Подолати перепони і стати рівноправними партнерами
Він вставляє ключ в замок. Він прийшов додому з роботи і зараз увійде в дім. А на кухні вирує справжнє життя. Немовля плаче. Трирічна дитина щойно налила молоко—не собі в склянку, а на стіл. Семирічна дитина потребує батькової уваги. А вечеря ще не готова.
Завтра потрібно закінчити важливу роботу, в голові гуде від транспортного шуму в годину-пік, а ввечері потрібно іти на церковні збори. Він сподівався, що вона йому хоч чимось допоможе.
Почувши, що він прийшов додому, вона рада, що він зможе їй допомогти! Але, побачивши, як він насупився, озирнувшись навкруги, вона каже на свій захист: “Бачиш-но, я також працюю увесь день. Я навіть присісти не змогла з цими трьома дітьми. Мені потрібно перевести дух. Будь ласка, звари макарони з сиром і допоможи мені впоратися з дітьми”.
Поки вона звертається зі своїм проханням, його надія переростає у роздратування, і він ось-ось зірветься.
У цей вирішальний момент їхнього напруженого дня ці двоє мають певний вибір. Чи скористаються вони цим моментом, щоб навчатися бути таким подружжям, яким вони за завітом мають стати? Чи натомість кожен з них буде діяти під впливом сімейних та культурних традицій? Певне ставлення та ідеї увійшли у їхню плоть і кров і стають на заваді, коли вони намагаються взаємодіяти одне з одним, а не одне проти одного.
Уявімо, що він виріс у сім’ї, де батько грав домінуючу роль, а дружина йому в усьому підкорялася. Чоловік, зачиняючи за собою до блиску начищені вхідні двері, радісно вигукує: “Люба, я вже вдома!”. Спокійна дружина з зачіскою, де кожна волосинка на своєму місці, щойно нафарбованими губами і в накрохмаленому фартуху зустрічає його словами: “Любий, обід уже готовий. Знімай краватку і сідай”. Усе на своєму місці.
Уявімо, що його батьки вважають, що головний обов’язок дружини, як нещодавно написала у своїх уложеннях віри одна з церков у Сполучених Штатах—“підкорятися милостиво своєму чоловікові”. І уявімо також, що вони вважають, що обов’язок чоловіка—керувати: спрямовувати, доручати завдання і чекати результатів.
Тепер уявімо, що вона виросла в сім’ї, де батьки підтримують жіночі свободи. Її мати вдячна, що живе в добу, коли жінки більше не живуть під суворим тиском виконання призначеної їм ролі, яка вимагала самопожертви й навіть зречення своєї сутності.
Можливо, її мати й навіть батько вважають, що мудра дружина сама вирішує, скільки свого часу й самої себе вона присвятить для того, що підтримувати свого чоловіка й дітей, оскільки їй, у першу чергу, потрібно попіклуватися про себе і свої особисті пріоритети у цей новий вік жіночих свобод.
Стати незалежними
Виправляючи ці дві крайні точки зору, заява “Сім’я: Проголошення світові” навчає про стосунки між чоловіком і дружиною, і вони суттєво відрізняються від традицій в обох сім’ях, де зростала ця уявна подружня пара. У Проголошенні сказано, що батько “має головувати” і відповідати за “забезпечення своєї сім’ї всім необхідним та її захист”, у той час як мати “в першу чергу відповідальна за виховання своїх дітей”. Батьки і матері зобов’язані “допомагати один одному” у виконанні цих обов’язків як “рівноправні партнери”1.
Батьки молодого чоловіка вірили в стару ідею того, що жінка має повністю залежати від свого чоловіка. Батьки молодої дружини вірили в нову ідею того, що жінка є незалежною від свого чоловіка. Але відновлена євангелія навчає вічній ідеї про те, що чоловік і дружина є взаємозалежними одне від одного. Вони—рівні. Вони—партнери.
Неправильне уявлення в історії християнства про те, що дружина повинна бути залежною, корінням простягається до хибної передумови, що Падіння Адама і Єви було трагічною помилкою і що Єва була в першу чергу в цьому винною. Традиційне підкорення жінки чоловікові вважалося заслуженим покаранням за Євин гріх2.
На щастя, Відновлення роз’яснює, що вибір Єви, а також Адама, був важливим для вічного розвитку Божих дітей. Ми ставимося з пошаною, а не засудженням до того, що вони зробили, і бачимо, що Адам і Єва були рівноправними партнерами.
Сучасні ліберальні ідеї стосовно того, що люди у шлюбі є незалежними одне від одного, також є невірними. Як правило, ці ідеї проголошують, що немає відмінностей між чоловіком і жінкою, або навіть якщо і є певні відмінності, то ніхто не має права визначати, яка роль притаманна тій чи іншій статі.
Певною мірою надмірна самовідданість залежної дружини давала можливість чоловікам панувати і навіть заохочувала до цього. У відповідь на це радикальне крило руху за жіночі свободи сягнуло іншої крайності—незалежності, не розгледівши можливості взаємозалежності. Цей рух і збудження в культурі штовхнули деяких жінок від крайньої безкорисливості до крайнього егоїзму, внаслідок чого вони втрачають можливості для особистого розвитку, який настає лише завдяки добровільній самопожертві. Саме вона дає можливість жінці активно розвивати свої здібності шляхом виявлення турботи про всіх тих, хто її оточує (див. Іван 17:19).
Поняття про незалежних рівних партнерів ґрунтується на вченні відновленої євангелії. Єва була Адамові “поміч, подібн[а] до нього” (Буття 2:18). Гебрейською фраза подібна до нього означає, що Єва була відповідною Адамові, рівноправною з ним. Вона не була його служницею або залежною від нього. А гебрейське слово, перекладене як поміч у словосполученні “поміч, подібна до нього”—це ezer, що означає, що Єва отримала небесні сили, коли наповнила їхній шлюб духовною інтуїцією, що є доступною лише жінкам як дар за їхню стать3.
За словами президента Бойда К. Пекера, діючого президента Кворуму Дванадцятьох Апостолів, чоловіки і жінки за природою різні, і хоча вони мають багато спільних людських рис, “чесноти і якості, від яких залежить удосконалення і піднесення, [більш] притаманні жінкам”4.
У книзі Буття 3:16 сказано, що Адам “буде панувати” над Євою, але це не перетворює Адама в диктатора. Панувати—це управляти, тобто “правильно урядувати”. Отже, Адам мав жити так, щоб бути взірцем праведної поведінки для інших. Звідси панувати—це не просто мати привілей владарювати. Це—обов’язок жити відповідно до того, що людина проповідує. Також слово над у словосполученні “панувати над” є перекладом гебрейського слова bet, що означає панувати з, а не панувати над. Якщо чоловік починає “панувати… у будь-якій мірі неправедності” (УЗ 121:37), то Бог позбавляє того чоловіка повноважень.
Можливо, через те що хибні вчення перекрутили початкове значення Писань, Президент Спенсер В. Кімбол (1895–1985) віддав перевагу слову “головувати” над словом “панувати”. Він сказав: “Церковні провідники не просять жодну жінку йти за своїм чоловіком у прірву зла. Вона має слухатися його [лише] настільки, наскільки він слухається Спасителя світу, але вирішуючи, [чи він слухається Христа], вона має переконатися, що судить по-справедливості”5. Таким чином, Президент Кімбол вважав шлюб “повним партнерством”, заявляючи: “Ми не хочемо, щоб жінки-святі останніх днів були мовчазними партнерами або обмеженими партнерами”, але натомість “повними партнерами, де кожен вносить свою частку”6.
Подружжю не обов’язково виконувати ті ж самі функції, щоб бути рівними. Природжену духовну чутливість жінки можна порівняти з моральним компасом, який завжди вказує на духовну північ, за винятком, коли магніт у ньому починає функціонувати неправильно. Чоловічим даром головування є священство, якщо тільки чоловік живе за принципами праведності. Якщо чоловік і дружина є мудрими, то вони будуть радитися між собою: він прислухається до підказок її внутрішнього духовного компасу так само, як і вона прислухається до його праведної поради.
У шлюбі, де партнери є рівноправними,—і він, і вона сприяють духовній зрілості їхнього партнерства незалежно від статі. Вони обоє керуються совістю та Святим Духом. Вони обоє вважають сімейне життя своєю основною роботою. Кожен з них намагається стати довершеним учнем Ісуса Христа—досконалою духовною істотою.
Шлюб рівноправних партнерів
Старійшина Ніл А. Максвелл (1926–2004), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, сказав, що надто довго в Церкві чоловіки були теологами, у той час як жінки—християнами7. Щоб бути рівноправними партнерами обоє вони повинні бути і теологами, і християнами.
Коли в 1996 р. старійшина Максвелл дізнався, що у нього лейкемія, діагноз приголомшив його. Протягом років він намагався підкорити себе (див. Мосія 3:19) Господній волі. Якщо настав час померти, він не хотів відсахнутися і не пити з цієї гіркої чаші.
Але його дружина Коллін вважала, що він надто легко поступається. Відверто, але з любов’ю, вона сказала, що Сам Христос спочатку щиро благав: “Коли можна, нехай обмине ця чаша Мене”. Лише тоді Він підкорився, кажучи: “Та проте,—не як я хочу, а як Ти” (Матвій 26:39). Старійшина Максвелл підтримав доктринальний погляд своєї дружини і погодився з ним. Після цього вони разом благали, щоб його життя було врятовано. Бачачи їхню рішучість, лікар старійшини Максвелла знайшов нову схему лікування, що продовжила його життя на кілька років. Старійшина Максвелл був вдячний, що він був не єдиним теологом у своєму шлюбі8.
У рівноправному шлюбі “любов—це не володіння чимось, а співучасть,… спільне творіння, яке і є метою існування людини”9. Коли є справжнє партнерство, то чоловік і дружина зливаються в синергічній єдності вічного владарювання, яке “само по собі” проливатиметься духовним життям на них і їхніх нащадків “віковічно” (УЗ 121:46).
У маленькому царстві сім’ї кожен з подружжя з радістю віддає те, чого немає у іншого і без чого жоден з них не матиме довершеності й не повернеться у Божу присутність. Подружжя—це не соліст і акомпаніатор. Це також не два солісти. Вони—взаємозалежні учасники дуету, які співають разом у гармонії на такому рівні, де сольний спів не можливий.
Кожен вносить те, чого не має інший. Як писав Павло:
“Хай не буде для інших полегша, а тягар для вас:
Але рівність. … Ваш достаток нехай недостаткові їхньому допоможе, щоб і їхній достаток був на ваш недостаток, щоб рівність була“ (2 Коринтянам 8:13–14).
Храмові шлюбні обряди не зроблять чарівним чином ваше партнерство рівноправним. Ті завіти зобов’язують нас розпочати процес розвитку, під час якого ми будемо навчатися і зростати разом на практиці.
Те подружжя, яке ми застали на кухні, розділяє відповідальність розвивати вічну сімейну єдність. Але вічне партнерство розвивається не на небесах, а на землі з кожним прийнятим рішенням, з кожною розмовою, з кожною розв’язаною проблемою. І досягнути партнерства нелегко, так само нелегко, як вирішити, хто кому має допомагати цього вечора або будь-якого з тисяч подібних вечорів.
Молоко стікає зі столу, вона тримає в руках пачку з макаронами і сир, він думає про термін виконання роботи і збори, і на обличчі кожного відбиток втоми. Як люди, що будують завітні, збалансовані стосунки, справляться з такою ситуацією, і як наступні кілька моментів допоможуть створити рівноправне партнерство?
Молоді дружини, чи бачите ви у ньому того, хто працював увесь день, намагаючись, щоб на столі було все необхідне? Молоді чоловіки, чи бачите ви у ній ту, яка працювала увесь день, щоб те, що ви принесете, стало поживною їжею? Чи можете ви обоє не зациклюватися на справах дня, а пам’ятати безцінну цінність істоти, з якою ви уклали шлюб?
Міра любові
Якими будуть ваші останні роки на землі після того, як ви все життя разом намагалися навчатися терпінню і виявляти його? Чи буде це схожим на те, що відчували Джон і Терісса Кларк? У 1921 р. Джон Гальсем Кларк з Ментая, шт. Юта, зробив запис у щоденнику, який виявився останнім:
“Сьогодні сюди приходили гості, але вже пішли додому. Тупотіння ніг, сміх і розмови стихли. Ми залишилися самі, двоє нас. Двоє нас, кого доля об’єднала в одне. Давно-давно, майже шістдесят років тому, ми зустрілися під деревами червневого дня. Я вперше поцілував тебе. Ти була такою сором’язливою і боязкою дівчиною. Жодна жінка на землі чи на небесах не замінить тебе для мене. Я віддаю перевагу тобі, жінці із сивим волоссям, аніж юному цвітінню молодості. Там де ти, там і мій дім. Там де ти, немає туги за домом. Коли я дивлюся на тебе, то усвідомлюю, що є щось більше за любов, хоча любов є найбільшою з усього на землі. Це вірність. Якби мене з ганьбою вислали геть, ти поїхала б за мною. Як би я горів у лихоманці, твоя прохолодна рука полегшувала б мій біль. Тримаючи твою руку у своїй, я йду, щоб зайняти своє місце серед спасенних на небесах. Будучи на вісім років старшим і з плином років розуміючи, що час розлуки зовсім поруч, ми часто думаємо і розмовляємо про те, як хтось із нас зможе залишитися самотнім. Самотнім після 56 років, прожитих разом. Я не наважуюся думати про це, і хоча трохи егоїстично думати так, однак, беручи до уваги наш вік, самотнім залишуся не я”.
Потім на тій самій сторінці з’явився ще один запис. Голос Терісси спокійно завершує щоденник Джона:
“Минуло майже два з половиною роки з часу, коли було зроблено останній запис, і події, які сталися потім, настільки сумні, настільки трагічні для мене, його супутниці, що я часто відкладала ручку, перш ніж зробити цей запис. Втрата і самотність завжди поруч і будуть поруч зі мною до кінця життя. … Чи пом’якшить час цей сум, чи зможу я піти зі Старого дому, де відчуваю, що він чекає на мене, кличе мене? Мені затишно лише вдома, де я відчуваю, що чоловік оберігає мене, відчуваю завжди його присутність.
11 березня 1923 р. Джон Гаслем Кларк пішов з життя, прохворівши лише тиждень. Здавалося, що він був таким, як завжди: розмовляв і був активним. Ми й гадки не мали, що кінець був поруч, поки він не знепритомнів за кілька годин перед смертю. О, якби ми всі були такі ж чисті й цнотливі, готові стати перед нашим Творцем”10.
Ми не знаємо подробиць життя Джона і Терісси, як вони долали труднощі свого життя. Але ми знаємо, як 56 років щоденних розмов зрештою перетворили їх на людей, якими вони стали, сформувавши ту любов, яку вони пізнали.
Якби лишень наші молоді подружні пари могли знати, що ця любов і є тим, що вони можуть відчувати і розуміти в кінці свого життя, чого б вони тільки за це не віддали! Вони б більше прислухалися і робили кращий вибір знову і знову, день за днем, випробування за випробуванням. Вони б пізнали, розвиваючи терпіння, що “робота—це вияв любові”11. Вони б зрозуміли, що з плином років їхній шлюб допомагає їм стати кращими учнями Ісуса Христа, так, стати трошки більше схожими на Нього. Тоді вони зрозуміли б, долаючи останнє випробування земного життя, що вони настільки єдині з Ним, наскільки єдині одне з одним.