно значно поступалося ворожому. Вони, не впізнаючи його, були відверті у своїх коментарях. Під час однієї з таких розмов, вони разом розмірковують, на кому лежить відповідальність за те, що відбувається з людьми в битві—на королю чи на кожному окремо взятому воїну.
І король Генріх заявляє: “Мені здається, не зміг би я померти з таким задоволенням, як помер би у битві за короля; адже його діло є справедливим”.
Майкл Уільямс відповідає: “Нам цього не зрозуміти”.
Його товариш погоджується: “Так, а ми й не повинні старатися це зрозуміти; бо знаємо ми достатньо, знаючи, що ми піддані короля: якщо його діло погане, наш послух королю знімає з нас провину за це діло”.
Уільямс додає: “Якщо це діло не є хорошим, король має сам розплатитися за те, що зробив”.
Не дивно, що король Генріх не погоджується з цим: “Кожний обов’язок підданого є королівським, але душа кожного підданого є його власною”.
Шекспір не намагається завершити цю дискусію в п’єсі, і в тій чи іншій формі ця дискусія дійшла й до нашого часу: хто несе відповідальність за те, що стається в нашому житті?
Якщо стає погано, існує тенденція звинувачувати в цьому інших або навіть Бога. Іноді у людей навіть виникає почуття, що вони мають право на щось, і окремі люди чи групи людей прагнуть перекласти відповідальність за своє благополуччя на інших людей чи уряд. У духовних питання дехто вважає, що чоловікам і жінкам не потрібно прагнути особистої праведності, оскільки Бог любить нас і спасає нас “просто такими, як ми є”.
Однак Бог вважає, що Його діти повинні діяти за моральним вибором, який Він дав їм, “щоб кожна людина була відповідальна за свої власні гріхи в день суду”. Це Його план і Його воля—щоб у драмі свого власного життя ми відігравали головну роль і самі приймали для себе рішення. Бог не буде проживати наше життя замість нас і не буде контролювати нас, неначе ми Його ляльки, як колись це запропонував робити Люцифер. Як і Бог, Його пророки не гратимуть роль “ляльковода”. Бригам Янг стверджував: “Я не бажаю переконувати будь-кого зі святих останніх днів ні в цьому світі, ні на небесах в будь-чому, що я роблю, якщо їх не переконує Дух Господа Ісуса Христа, дух одкровення. Я хотів би, щоб вони самі знали це і самі розуміли це”.
Тож Бог не спасає нас “просто такими, як ми є”, по-перше, тому, що ми—“просто такі, як ми є”,—ми нечисті, а “ніщо нечисте не може перебувати … в Його присутності; бо, мовою Адама, Людина Святості Його ім’я, а ім’я Його Єдинонародженого є Син Людини [Святості]”. І, по-друге, Бог нічого не буде робити, щоб зробити нас тими, ким ми не вибираємо—через свої дії—стати. Він справді любить нас, а тому що Він любить нас, Він не змушує нас ні до чого і не залишає нас. Натомість Він допомагає нам і направляє нас. Дійсно, реальним виявом Божої любові є Його заповіді.
Ми повинні радіти (і ми радіємо) Богом призначеному плану, який дозволяє нам робити вибір, щоб діяти самим за себе і самим пізнати наслідки цього, або, як сказано в Писаннях, щоб “відчу[ти] смак гіркоти, щоб [ми] могли знати, як цінувати добро”. Ми навіки вдячні за те, що Спокута Спасителя подолала перворідний гріх і тому ми можемо народитися у цей світ і не бути покараними за Адамів гріх. Викуплені таким чином від Падіння, ми починаємо життя невинними перед Богом і “ста[ємо] вільними назавжди, мож[емо] відрізняти добро від зла; діяти самостійно, а не бути під впливом”. Ми можемо вибрати стати тими, ким хочемо, і, з Божою допомогою, ми можемо стати такими, як Він є.
Євангелія Ісуса Христа відкриває шлях і вказує, якими ми можемо стати. Завдяки Спокуті Ісуса Христа і Його милості наші невдачі у спробі цілковито і постійно жити за целестіальним законом у земному житті можуть бути усунені і ми здатні розвинути в собі характер, подібний до Христового. Однак справедливість вимагає, щоб нічого з цього не відбувалося без нашої добровільної згоди та участі. Так було завжди. Сама наша присутність на землі як фізичних істот є наслідком вибору, який кожний з нас зробив, щоб взяти участь у плані Небесного Батька. Отже, спасіння—це точно не результат божественної забаганки, але воно відбувається лише за божественною волею.
Справедливість—надзвичайно важлива риса Бога. Ми можемо мати віру в Бога, бо Він абсолютно заслуговує довіри. Писання навчають нас, що “Бог не ходить кривими стежками, не повертає Він також ані праворуч, ані ліворуч, не відхиляється Він від того, що Він сказав, отже Його стежки рівні, а Його путь є один вічний круг”, і що “не дивиться Бог на обличчя”. Ми покладаємося на цю божественну рису—справедливість, щоб мати віру, впевненість і надію.
Але оскільки Бог є абсолютно справедливим, то дещо Він не може робити. Він не може довільно спасати одних і карати інших. Він “не мож[е] дивитися на гріх з найменшою мірою допущення”. Він не може дозволити, щоб милість пограбувала справедливість.
Переконливим доказом Божої справедливості є те, що Він скував з нею принцип милості. Це тому Він і знайшов засоби, щоб милосердя відігравало свою необхідну роль в нашій вічній долі. Тож тепер “справедливість виконує всі свої вимоги, і також милість пред’являє права на все своє”.
Ми знаємо, що це “страждання і смерть Того, Хто не вчинив ніякого гріха, Кого [Батько] так уподобав; … кров [Його] Сина, яку було пролито”, задовольняють вимоги справедливості, поширюють милість і викупляють нас”. Але навіть “відповідно до справедливості, план викуплення не міг бути виконаний, якби не умови покаяння”. Саме вимога і можливість покаятись дозволяє милості виконати свою роботу і при цьому не нехтується справедливість.
Христос помер не для того, щоб спасти всіх без розбору, але запропонувати покаяння. Ми “поклада[ємося] повністю на заслуги Того, Хто владний спасати” у процесі покаяння, а тим, що робимо, каючись, ми добровільно змінюємо самих себе. Тому це і є умовою для отримання дару благодаті, Бог залишає за нами відповідальність за самих себе. Отже покаяння зберігає і підтримує наш моральний вибір: “І так милість може задовольнити вимоги справедливості і оточує їх руками безпеки, в той час, коли той, хто не має віри в покаяння, піддається цілковитому законові вимог справедливості; отже, тільки для того, хто має віру в покаяння, здійснюється великий і вічний план викуплення”.
Неправильно розуміти справедливість і милість Бога—це одне, а заперечувати існування чи верховенство Бога—це інше, однак і те, і те призведе до того, що ми не досягатимемо—а іноді й дуже не досягатимемо—усього свого божественного потенціалу. Бог, Який не висуває ніяких вимог, є функціональним еквівалентом Бога, Який не існує. Світ без Бога, живого Бога, Який встановлює закони моралі, щоб направляти й удосконалювати Своїх дітей,—це також світ без первинної істини або справедливості. Це світ, де панує над всім моральний релятивізм.
Релятивізм означає, що кожна людина є сама собі голова. Звичайно ж це не просто ті люди, хто відкидає Бога за цією філософією. Деякі, хто вірить в Бога, і далі вважають, що вони особисто вирішують, що є правильним, а що хибним. Один дорослий молодий чоловік висловив це так: “Я не думаю, що міг би сказати, що індуїзм є неправильним, або католицизм є неправильним, або єпископальна церква є неправильною—я вважаю, що це просто залежить від того, у що ви вірите. … Я не думаю, що є правильне і неправильне”. Інший чоловік, якого спитали, що є основою його релігійних переконань, відповів: “Я сам; насправді все залежить від мене. Я маю на увазі, чи існує якийсь авторитет, щоб мені в нього вірити?”.
Для тих, хто вважає, що будь-що і все може бути істинним, проголошення про об’єктивну, непорушну й універсальну істину сприймається як примус: “Немає необхідності змушувати мене повірити в те, що щось є істинним, якщо мені це не подобається”. Проте це не змінює реальності. Обурення на закон тяжіння не втримає людину від падіння, якщо вона стрибне зі стрімкої скелі. Те саме і з вічним законом і справедливістю. Свобода приходить не від опору їй, а від застосування її. Це є фундаментальним стосовно власної сили Бога. Якби не було реальності непорушних і незмінних істин, дар свободи волі був би позбавлений сенсу, оскільки ми б ніколи не змогли передбачити і спланувати наслідки наших дій. Легій сказав про це так: “І якщо ви скажете, що немає закону, то ви мусите також сказати, що й гріха немає. Якщо ви скажете, що немає гріха, ви мусите також сказати, що немає й праведності. А якщо немає праведності, то й щастя немає. А якщо немає ані праведності, ані щастя, то немає ні покарання, ні лиха. А якщо цього немає, тоді немає й Бога. А якщо Бога немає, тоді й нас немає, і землі немає; бо в такому разі не могло бути ніякого створення чогось, що може діяти, або бути під дією; отже, все повинно було б зникнути”.
Стосовно матеріального і духовного можливість взяти на себе особисту відповідальність—це Богом даний дар, без якого ми не можемо повністю реалізувати свій потенціал дочок і синів Бога. Особиста підзвітність стає як правом, так і обов’язком, і її ми повинні постійно захищати; напади на неї здійснювалися ще до Сотворіння. Ми повинні захищати свою підзвітність від людей і програм, які (іноді з найкращих намірів) роблять нас залежними. І ми повинні захищати її від власної схильності уникати роботи, яка вимагає розвитку талантів, здібностей та характеру, подібного до Христового.
Розповідають про чоловіка, який просто не працював. Він хотів, щоб про нього у всьому хтось піклувався. На його думку, Церква чи уряд або і Церква, і уряд були зобов’язані забезпечувати його всім необхідним у житті, оскільки він сплатив податки і десятину. У нього не було чого їсти, однак він відмовлявся працювати, щоб самому забезпечувати себе. З відчаю й відрази люди, які намагалися допомогти йому, вирішили: оскільки він і пальцем не поворухне, щоб утримувати себе, то вони просто відвезуть його на кладовище й залишать там помирати. По дорозі на кладовище один з цих чоловіків сказав: “Ми не можемо цього зробити. У мене є трохи кукурудзи, я віддам її йому”.
Тож вони сказали про це тому чоловіку, і він спитав: “А вона почищена?”
“Ні”,—відповіли вони.
“Тоді не треба,—сказав він,—везіть далі”.
Це Божа воля, щоб ми були вільними чоловіками і жінками, здатними піднятися до свого повного потенціалу як в матеріальному, так і в духовному, щоб ми були вільними від принизливих обмежень бідності і рабства гріха, щоб ми насолоджувалися самоповагою і незалежністю, щоб ми були підготовлені у всьому, аби приєднатися до Нього в Його целестіальному царстві.
У мене немає ілюзій стосовно того, що цього можна досягнути лише завдяки нашим власним зусиллям, без Його дуже істотної і постійної допомоги. “Ми знаємо, що це благодаттю ми спасенні після всього, що ми можемо зробити”. І нам не потрібно досягати якогось мінімального рівня здатності чи доброчесності, щоб тоді Бог допоміг—божественна допомога може прийти до нас у кожну годину дня, незалежно від того, де ми знаходимося на шляху слухняності. Але я знаю, що, крім бажання отримати Його допомогу, ми повинні докладати зусиль, каятися і вибирати Бога, бо Він здатний діяти в нашому житті відповідно до справедливості й морального вибору. Я благаю про просте: візьміть на себе відповідальність і йдіть працювати, аби було те, в чому Бог може нам допомагати.
Я свідчу, що Бог Батько живий, що Його Син, Ісус Христос,—наш Викупитель і що Святий Дух перебуває з нами. Їхнє бажання допомагати нам—безсумнівне, і Їхня здатність робити це—безмежна. “Прокинь[мо]ся ж і встань[мо] з праху, … щоб завіти Вічного Батька, які Він склав з [нами], було виконано”. В ім’я Ісуса Христа, амінь.