Церква допомагає у врятуванні дітей по всьому світу

Д-р Булане, лікар з військового госпіталю Макоаниане, що в Масеру, Лесото, щоденно стикається з нестачею кваліфікованого медичного персоналу, а також обладнання. Приблизно 30% населення цієї континентальної країни Південної Африки—ВІЛ-інфіковані та хворіють на СНІД; середня тривалість життя людей тут приблизно 35 років; у країні спостерігаються часті посухи, бідність і високий рівень смертності дітей.

Занепокоєний таким високим рівнем смертності дітей, д-р Булане записався на курси за навчальною програмою реанімації новонароджених, що була запроваджена в його громаді відділом гуманітарних служб Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів.

Ця програма, спрямована на зменшення кількості дитячих смертей, викликаних асфіксією (нестачею кисню при народженні), проводиться в багатьох куточках світу як постійнодіючий гуманітарний проект Церкви і як відповідь на стурбованість Всесвітньої організації охорони здоров’я рівнем дитячої смертності.

Завдяки новонабутим методам д-р Булане, невдовзі після закінчення у червні навчального курсу, врятував життя новонародженому хлопчику. “У матері відійшли води; було зроблено кесарів розтин,—сказав він.—Дитина народилася посинілою. Її вдалося врятувати завдяки методам реанімації новонароджених. Зараз з дитиною все гаразд. Я застосував ту процедуру реанімації, якій навчився. Без неї додаткові ускладнення були б неминучі. Я просто вражений; це навчання розкриває для нас нові горизонти. Воно дає мені впевненість. Тепер я точно знаю, що робити. І—ніякої паніки”.

Набути впевненості в собі, щоб правильно діяти у критичні моменти після народження дитини, і є метою програми з реанімації новонароджених, вважає Деб Уіппл, медсестра з відділення інтенсивної терапії для новонароджених у лікарні LDS Hospital, що в Солт-Лейк-Сіті, яка часто бере участь у цьому навчальному проекті, що здійснюється по світу. “Я знаю, як працює ця методика,—сказала сестра Уіппл.—Я бачила, як завдяки їй рятувалися життя у ті перші безцінні 30–60 секунд”.

Сестра Уіппл не лише щодня застосовує своє вміння у пологовій палаті цієї лікарні, а й ділиться досвідом з медичними працівниками інших країн. “Курс реанімації новонароджених відвідують 50 спеціалістів, які … повертаються у свої клініки, лікарні, у свої райони, щоб навчати інших акушерів”,—сказала вона.

Країни-учасниці цієї програми відбираються, виходячи з рівня дитячої смертності в них, повідомив Дін Уолкер, з відділу гуманітарних служб, який є менеджером навчальної програми з реанімації новонароджених. Клініки, де проводиться навчання, визначаються міністерствами охорони здоров’я країн-учасниць; навчальне спорядження, до якого входять манекени, підручники та спеціальне обладнання, надаються Церквою. У 2006 р. навчальні курси були запропоновані 23-м країнам.

Волонтери—лікарі, медсестри, спеціалісти, що займаються дихальними шляхами, та інші медпрацівники—віддають свій час, щоб проводити ці навчання з реанімації.

Для д-ра Теда Кімбола, лікаря з відділення невідкладної допомоги у лікарні університету Юти, що в Солт-Лейк-Сіті, і голови консультативного комітету відділу гуманітарних служб, можливість сприяти охороні здоров’я у країнах, що розвиваються, приносить велику радість.

“Ці люди живуть простим життям,—зауважив д-р Кімбол.—Їм не потрібні телевізори з плоским екраном або ж комп’ютери. У них є три основні потреби: отримати освіту, бути здоровими і жити в мирі, тобто звільнитися від політичного протистояння. Реанімація новонароджених відіграє дуже важливу роль у задоволенні двох з них, а саме: бути навченими і турбуватися про здоров’я. Наше навчання сприяє цьому”.

Міністр охорони здоров’я Уганди, який недавно брав участь у навчаннях з реанімації новонароджених, сказав д-ру Кімболу, що в його країні смерть кожної дитини позначається на їхній економіці дефіцитом приблизно в 100000 американських доларів. “У цих краях, де панує страшна бідність,—сказав д-р Кімбол,—їм потрібна здорова, освічена робоча сила, щоб вивести людей з такої бідності. Ключ до цього—здорова спільнота, яка може забезпечити сама себе. Є, крім збереження життя людини при народженні, ще одна можливість здолати економічні труднощі цієї країни: інша людина—ось хто виведе її з бідності”.

У Гані справу навчання з реанімації новонароджених поставлено точно так, як і в Лесото та Уганді. Д-р Девід Горлі, лікар із Солт-Лейк-Сіті і член консультативного комітету відділу гуманітарних служб, повідомив, що “за спрощеним курсом, призначеним для сільських акушерів та медсестер, ті матимуть можливість набути основних навичок реанімації і отримають обладнання, необхідне для зниження рівня дитячої смертності у Гані”.

Д-р Горлі розповів про випадок з практики однієї акушерки, яка нещодавно пройшла цей навчальний курс: “Дора приймала пологи з сідничним передлежанням дитини. Їй здалося, що дитя мертве, бо воно було в’яле і не дихало. Дора застосувала початкові прийоми реанімації. Щоб дитина почала дихати і покращилась робота її серця, їй довелося лише надати дитині правильне положення, аби відкрити доступ повітря у дихальні шляхи, і відсмоктати з них спринцівкою рідину. Зараз з цією дитиною все дуже добре”.

Д-р Горлі зауважив, що за місцевими даними за шість місяців навчання, які проводяться в Гані з травня 2006 р., за допомогою основного обладнання, переданого Церквою, було успішно реанімовано 646 дітей.

Надання обладнання та навчання медперсоналу сприяє досягненню у майбутньому мети програми реанімації новонароджених, яка полягає в тому, щоб на кожних пологах був присутній кваліфікований акушер.

Сестра Уіппл, яка й сама є матір’ю, бачить мету ширшою. “Я хочу, щоб усі ті діти мали здорове тіло, аби жити,—на завершення сказала медсестра.—У матерів по всьому світі почуття однакові—усі вони мають надію, що їхня дитина буде здоровою, стане щасливою і буде частиною їхньої сім’ї”.