“Місце в заїзді”

Старійшина Герріт В. Гонг

З Кворуму Дванадцятьох Апостолів

У цю Великодню пору Ісус Христос запрошує нас стати, подібно до Нього, милосердними самарянами, щоб зробити Його “заїзд” (Його Церкву) прихистком для всіх.

Дорогі брати і сестри, хоч мій батько помер 20 років тому, я все ж іноді сумую за ним. Але завдяки Воскресінню Христа я побачу його знову.

Коли я закінчував навчання в Англії, мій батько приїхав відвідати мене. Його батьківське серце знало, що я сумував за домівкою.

Мій батько любив пригоди, але тільки не з їжею. Навіть у Франції, яка відзначається своєю кухнею, він казав: “Давайте попоїмо китайських страв”. Мій батько, який довгий час служив у Церкві патріархом, був людиною духовною і співчутливою. Одного вечора, коли гучні сирени машин швидкої допомоги лунали над Парижем, він сказав: “Герріт, це місто волає про свої рани”.

Під час тієї подорожі я відчув ще й інші волання та рани. Молода жінка продавала морозиво з невеличкого ручного возика. В її вафельні ріжки вміщувалося лише по одній кульці морозива. Якийсь огрядний чоловік чомусь засперечався з тією молодою жінкою. Щось викрикуючи і штовхаючись, він перекинув її возика і ріжки з морозивом розкотилися по землі. Я нічого не міг вдіяти, коли він топтав ті ріжки своїми черевиками. Я все ще бачу, як та молода жінка стоїть на вулиці на колінах, намагаючись врятувати хоч те, що залишилося від понівечених ріжків, і сльози від душевної муки течуть по її обличчю. Її образ переслідує мене як нагадування про злобу, байдужість, нерозуміння, через які ми надто часто завдаємо болю одне одному.

Іншого дня по обіді ми з батьком відвідали великий кафедральний собор у Шартрі, що поблизу Парижа. Малкольм Міллер¹, знавець цього кафедрального собору світового рівня, звернув нашу увагу на три комплекти вітражів у Шартрі. Він сказав, що на них розповідається одна історія.

На перших вітражах показано Адама і Єву, які залишають Еденський сад.

На других ілюструється притча про милосердного самарянина.

На третіх зображено Друге пришестя Господа.

Разом ці вітражі немов би описують нашу подорож життям. Вони запрошують нас радо вітати всіх в Його “заїзді”²

Як Адам і Єва, ми йдемо у світ тернин і осотів³.

На своїй курній дорозі до Єрихона нас перестрічали, ранили і залишали з болем⁴.

І хоч ми й повинні були допомагати одне одному, ми, з тією чи іншої причини, надто часто переходили на інший бік дороги.

Однак Милосердний Самарянин, зі співчуття, зупиняється і перевʼязує наші рани, змастивши їх вином та оливою. Символи причастя та інших обрядів, вино та олива, вказують нам на духовне зцілення, що приходить від Ісуса Христа⁵. Милосердний Самарянин садовить нас на Свого осла або, як показано на деяких вітражах, несе нас на Своїх плечах. Він веде нас до “заїзду”, який може символізувати Його Церкву. У “заїзді” Милосердний Самарянин каже: “Заопікуйся ним; … заплачу тобі, як вернуся”⁶. Цей Милосердний Самарянини, наш Спаситель, обіцяє повернутися, цього разу—у величі й славі.

У цю Великодню пору Ісус Христос запрошує нас стати, подібно до Нього, милосердними самарянами, щоб зробити Його “заїзд” (Його Церкву) прихистком від життєвих синців і бур для всіх⁷. Ми готуємося до Його обіцяного Другого пришестя, якщо кожний день робимо для “найменших цих”⁸ те, що робили б для Нього. “Найменші ці”—це кожний з нас.

Коли ми приходимо з Милосердним Самарянином у цей “заїзд”, то дізнаємося про Ісуса Христа і самих себе пʼять речей.

По-перше, ми приходимо в “заїзд” такими, якими ми є, зі страхами й недоліками, які кожний з нас має. Та все ж усі ми маємо те, що потрібно для спільної справи. У своїй подорожі до Бога ми часто рухаємося разом з іншими людьми. Ми належимо до обʼєднаної спільноти, яка стикається або з пандеміями, або з бурями, або з пожежами, або з посухами, або спокійно задовольняє свої щоденні потреби. До нас приходить натхнення, коли ми радимося разом, прислухаємося до кожної людини, зокрема й кожної сестри, і до Духа.

Якщо наші серця змінюються і ми отримуємо образ Його у виразі нашого обличчя⁹, то ми бачимо Його і себе в Його Церкві. В Ньому ми знаходимо ясність, а не непорозуміння. В Ньому ми знаходимо причину чинити добро, причину бути добрими і дедалі більшу здатність ставати кращими. В Ньому ми виявляємо міцну віру, безкорисливість, яка звільняє нас, зміну, яка спонукає нас турбуватися про інших, та довіру до Бога. В Його “заїзді” ми усвідомлюємо й поглиблюємо свої особисті стосунки з Богом, нашим Батьком, та Ісусом Христом.

Він довіряє нам допомагати в тому, щоб зробити “заїзд” тим, місцем, де Йому потрібно бути. Якщо ми пропонуємо свої таланти і докладаємо максимум зусиль, посилюються і Його духовні дари¹⁰ і вони є нашим благословенням.

Один перекладач з іспанської сказав мені: “Старійшино Гонг, я знав через Духа, що ви збиралися сказати, тому й міг перекладати,—сказав цей відданий брат,—даром мов”.

Дари віри та впевненості приходять і по-різному виявляються в різних ситуаціях. До однієї дорогої сестри прийшло духовне втішення, коли від COVID-19 помер її чоловік. Вона сказала: “Я знаю, що мій любий чоловік і я будемо знову разом”. В іншій ситуації, повʼязаній з COVID, одна дорога сестра сказала: “Я відчула, що повинна благати Господа й лікарів, щоб вони просто дали моєму чоловіку можливість прожити трішечки більше часу”.

По-друге, Він просить нас зробити Його “заїзд” місцем виявлення милості і місцем, куди всі можуть зібратися і де є місце для всіх. Як учні Ісуса Христа, усі ми рівні, ніхто не є другорядним.

Усіх нас запрошують відвідувати причасні збори, інші недільні збори та неформальні заходи¹¹. Ми благоговійно поклоняємося нашому Спасителю і вдумливо та уважно ставимося одне до одного. Ми помічаємо й цінуємо кожну людину. Ми усміхаємося, сідаємо поруч з тими, хто сидить сам, дізнаємося імена, зокрема й нових навернених, а також тих братів і сестер, які повернулися до активності в Церкві, та молодих чоловіків і молодих жінок, кожної дорогої дитини з Початкового товариства.

Уявляючи себе на їхньому місці, ми вітаємо друзів, відвідувачів, нещодавно прибулих у “заїзд”, а також людей, які постійно зайняті своїми різними обов’язками. Ми сумуємо, радіємо одне з одним і підтримуємо одне одного. Якщо ж нам не вдається досягнути своїх ідеалів і ми поспішаємо, не сприймаючи, засуджуючи інших чи упереджено до них ставлячись, ми прагнемо отримати прощення одне від одного і надалі чинити ліпше.

Одна сімʼя з Африки, яка тепер живе у Сполучених Штатах, сказала: “З першого ж дня члени Церкви були дружні з нами й радо нас приймали. Кожний старався, щоб ми відчували себе, як вдома. Ніхто не дивився на нас зверхньо”. Батько цієї сімʼї сказав: “Свята Біблія навчає, що євангельські плоди дає євангельське коріння”. “Також місіонери,—сказали ці батько і мати,—і нам хотілося, аби наші син і дочка виросли, схожими на тих місіонерів”. Брати і сестри, давайте сердечно вітати всіх у Його “заїзді”.

По-третє, в Його “заїзді” ми дізнаємося, що досконалість—в Ісусі Христі, а не у перфекціонізмі світу. Цей перфекціонізм—нереальний і неареалістичний, відфільтрований так, що стає досконалим в інстаграмі,—може викликати в нас відчуття неповноцінності й змусити провести пальцем по сенсорному екрану, ставлячи “подобається” або “не подобається”. Натомість наш Спаситель Ісус Христос знає про нас все, про що ми не хочемо, щоб хтось інший знав,—і все одно Він любить нас. Його євангелія—це євангелія другого і третього шансу, які є можливими завдяки Його спокутній жертві¹². Він запрошує кожного з нас бути милосердними самарянами, менше засуджувати і більше прощати себе й одне одного, навіть коли ми стараємося повніше виконувати Його заповіді.

Ми допомагаємо собі, коли допомагаємо одне одному. Одна знайома мені сімʼя жила неподалік дороги з активним рухом. Подорожуючі часто зупинялися, просячи їх про допомогу. Якось посеред ночі сімʼя почула грюкання у свої двері. Втомлені і стривожені, як це може бути о 2-й годині ночі, вони гадали, хто б то міг бути, але ясно було одне—комусь потрібна була допомога. Наполегливе грюкання не припинялося, і вони почули: “Пожежа! Горить задня частина вашого будинку”. Милосердні самаряни допомагають одне одному.

По-четверте, в Його “заїзді” ми стаємо частиною євангельської спільноти, зосередженої на Ісусі Христі, закоріненої у відновлену істину, у вчення живих пророків і апостолів та в ще одне свідчення про Ісуса Христа—Книгу Мормона. Він веде нас до Свого “заїзду”, а також до Його дому—святого храму. Дім Господа—це те місце, де, як у випадку з чоловіком, якому завдали ран на дорозі до Єрихона, Милосердний Самарянин може омити й одягнути нас, підготувати до повернення у Божу присутність й обʼєднати навічно у Божу сімʼю. Його храми відкриті для всіх тих, хто живе за Його євангелією з вірою та послухом.

Радість, що відчувається в храмі, викликається також і євангельською єдністю, що існує, незважаючи на різницю у походженні, культурі, мові та віці. На службі, присвяченій початку будівництва храму в Тейлорсвіллі, штат Юта, 17-річний Макс Херкер розповів про спадок віри його сімʼї, початок якому поклав шість поколінь тому його прапрапрадід Джозеф Херкер та його дружина, Сузана Сніт. У відновленій євангелії Ісуса Христа кожний з нас може стати міцною ланкою в ланцюгу поколінь своєї сімʼї.

І нарешті, по-пʼяте, ми радіємо тому, що Бог любить Своїх дітей, якими б різними не були наше походження і наші обставини—в кожному народі, коліні і язику, і місце є для всіх в Його “заїзді”.

За більш як 40 останніх років Церква стала значно інтернаціональнішою. Починаючи з 1998 року більша кількість членів Церкви живе поза межами Сполучених Штатів і Канади. Ми очікуємо, що до 2025 року в Латинській Америці буде жити стільки ж членів Церкви, як у Сполучених Штатах і Канаді. Виконується пророцтво про те, що будуть зібрані вірні нащадки батька Легія. Вірні святі, включно з тими, хто живе в так званому піонерському коридорі, залишаються резервуаром віри та служіння для всесвітньої Церкви.

Ще одне: більшість дорослих членів Церкви тепер є неодруженими, овдовілими або розлученими. Це суттєва зміна. Вона вказує на те, що такими є більш ніж половина сестер Товариства допомоги і більш ніж половина дорослих братів, які мають священство. Така демографічна ситуація спостерігається в Церкві по всьому світу з 1992 року, а в Церкві у Сполучених Штатах і Канаді—з 2019 року.

Те, в якому становищі ми є перед Господом і в Його Церкві, визначається не нашим сімейним статусом, а тим, наскільки ми стаємо вірними й доблесними учнями Ісуса Христа¹³. Дорослі хочуть, щоб до них ставилися, як до дорослих, і як дорослі, вони хочуть бути відповідальними і робити свій внесок. Учні Ісуса Христа приходять звідусіль, вони різні на вигляд, різної статури, кольору шкіри, віку; кожний має таланти, праведні бажання і величезні здібності благословляти і служити. Ми щодня стараємося наслідувати Ісуса Христа¹⁴.

Упродовж цього життя ми час від часу чекаємо на Господа. Можливо, ми ще не там, де сподіваємося й хочемо бути у майбутньому. Одна віддана сестра сказала: “Це свята позиція—з вірністю покладатися на Господа, щоб отримати Його благословення. Це очікування повинно супроводжуватися не жалістю, зверхнім ставленням чи осудженням, а священною пошаною”¹⁵. А поки що—ми живемо зараз, не чекаючи, поки життя почнеться.

Ісая обіцяє: “Ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли, будуть бігати—і не потомляться, будуть ходити—і не помучаться!”¹⁶

Наш Милосердний Самарянин обіцяє повернутися. Коли ми піклуємося одне про одного так, як піклувався б Він, стаються чудеса. Якщо ми йдемо до Нього зі скрушеним серцем і упокореним духом¹⁷, то зможемо почути голос Ісуса Христа і бути оточеними Його руками безпеки¹⁸. Священні обряди пропонують завітну приналежність та “силу божественності”¹⁹, щоб освятити внутрішні наміри і зовнішні дії. Завдяки Його любові, доброті та довготерпінню Його Церква стає нашим “заїздом”.

Коли ми створюємо місце в Його “заїзді”, радо приймаючи всіх, наш Милосердний Самарянин може зцілити нас на наших курних земних шляхах. Наш Батько та Його Син, Ісус Христос, з досконалою любовʼю обіцяють “мир у цьому світі і вічне життя у тому світі, що прийде”²⁰—“щоб там, де Я є, ви були також”²¹. Я з великою вдячністю свідчу про це у священне і святе ім’я Ісуса Христа, амінь.