В якому напрямку ви дивитеся?

Старійшина Лінн Г. Роббінс

З президентства сімдесятників

Коли ми намагаємося догодити людям перш, ніж догодити Богові—це перекручування першої і другої великих заповідей.

“У якому напрямку ви дивитеся?”—здивував мене таким інтригуючим запитанням президент Бойд К. Пекер, з яким я був під час моєї найпершої поїздки у якості сімдесятника. Не отримавши пояснення того, чим було викликане це запитання, я був спантеличений. “Сімдесятник,—продовжував він,—не представляє людей пророкові, але представляє пророка людям. Ніколи не забувайте, в якому напрямку ви дивитеся!” То був надзвичайний урок.

Коли ми намагаємося догодити іншим перш, ніж догодити Богові—це перекручування першої і другої великих заповідей (див. Maтвій 22:37–39). Це означає забути, в якому напрямку ми дивимося. І все ж, усі ми помиляємося через страх перед людьми. У книзі Ісаї Господь застерігає нас: “Не бійтеся людської ганьби” (Iсая 51:7; див. також 2 Нефій 8:7). У сні Легія цей страх був викликаний зневажливим жестом людей з великої і просторої будівлі, що змусило багатьох забути, в якому напрямку дивитися, тож вони відійшли від дерева, бо їм “стало соромно” (див. 1 Нефій 8:25–28).

Цей тиск з боку оточуючих має на меті змінити ставлення людини, якщо не її поведінку, викликаючи почуття вини за завдану образу. Ми прагнемо мирного співіснування з тими, хто вказує пальцем, але коли цей страх перед людьми спокушає нас потурати гріху, це стає “пасткою”, як сказано в книзі Приповістей (див. Приповісті 29:25). Пастка може бути дуже майстерно завуальована, щоб зіграти на нашій співчутливості та спровокувати толерантне ставлення або навіть схвалення того, що засуджується Богом. Для слабких вірою це може стати великим каменем спотикання. Наприклад, дехто з молодих місіонерів їде на місію з таким страхом перед людиною і не доповідає президенту місії про дуже серйозну провину напарника, бо не хоче образити свого неслухняного напарника. Рішення, які зміцнюють характер, ми приймаємо тоді, коли пам’ятаємо про правильний порядок першої та другої великих заповідей (див. Maтвій 22:37–39). Коли ці збентежені місіонери усвідомлюють, що вони підзвітні Богові, а не своєму напарникові, це має додавати їм сміливості змінити фокус.

У юному 22-річному віці навіть Джозеф забув, у якому напрямку треба дивитися, коли неодноразово домагався у Господа дозволу дати Мартіну Гаррісу 116 рукописних сторінок. Можливо, Джозеф хотів виявити Мартіну Гаррісу вдячність за його підтримку. Ми знаємо, що Джозеф дуже хотів мати інших свідків, які були б поруч з ним, щоб протистояти віроломній неправді та обману, які поширювалися про нього.

Якими б не були причини у Джозефа або якими б виправданими вони не здавалися, Господь не прийняв їх і суворо докоряв: “Як часто ти порушував заповіді … і продовжував іти за переконаннями людей. Бо знай, тобі не слід було боятися людину більше, ніж Бога” (УЗ 3:6–7; курсив додано). Цей гіркий досвід допоміг Джозефу навіки запам’ятати, в якому напрямку дивитися.

Коли люди намагаються виглядати в хорошому світлі перед іншими, вони мимовільно можуть виглядати в поганому світлі перед Богом. Вважаючи, що ми можемо задовольнити Бога і в той же час виправдовувати непослух людей—це не нейтралітет; це—або нещирість, або двоєдушність, або намагання “служити двом господарям” (Maтвій 6:24; 3 Нефій 13:24).

Немає сумніву, що треба мати відвагу, аби протистояти труднощам, однак ознака справжньої відваги—це подолання страху перед людьми. Наприклад, молитви Даниїла допомогли йому встояти перед левами, але що сповнило його серце відвагою лева—це непокора царю Дарію (див. Даниїл 6). Така відвага—це дар Духа тим, хто боїться Бога, і молиться. Молитви цариці Естер також дали їй таку ж відвагу перед лицем свого чоловіка—царя Ахашвероша,—бо вона знала, що ризикує життям, звертаючись до нього (див. Eстер 4:8–16).

Відвага—це не просто одна з основних чеснот, але, як зазначив К. С. Льюїс: “Відвага—це … форма кожної чесноти в момент випробування. … Пилат був милостивим, аж допоки це не стало ризикованим”. Цар Ірод засмутився, бо не хотів виконувати прохання відтяти голову Івану Христителю, але він хотів задовольнити тих, хто “сидів при столі з ним” (Maтвій 14:9). Цар Ной був готовий звільнити Авінадія, поки тиск з боку його злочестивих священиків не змусив його поступитися (див. Moсія 17:11–12). Цар Саул не послухався слова Господа і зберіг здобич, здобуту на війні, бо “боявся народу, та послухався його голосу” (1 Самуїлова 15:24). Аби заспокоїти бунтівний Ізраїль біля підніжжя гори Синай, Аарон виплавив золоте теля, забувши, в якому напрямку дивитися (див. Вихід 32). Багато з головних правителів у Новому Завіті “ввірували, та не признавались через фарисеїв,—щоб не було вигнано їх із синагоги. Бо любили вони славу людську більше, аніж славу Божу” (Іван 12:42–43). У Писаннях багато таких прикладів.

А зараз послухайте кілька надихаючих прикладів:

По-перше, Мормон: “Ось, я кажу з сміливістю, маючи повноваження від Бога; і я не боюся того, що людина може зробити; бо досконала любов нехтує всяким страхом” (Moроній 8:16; курсив додано).
Нефій: “Тому я не буду писати те, що приємне світові, але тільки те, що приємне Богові і тим, хто не від світу” (1 Нефій 6:5).
Полководець Мороній: “Ось, я—Мороній, ваш головний полководець. Я прагну не влади, а повалення її. Я прагну не шани світу, але слави для мого Бога, і свободи, і благополуччя моєї країни” (Aлма 60:36).

Мороній з такою великою відвагою пам’ятав про те, в якому напрямку дивитися, що про нього казали: “Якби всі люди були, і є, і будуть колись такими, як Мороній, знайте, навіть самі сили пекла було б зруйновано назавжди; так, диявол ніколи вже не мав би сили над серцями дітей людських” (Aлма 48:17).

Упродовж віків на пророків вказували зневажливим жестом. Чому? Згідно з Писаннями, це тому, що “винуваті вважають істину тяжкою, тому що вона пронизує їх до самого нутра” (1 Нефій 16:2), або, як зазначав Президент Гарольд Б. Лі: “Поранений птах б’є крилами!” В дійсності, їхнє презирливе ставлення пояснюється почуттям провини, яке намагається знайти виправдання, так само, як і у випадку з Коригором, який зрештою зізнався: “Я завжди знав, що Бог є” (Aлма 30:52). Коригор був настільки переконливим у своїй брехні, що й сам у неї повірив (див. Aлма 30:53).

Люди, сповнені презирством, часто кажуть, що пророки живуть не у 21-му столітті або що вони фанатики. Вони намагаються переконувати або навіть тиснути на Церкву, аби вона знизила Божі норми до рівня їхньої непристойної поведінки, яка, за словами старійшини Ніла А. Максвелла, “призведе до самопотурання, а не до прагнення самовдосконалення і покаяння”. Пониження Господніх норм до рівня недопустимої поведінки суспільства—це відступництво. Багато церков серед нефійців, які жили через двісті років після приходу Спасителя на їхній континент, почали, кажучи словами старійшини Холланда, “спрощувати” вчення.

Слухаючи цей уривок з книги 4 Нефій, зверніть увагу на паралелі з нашими днями: “І сталося, що коли пройшло двісті і десять років, на землі було багато церков; так, було багато церков, що заявляли, що знають Христа, і все ж таки вони заперечували більшість положень Його євангелії, так що вони сприймали всіляку злочестивість і роздавали те, що було священним, тим, кому це було заборонено через нечестивість” (4 Нефій 1:27).

Дежавю в останні дні! Деякі члени Церкви не розуміють, що потрапляють до тієї ж пастки, коли лобіюють прийняття місцевих або етнічних “традиці[й] їхніх батьків” (УЗ 93:39), що суперечать євангельській культурі. У той же час інші, піддаючись самообману та самообмеженню, просять або вимагають, аби єпископи занизили норми отримання храмової рекомендації, рекомендації на навчання або для служіння на місії. Нелегко бути єпископом під таким тиском. Однак єпископів у наш час закликають відважно захищати храмові норми, як це робив Спаситель, коли очистив храм аби відстояти його святість (див. Іван 2:15–16). Саме Спаситель сказав: “Я являтимуся Моїм людям в милості, … якщо Мій народ дотримуватиметься Моїх заповідей і не осквернить цей святий дім” (УЗ 110:7–8).

Спаситель, наш величний Взірець, завжди дивився в напрямку Свого Батька. Він любив Його і служив Своїм ближнім, але казав: “Від людей не приймаю Я слави” (Іван 5:41). Він хотів, аби ті, кого Він навчав, ішли за Ним, але Він не шукав їхньої прихильності. Здійснюючи акт милосердя, наприклад, зцілення хворого, Він часто супроводжував цей дар проханням: “Не розповідай нікому” (Maтвій 8:4; Maрк 7:36; Лука 5:14; 8:56). Частково це пояснюється бажанням уникати слави, яка йшла за Ним попри Його зусилля сторонитися її (див. Maтвій 4:24). Він засуджував фарисеїв за добрі вчинки, вмотивовані лише тим, щоб їх побачили люди (див. Maтвій 6:5).

Спаситель, єдиний досконалий з усіх, хто будь-коли жив на землі, був найбільш безстрашним. У житті Його оточували сонми обвинувачувачів, але він ніколи не зважав на їхні зневажливі жести. Він—єдиний, Хто жодного разу не забув, у якому напрямку дивитися: “Я завжди чиню, що [Батькові] до вподоби” (Іван 8:29; курсив додано) і “Не шукаю бо волі Своєї, але волі Отця, що послав Мене” (Іван 5:30).

Між 3 Нефієм, розділом 11 і 3 Нефієм, розділом 28 Спаситель згадує титул Батько щонайменше 163 рази, даючи нефійцям чітко зрозуміти, що Він був там, представляючи Свого Батька. А в Євангелії від Івана, з 14 по 17 розділи, Спаситель згадує Батька щонайменше 50 разів. В усіх можливих аспектах Він був досконалим учнем Свого Батька. Він настільки досконало представляв Свого Батька, що, пізнаючи Спасителя, ми також пізнаємо Батька. Бачити Сина—означало бачити Батька (див. Іван 14:9). Чути Сина—означало чути Батька (див. Іван 5:36). По суті, Він став таким, що Його важко відрізнити від Батька. Його Батько і Він були одним (див. Іван 17:21–22). Він абсолютно чітко знав, у якому напрямку дивитися.

Нехай Його надихаючий приклад зміцнює нас проти пасток лестощів, які линуть ззовні, або від марнославства, що може виникнути всередині нас. Нехай це надає нам відваги ніколи не ніяковіти або догоджати через страх. Нехай це надихає нас іти і робити добро без розголосу і не “жадаю[чи] почестей людських” (УЗ 121:35). І нехай Його незрівнянний приклад допомагає нам завжди пам’ятати, котра заповідь є “найбільша й найперша” (Maтвій 22:38). Коли інші вимагатимуть схвалювати зневагу Божих заповідей, давайте завжди пам’ятати, чиїми послідовниками ми є і у якому напрямку ми дивимося. Про це я молюся в ім’я Ісуса Христа, амінь.