Дорога до храму
Хоча святі останніх днів в Україні йшли різними дорогами, однак вони зрозуміли, що всі праведні шляхи ведуть до храму.
Перед світанком на Кільцевій дорозі, яка веде до Київського Українського храму, досить спокійно. У ранковому тумані її освітлюють лише кілька ліхтарів, і машинам доводиться об’їжджати невеликі вибоїни на дорозі.
Храм, що височить попереду, можна порівняти з маяком, світло, якого вказує шлях усім, хто прямує до храму, куди саме їм потрібно йти.
Одні мали благословення спокійно продовжувати свій шлях до храму від часу його освячення в серпні 2010 року, інші ж можуть засвідчити, що їхня дорога до храму не була такою вже й легкою.
Світає, сонце піднімається над горизонтом, машини й автобуси заповнюють Кільцеву дорогу. Тепер з такою великою кількістю автомобілів колись спокійний шлях перетворюється на шумний паркувальний майданчик.
Знаючи наперед, що ситуація на дорозі буде нелегкою, багато відвідувачів храму залишаються на шляху, терпляче просуваючись метр за метром до наступної зупинки. Храм залишається їхньою кінцевою метою, однак вони рухаються повільно.
Дехто обирає інший шлях. За храмом є кілька ґрунтових доріг і невеличких вуличок. На них немає чітких дороговказів, і водії можуть легко збитися з дороги. Однак, якщо водій буде уважним, то зможе бачити шпиль храму, який і в цьому випадку буде дороговказом, що запрошує всіх прийти до храму.
Духовні шляхи, якими йшли члени Церкви в Україні до Господнього дому, нагадують ті дороги, що проходять біля храму.
У той час як деякі молоді члени Церкви мали благословення зростати в Церкві і тепер можуть приходити в Київський Український храм, щоб виконати обряди для себе, багато інших торували свій шлях, долаючи непросту духовну ситуацію на дорозі, щоб потрапити до храму.
Храм, про будівництво якого було оголошено в 1998 році Президентом Гордоном Б. Хінклі (1910–2008), було завершено у 2010 році. Упродовж тих 12 років багато членів Київського Українського колу залишалися на вузькому, проте досить повільному шляху, терпляче очікуючи, коли храм буде збудовано. Дехто обирав інші дороги, на якийсь час втрачаючи з поля зору свої храмові цілі.
І хоча духовні шляхи, які обирали члени Церкви для того, щоб дістатися храму, відрізняються, вірні члени Церкви в Україні зрозуміли, що всі дороги праведності приведуть їх назад до храму.
Пряма путь
Багато хто з дорослої молоді в Церкві у Східній Європі прийняли євангелію в юному віці. Це євангельське знання, здобуте в ранньому віці, дозволило їм не лише розвивати свідчення змолоду, але також прийняти тверде рішення укласти шлюб у храмі.
І Микола Чемезов, і його дружина Асія з Харківського приходу познайомилися з євангелією в ранньому віці: Микола—коли йому було 8 років, Асія—підлітком.
“З часу свого хрищення я завжди знав, що план Небесного Батька є планом піднесення,—каже брат Чемезов.— Учення Церкви про божественну місію сім’ї завжди були для мене важливими”.
Сестра Чемезова також усвідомила, як важливо мати вічну сім’ю, ще в юному віці. “Коли молодою жінкою я відвідувала Церкву, мене навчали, як важливо укласти священні храмові завіти,—каже вона.— Я завжди мріяла про храмовий шлюб, і я завжди намагалася бути гідною того, щоб мати змогу укласти шлюб у храмі”.
Вони почали зустрічатися у 2009 році. Коли любов розквітла і почалися розмови про шлюб, обоє вже знали, яким буде наступний крок. “Коли було оголошено, що Київський храм буде освячено в серпні 2010 року, ми вирішили, що запечатаємося там”,—сказала сестра Чемезова.
“Так добре, що нам не довелося чекати надто довго”,—додав брат Чемезов.
Шлюб цієї пари було запечатано 1 вересня 2010 року.
“То був найкращий день у моєму житті,—каже брат Чемезов.— Благословенням було взяти мою любу Асію за руку і привести її в дім Господа. Я можу сміливо сказати, що того дня збулася моя мрія—мрія створити вічну сім’ю”.
Довгий шлях
Хоча шлях до вічного шлюбу був прямим для членів Виноградарського приходу Петра і Аделіни Михайленків, однак дорога була багато довшою. Михайленки були серед перших сімей, які приєдналися до Церкви в Україні. Вони охристилися в 1993 році, лише через два роки після того, як у Києві було організовано першу філію.
Незважаючи на це, віддаленість від храму та інші фактори упродовж багатьох років заважали запечатуванню їхнього шлюбу. Попри все це вони залишалися відданими одне одному та їхній мрії укласти вічний шлюб.
“Я терпляче чекав на храм,—розповідає брат Михайленко.— Не було навіть думки залишати Церкву. Шлях завжди залишався чітким”.
Після того як Президент Монсон освятив храм у серпні 2010 року, ніщо вже не перешкоджало величезному бажанню подружжя бути запечатаними. “У день запечатування ми прийшли до храму так рано, що храм ще був закритий”,—згадує сестра Михайленко.
Подружжя не було самотнім. Того дня прийшло також багато членів приходу, які хотіли розділити радість Михайленків.
“Запечатування було чудовим,—розповідає сестра Михайленко.— Я відчувала, що ніколи ще не кохала свого чоловіка так сильно, як у мить запечатування”.
З того дня те почуття любові не залишає їх. “Наші стосунки зовсім змінилися,—каже брат Михайленко.— Ми вже одружені багато років, але зараз почуття змінилися. Ми хочемо робити більше одне для одного, і ми робимо це з більшою любов’ю”.
Повернення на шлях
Андрій і Валентина Дудки з Виноградарського приходу познайомилися з євангелією в 2003 році завдяки своїм сусідам. Після зустрічей з місіонерами, що тривали впродовж кількох тижнів, подружжя вирішило приєднатися до Церкви.
Хоча Дудки з радістю прийняли євангельські істини—такі як необхідність храмів і можливість мати вічну сім’ю—поступово вони стали неактивними. “Просто ми знаходили причини не приходити до церкви,—каже сестра Дудка.— Ми самі придумували причини, наприклад: ми надто стомлені або по телевізору показують програму, яку ми хотіли подивитися”.
Неактивність у Церкві негативно позначалася на щасті сім’ї. “Ми побачили справжню різницю між життям у Церкві й у світі після того, як залишили Церкву,—розповідає брат Дудка.— Ми не були щасливі”.
Приблизно через чотири місяці невідвідування Церкви сестра Дудка зрозуміла, що так продовжуватися більше не може. “Якось в одну з неділь я сказала: “Якщо я сьогодні не піду, я не зможу жити,—розповідає вона.— Я була схожа на людину, яка багато днів жила без води. Мені потрібна була та вода”.
Після повернення до активності сестра Дудка терпляче чекала на чоловіка і заохочувала його повернутися до Церкви разом з нею. Приблизно через півроку після її повернення до активності повернувся і її чоловік.
“На мене вплинули молитви моєї дружини”,—розповідає брат Дудка.— Я зрозумів, що як носій Мелхиседекового священства я маю відповідальність бути активним членом Церкви. Я зрозумів, що без Бога я не можу нічого”.
Після того як Дудки повернулися до Церкви, вони знову почали думати про спасительні обряди храму. Разом з іншими святими останніх днів в Україні подружжя раділо церемонії початку будівництва храму, яка відбулася в 2007 році.
“Після того, як почалося будівництво храму, ми часто приходили, щоб просто подивитися, як ведуться роботи”,—розповідає брат Дудка.
“Я стрибала від радості, коли побачила, як закладають перший камінь”,—додає сестра Дудка.
Коли статую ангела Моронія помістили на шпилі храму, всі святі обнімалися і плакали, особливо Андрій і Валентина.
“Коли будівництво храму було закінчено, ми відчували таке полегшення від того, що гідні увійти до нього”,—каже брат Дудка.
Після того, як Андрій і Валентина Дудки були запечатані у храмі, це допомогло їм краще бачити вічну перспективу життя. “Ви розумієте, що ваша сім’я складається не лише з вас і вашого чоловіка. Тепер її складовою є Господь,—каже сестра Дудка.— Ми тепер дивимося один на одного очима вічності”.
Зверху вниз: Асія і Микола Чемезови були запечатані в Київському Українському храмі через три дні після його освячення. Петро і Аделіна Михайленки вдячні, що їхня онучка Маша зможе відвідувати храм у себе на Батьківщині. Андрій і Валентина Дудки часто відвідували храмову ділянку від самого початку будівництва храму.
Фотографія Марини Лукач
Вгорі: фотографію люб’язно надано сім’єю Чемезових; інші фотографії зроблені Чедом А. Фаресом