Христос зцілює те, що розбите
Він може зцілити розбиті стосунки з Богом, розбиті стосунки з іншими та розбиті частини нас самих.
Кілька років тому на сімейній зустрічі мій тоді восьмирічний племінник Вільям спитав нашого найстаршого сина Брітона, чи хоче той пограти з ним у м’яча. Брітон з ентузіазмом відповів: “Так! Із задоволенням!” Після того як вони пограли досить довго, м’яч вислизнув з рук Брітона і випадково розбив одну з антикварних ваз дідуся й бабусі.
Брітон відчував себе жахливо. Коли він нахилився, щоб підняти шматки розбитої вази, маленький Вільям підійшов до свого двоюрідного брата і з любов’ю погладив його по спині. Потім він заспокоїв його, сказавши: “Не хвилюйся, Брітоне. Я одного разу вже розбив щось у домі бабусі і дідуся, але бабуся, обнявши мене сказала: “Все гаразд, Вільяме. Тобі всього п’ять років”.
На що Брітон відповів: “Але, Вільяме, мені ж 23 роки!”
Ми можемо навчитися багато чого з Писань про те, як наш Спаситель, Ісус Христос, буде допомагати нам успішно проходити через дещо у нашому житті, коли щось буде розбиватися незалежно від нашого віку. Він може зцілити розбиті стосунки з Богом, розбиті стосунки з іншими та розбиті частини нас самих.
Розбиті стосунки з Богом
Коли Ісус навчав у храмі, книжники та фарисеї привели до Нього жінку. Ми не знаємо історію повністю, лише те, що її “зловлено на гарячому вчинку перелюбу”1. Часто у Писаннях сказано тільки про маленьку частину чийогось життя, і, спираючись на це знання, ми іноді схильні звеличувати або засуджувати. Життя жодної людини не можна зрозуміти з одного величного моменту або одного прикрого відомого розчарування. Метою цих історій у Писаннях є допомогти нам побачити, що і тоді відповідь була у Христі, і тепер відповідь у Ньому. Він знає нашу історію повністю і точно знає, через що ми проходимо, а також наші сильні і слабкі сторони.
Відповідь Христа цій дорогоцінній дочці Бога була такою: “Не засуджую й Я тебе. Іди собі, але більш не гріши!”2 Сказати по-іншому слова “Іди собі, але більш не гріши!” можна так: “Іди вперед і змінюйся”. Спаситель запросив її покаятися, змінити свою поведінку, своїх друзів, своє серце і те, що вона відчувала до себе.
Завдяки Ісусу Христу наше рішення “йти вперед і змінюватися” може також допомогти нам “йти вперед і зцілюватися”, бо Він є джерелом зцілення всього, що є розбитим у нашому житті. Будучи великим Посередником та Заступником перед Батьком, Христос освячує та відновлює розбиті стосунки, і що найбільш важливо—наші стосунки з Богом.
У Перекладі Джозефа Сміта стає ясно, що жінка виконала пораду Спасителя і змінила своє життя: “І жінка прославляла Бога з того часу і вірила в Його ім’я”3. На жаль, ми не знаємо її імені або інших подробиць її життя після тієї події, але, щоб покаятися і змінитися, від неї вимагалися велика відданість, смирення та віра в Господа Ісуса Христа. Що ми знаємо, так це те, що вона була жінкою, яка “вірила в Його ім’я” і розуміла, що вона не залишилася поза межами Його безкінечної і вічної жертви.
Розбиті стосунки з іншими
У розділі 15 Євангелії від Луки ми читаємо притчу про чоловіка, який мав двох синів. Молодший син попросив свого батька дати йому його спадок і пішов у далекий край, де розтратив все що мав, живучи марнотратно4.
“А як він усе прожив, настав голод великий у тім краї, і він став бідувати.
І пішов він тоді і пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти свиней.
І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому.
Тоді він спам’ятався й сказав: Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину!
Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе…
Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів…
І, вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його!”5
Той факт, що батько побіг до свого сина, на мою думку, є дуже важливим. Особиста образа, яку син заподіяв своєму батькові, була напевно болючою і глибокою. Більш того, батькові, можливо, по-справжньому було соромно за дії свого сина.
Отже, чому батько не почекав, поки його син вибачиться? Чому він не почекав, поки буде запропоновано відшкодування та примирення, і не висловив своє прощення і не виявив любов тільки після цього? Це те, про що я часто думаю.
Господь навчає нас, що прощення інших—це універсальна заповідь: “Я, Господь, прощатиму того, кого прощатиму, але від вас вимагається прощати всіх людей”6. Щоб простити, може знадобитися неабиякі відвага та смирення. Для цього також потрібен час. Це вимагає від нас віри в Господа й довіри до Нього, адже ми беремо на себе відповідальність за стан наших сердець. У цьому полягає важливість та міць нашої свободи волі.
Розповідаючи про батька у притчі про блудного сина, Спаситель підкреслив, що прощення—це один з найблагородніших дарів, які ми можемо давати одне одному, і, що саме особливе,—собі. Не завжди легко за допомогою прощення зняти тягар з наших сердець, але завдяки силі Ісуса Христа, яка робить можливим все, це стає реальним.
Розбиті частини нас самих
У Дії, розділ 3 ми дізнаємося про одного чоловіка, який народився кривим і якого “садовили щоденно в воротях храму, що Красними звалися, просити милостині від тих, хто до храму йшов”7.
Кривому жебраку було більше 40 років8, і він провів все своє життя у стані, який здавався ніколи не закінчиться, завжди просячи і чекаючи, бо він залежав від допомоги та щедрості інших.
Одного дня він побачив, що “Петро та Іван хочуть у храм увійти [і] став просити в них милостині.
Петро ж із Іваном погляну на нього й сказав: “Подивися на нас”!
І той подивився на них, сподіваючися щось дістати від них.
Та промовив Петро: “Срібла й золота в мене нема, але що я маю, даю тобі: У Імʼя Ісуса Христа Назарянина устань та й ходи!”
І, узявши його за правицю, він підвів його. І хвилі тієї зміцнилися ноги й суглобці його!…
І, зірвавшись, він устав та й ходив, і з ними у храм увійшов, ходячи та підскакуючи, і хвалячи Бога!”9
Часто у своєму житті ми можемо бути подібними до кривого жебрака біля воріт храму, терпеливо—а іноді і нетерпеливо—“надію склада[ючи] на Господа”10. Очікуючи фізичного чи емоційного зцілення. Очікуючи на відповіді, які пронизують найглибші частини наших сердець. Очікуючи дива.
Очікування на Господа може бути священним станом—станом шліфування та очищення, коли ми можемо пізнати Спасителя у дуже особистий спосіб. Очікування на Господа також може бути станом, коли ми час від часу можемо запитувати: “О, Боже, де Ти?”11—станом, коли духовна наполегливість вимагає від нас виявляти віру в Ісуса Христа, свідомо вибираючи Його знову і знову. Я знаю цей стан і розумію цей вид очікування.
Я провела безліч годин у закладі, де лікують онкологічні захворювання, об’єднана у своєму стражданні з багатьма іншими, які прагнули бути зціленими. Хтось вижив, хтось ні. Я дізналась у дуже особливий спосіб, що визволення нас від випробувань є різним для кожного з нас, а тому нам слід менше зосереджуватися на тому, як нас буде визволено, а більше на Самому Визволителі. Нам слід завжди робити наголос на Ісусі Христі!
Виявляти віру в Христа означає довіряти не лише Божій волі, але також Його розкладу. Бо Він точно знає, чого ми потребуємо і коли саме ми цього потребуємо. Коли ми підкоримося волі Господа, ми зрештою отримаємо значно більше, ніж те, чого бажали.
Мої дорогі друзі, ми всі маємо щось у нашому житті, що розбито і потребує виправлення, ремонту або зцілення. Коли ми звертаємося до Спасителя, коли ми налаштовуємо наші серця і розум на Нього, коли ми каємося, Він прийде до нас “зі зціленням на крилах Своїх”12, обійме нас і скаже: “Все гаразд. Тобі всього 5 чи 16, 23, 48, 64, 91. Ми можемо виправити це разом!”
Я свідчу вам, що немає нічого розбитого у вашому житті, що знаходиться за межами цілющої і викупної сили Ісуса Христа, яка може зробити все. У священне і святе ім’я Того, Хто спроможний зцілювати, Ісуса Христа, амінь.