Отож, будьте досконалі—зрештою
Якщо ми завзяті, тоді, десь у вічності, наше очищення буде завершеним і повним.
Писання були написані, щоб благословляти й підтримувати нас, і це вони, звичайно, й роблять. Ми дякуємо Небесам за кожний розділ і вірш, будь-коли надані нам. Але, чи помітили ви, що час від часу з’являється уривок, який нагадує нам, що зараз нам чогось бракує? Наприклад, Проповідь на горі починається з утішливих, лагідних заповідей блаженства, але у подальших віршах, серед іншого, нам сказано не тільки не вбивати, але й не гніватися. Нам сказано не тільки не чинити перелюб, але навіть не мати нечистих думок. Тим, хто просить нашу сорочку, ми маємо віддати її та ще й нашого плаща. Ми мусимо любити наших ворогів, благословляти тих, хто проклинає нас, і творити добро тим, хто ненавидить нас1.
Якщо ви прочитали про це під час ранкового вивчення Писань, і майже впевнені, що не отримаєте хороших оцінок у своєму євангельському табелі успішності, тоді остання заповідь у цьому ланцюжку переконає вас у цьому остаточно: “Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!”2 Почувши цю заключну вимогу, нам захочеться забратися в ліжко й залізти з головою під ковдру. Подібні целестіальні цілі здаються нам недосяжними. Однак, звичайно ж, Господь ніколи не дає нам заповіді, яку, як Він знає, ми не можемо виконати. Давай розберемося, куди приведе нас ця дилема.
По всій Церкві я чую, як багатьох людей мучать ці фрази: “Я просто не достатньо хороший або хороша”. “Мені так багато чого бракує”. “Я ніколи не відповідатиму вимогам”. Я чую ці слова від підлітків. Я чую їх від місіонерів. Я чую їх від новонавернених. Чую їх від людей, які все життя були членами Церкви. Одна кмітлива свята останніх днів, сестра Дарла Айзексон, сказала, що Сатані якось вдалося зробити так, що завіти й заповіді можуть здаватися прокляттям і непотребом. Когось він переконав, що євангельські ідеали й натхненні думки змушують людину ненавидіти себе і бути нещасними3.
Те, що я зараз скажу, ніяким чином не заперечує й не послабляє жодної заповіді, які будь-коли давав нам Бог. Я вірю в Його досконалість і знаю, що ми Його духовні сини й дочки, які мають божественний потенціал стати такими, як Він. Я також знаю, що, як діти Бога, ми не повинні принижувати або паплюжити себе так, ніби карання самих себе, якимось чином перетворить нас на особу, якою Бог хоче, щоб ми стали. Ні! Якщо ми маємо бажання каятися і завжди ставати більш праведними у своєму серці, я сподіваюся, що ми можемо прагнути особистого вдосконалення без негативних фізичних або емоційних наслідків, відчуття пригнічення чи руйнування самоповаги. Не цього Господь хоче від дітей Початкового товариства або будь-кого іншого, хто щиро співає: “На Господа схожим бути”4.
Щоб помістити це питання в контекст, дозвольте мені нагадати всім нам, що ми живемо в занепалому світі, і що зараз ми є занепалими людьми. Ми знаходимося в телестіальному царстві, першою літерою назви якого є т, а не ц. Як навчав президент Рассел М. Нельсон, тут, у смертному житті, досконалість ще “триває”5.
Тож я вірю, що Ісус не мав бажання у Своїй проповіді на цю тему винести нам догану за наші недоліки. Ні, я вірю, що Він хотів віддати данину тому, ким є Бог, Вічний Батько, і чого ми можемо досягти з Ним у вічності. У будь-якому випадку я вдячний за знання про те, що попри мої недоліки, принаймні Бог є досконалим—що принаймні Він, наприклад, може любити Своїх ворогів, оскільки надто часто, через “тілесну людину”6 в нас, ми з вами іноді є тим ворогом. Як же я вдячний, що принаймні Бог може благословляти тих, хто переслідує Його, оскільки всі ми іноді, ненавмисно, переслідуємо Його. Я вдячний, що Бог є милостивим і миротворцем, оскільки мені потрібна милість, а світу потрібен мир. Безумовно, всі ті чесноти Батька, про які ми говоримо, є також чеснотами Його Улюбленого Сина, Який жив і помер будучи таким же досконалим.
Відразу ж скажу, що зосередження на досягненнях Батька і Сина, а не на наших помилках, анітрохи не виправдовує нас за безладне життя або заниження стандартів. Ні, з самого початку євангелія існує для того, “щоб приготувати святих, … поки ми … не досягнемо … пізнання … Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти”7. Я просто припускаю, що принаймні однією з цілей уривка з Писань або заповіді, може бути лише нагадування нам про те, якою дійсно величною є “мір[а] зросту Христової повноти”8, надихаючи нас більше любити Його і захоплюватися Ним, та більше бажати бути подібними до Нього.
“Прийдіть до Христа, і вдосконалюйтеся в Ньому …—благає Мороній.— Люб[іть] Бога з усією вашою могутністю, розумом і силою, тоді … через Його благодать ви мо[жете] бути досконалими у Христі”9. Наша єдина надія на справжню досконалість—отримати її як дар з небес. Ми не можемо “заробити її”. Таким чином, благодать Христа дарує нам не тільки спасіння від смутку, гріха і смерті, а й спасіння від нашої постійної самокритики.
Дозвольте мені, скориставшись притчею Спасителя, трохи перефразувати її. Один раб винен був своєму цареві суму в 10000 талантів. Почувши благання свого раба почекати і змилосердитись, “змилосердився пан над рабом тим,—і … простив йому борг”. Але тоді той самий раб не простив товаришеві своєму, який винен був йому 100 динаріїв. Почувши це, цар залементував на того, кого простив: “Чи й тобі не належало змилуватись над своїм співтоваришем, як і я над тобою був змилувався?10
Вчені розходяться в думках щодо згаданої тут грошової вартості, і вибачте за те, що я порівняю її з грошовою системою США, але, спростивши підрахунки, ми отримуємо такі результати: якщо менший, непрощений борг у 100 динаріїв, складав би, скажімо, 100 доларів на даний час, тоді борг у 10000 талантів, який так легко було прощено, міг сягати 1 мільярда доларів або більше!
Як особистий борг, ця цифра є просто астрономічною—абсолютно поза нашим сприйняттям. (Ніхто не може накупити речей на таку суму!) Але для цілей цієї притчі, вона й мала бути неосяжною; вона й мала бути поза нашою спроможністю збагнути, не кажучи вже про нашу здатність повернути її. Це тому, що ця історія не про двох рабів, які мали спірне питання в Новому Завіті. Ця історія про нас, занепалу людську сім’ю, земних боржників, грішників і в’язнів, ким усі ми є. Кожен із нас є боржником, і вироком було ув’язнення кожного з нас. І в такому стані всі ми і залишилися б, якби не благодать Царя, Який звільняє нас тому, що любить нас і “зворуши[в]ся співчуттям до нас”11.
Тут Ісус використовує неосяжну систему мір, оскільки Його Спокута є неосяжним даром, вартість якого є незбагненною. Мені здається, що цей принцип, принаймні частково, стоїть за закликом Ісуса бути досконалими. Можливо ми не зможемо продемонструвати досконалість на 10000 талантів, якої досягли Батько і Син, але Вони просять не так багато, коли хочуть, щоб ми були трохи більш схожі на Них у чомусь незначному, щоб ми говорили і діяли, любили і прощали, каялись і вдосконалювались принаймні на рівні досконалості у 100 динарій, чого ми, звичайно ж, можемо досягти.
Мої брати і сестри, цей земний шлях, яким ми йдемо, бездоганно не пройшла жодна людина, крім Ісуса, тож, поки ми живемо земним життям, давайте прагнути до постійного вдосконалення, не будучи одержимі тим, що вчені, які вивчають проблеми поведінки, називають “токсичним перфекціонізмом”12. Нам слід уникати надмірно очікувати цього від себе і від інших і, я можу додати, від тих, кого покликано служити в Церкві,—що для святих останніх днів означає—від кожної людини, бо всі ми покликані десь служити.
Стосовно цього Лев Толстой написав якось про священика, якого критикував один з його парафіян за те, що той не жив так, як мав би. Критикан зробив висновок, що принципи, яким навчав заблудлий проповідник, також мали бути невірними.
У відповідь на цю критику священик відповідає: “Поглянь на моє життя зараз і порівняй його з моїм колишнім життям. Ти побачиш, що я намагаюсь жити за істиною, яку проголошую”. Не в змозі жити за високими ідеалами, про які він навчав, священик визнає, що схибив. Але він вигукує:
“Звинувачуйте мене, [якщо хочете], я сам це роблю, але [не] звинувачуйте … дорогу, якою я йду. … Якщо я знаю дорогу додому[, але] йду нею п’яний, хитаючись туди й сюди, хіба стає через це мій шлях неправильним?
… Не волайте у захваті: “Ось він! … Лізе в болото!” Так, не радійте ж цьому, а допомагайте [кожному, хто намагається йти шляхом назад до Бога]”13.
Брати і сестри, кожен з нас прагне жити так, як жив Христос, кращим чином, ніж у нас часто виходить у житті. Якщо ми чесно визнаємо це і намагаємося вдосконалюватися, тоді ми не лицеміри, а люди. Давайте не дозволяти нашим особистим земним помилкам та неминучим недолікам навіть найкращих чоловіків і жінок, які оточують нас, викликати в нас цинізм щодо істин євангелії, істинності Церкви або надії на наше майбутнє чи можливості досягти побожності. Якщо ми завзяті, тоді, десь у вічності, наше очищення буде завершеним і повним, що в Новому Завіті і мається на увазі під досконалістю14.
Я свідчу про цю величну долю, яку уможливила для нас Спокута Господа Ісуса Христа, Який Сам просувався “від благодаті до благодаті”15, поки не отримав у Своєму безсмерті16 досконалу повноту целестіальної слави17. Я свідчу, що цієї й кожної години Він простягає до нас у Своїх долонях зі шрамами від цвяхів ту саму благодать, підтримуючи й заохочуючи нас, не бажаючи залишити нас, поки одного дня ми безпечно не дістанемося додому в обійми Вічних Батьків. Як би незграбно у мене це не виходило, я продовжую просуватися до цього досконалого дня. Як би неспіврозмірно у мене це не виходило, я продовжую дякувати за такий досконалий дар. Я роблю це в ім’я самої досконалості, в ім’я Того, Хто ніколи не був незграбним або некомпетентним, але Хто любить всіх нас, хто є такими. В ім’я Ісуса Христа, амінь.