Смерть і життя
Погляд піонерів на воскресіння
Як тільки навернені до Церкви почали переселятися до західної частини Сполучених Штатів, щоб приєднатися до святих, вони стикалися зі смертю, однак їх підтримувала нова віра у відновлену євангелію. Далі подано уривки з розповідей піонерів, де розповідається про надію святих на Воскресіння, а також наведено втішаючі вчення перших п’ятьох Президентів Церкви.
Розповідь одного батька-святого останніх днів зі Скандинавії, ім’я якого не збереглося. Його маленький син помер під час подорожі з Нью-Йорка до Юти у 1866 році:
“Разом з другом ми викопали невеличку могилу і в неї поклали тіло. Дитина померла від інфекційної хвороби. Не було нікого на тому похованні, не було ніякої церемонії, ні квітів, ні духовних пісень, ні слів похвали. Але перш ніж батько, який втратив дитину, мав вирушити далі, він промовив коротку освячувальну молитву своєю рідною мовою (датською), яка прозвучала так: …
“Небесний Батьку! Ти дав мені цей маленький скарб—цього милого хлопчика, і зараз ти покликав його назад. Нехай ці останки спокійно спочивають тут до ранку воскресіння. Нехай буде Твоя воля. Амінь”.
Коли він підвівся з землі, його останніми словами були такі:
“Прощавай, мій любий Гансе, мій прекрасний хлопчику”. Потім, понуривши голову, з болем у серці він твердо спрямував свій шлях до місця, де знаходився табір”1.
Президент Джозеф Сміт (1805–1844):
“Яку втіху несе засмученим, на долю яких випало втратити чоловіка, дружину, батька, матір, дитину чи близького родича, знання, що хоч земна скинія залишається і розкладається, вони піднімуться знов, щоб жити у безкінечному паланні безсмертної слави, щоб більше ніколи не горювати, не страждати чи не помирати, але вони стануть спадкоємцями Бога і співспадкоємцями з Ісусом Христом”2.
Джозеф Уотсон Янг (1828–1873), племінник Бригама Янга, який переїхав з Англії до Сполучених Штатів у 1853 році:
“Дуже сумно було ввіряти тіло близької людини мовчазній глибині посеред глухої ночі в присутності лише кількох одиноких свідків. … На борту в нього не було ні родичів, ні близької людини, яка б сумувала за ним, хіба що його слуга. Отак в одну мить розбиваються найзаповітніші людські сподівання. Цей юнак залишив усе, щоб вирушити до Сіону, і його серце палало від передчуття яскравого майбутнього. Він зовсім не думав, що його тіло буде передано всепоглинаючим хвилям. Однак він помер не як ті, що не мають надії, бо він примирився з Богом, і він був абсолютно впевнений, що разом з праведними підніметься в ранок славетного воскресіння”3.
Президент Бригам Янг (1801–1877):
“Якою темною долиною і пітьмою є смерть! Як дивно переходити з цього стану існування, коли ми маємо фізичне тіло, до стану порожнечі! Якою темною є ця долина! Якою загадковою є ця дорога, і нам потрібно пройти її на самоті. Я б хотів сказати вам, мої друзі й брати, якби ми могли бачити речі такими, як вони є, і якими ми їх побачимо і зрозуміємо, ця темна тінь і долина є такою незначною, що після того як ми пройдемо її, ми обернемося, подивимося на неї й подумаємо: “Ого! Так це ж найкраще в моєму існуванні, бо я перейшов від стану смутку, печалі, суму, горя, нещастя, болю, мук і розчарування до стану існування, в якому я можу насолоджуватися життям найповнішою мірою настільки, наскільки це можливо без тіла”4.
Ден Джоунс (1811–1862), валлійський навернений, який разом з пані Вільямс та іншими наверненими до Церкви, плив до Сполучених Штатів у 1849 році:
“Стан пані Вільямс з Інісібонта поблизу Трегарона [Уельс] швидко погіршувався і за всіма ознаками було видно, що вона довго не проживе… Вона сказала, що найбільша честь, яку вона мала—це можливість стати членом істинної Церкви Сина Божого, що в неї не було страху в грудях від думки про інше життя і що її релігія зараз надає їй силу більше, ніж будь-коли до цього. … Вона урочисто порадила синам залишатися вірними до смерті, щоб вони могли здобути разом з нею краще воскресіння. … Вона була при пам’яті всю ніч, а за чверть по четвертій наступного ранку її дух тихо відійшов, залишивши усмішку на губах”5.
Президент Джон Тейлор (1808–1887):
“Наскільки ж це є втішним для тих, кому випало оплакувати втрату дорогих друзів,—знати, що ми знову будемо спілкуватися з ними! Наскільки ж це радісно для всіх, хто жив згідно з принципами істини, даними через одкровення, мабуть, особливо для тих, чиє життя вже майже прожито, хто витримав спеку й тягарі [цієї земної] днини,—знати, що невдовзі ми розітнемо пута могили і піднімемося як живі й безсмертні душі, щоб насолоджуватися товариством наших справжніх і вірних друзів, щоб нас більше не засмучували зерна смерті, щоб завершити роботу, ввірену нам Батьком!6
Ендрю Дженсон (1850–1941), датський емігрант, який у 1866 році йшов у загоні з ручними візками під керівництвом Ендрю Х. Скотта з Небраски, США, до Юти:
“Коли ми бачили їхні [наших супутників] тіла, покладені до матері-землі у пустині, ми всі плакали або боролися зі сльозами; бо від думки, що ми ховаємо близьких таким чином, коли друзі й родичі повинні негайно поспішати в дорогу, не маючи надії хоч колись знову повернутися до місця спочинку своїх рідних, було сумно і важко. … Але їхні могили буде знайдено, коли в ранок першого воскресіння зазвучить труба ангела Гавриїла. Ці померлі віддали своє життя, прямуючи до Сіону. Господь покликав їх додому ще до того, як вони дісталися до пункту призначення. Їм не було дано побачити Сіон у плоті, але вони отримають славу і радість пізніше. Вони померли, намагаючись слухатися Бога й дотримуватися Його заповідей. Благословенні ті, хто помер у [Господі]”7.
Президент Уілфорд Вудрафф (1807–1898)
“Без євангелії Христової розлука, спричинена смертю, є одним з найсумніших предметів для роздумів; але як тільки ми отримуємо євангелію і пізнаємо принцип воскресіння, сум, смуток і страждання, породжені смертю, значною мірою відступають. Воскресіння мертвих постає перед просвіченим розумом людини, і вона має основу для покою свого духа. Це позиція святих останніх днів сьогодні. Ми дійсно знаємо це самі, ми не блукаємо в темряві в цьому питанні; Бог відкрив це нам, і ми дійсно розуміємо принцип воскресіння мертвих, а також те, що євангелія виводить життя і безсмертя на світло8.
Уільям Драйвер (1837–1920), піонер, який подорожував з Англії до Нью-Йорка, США, у 1866 році:
“Віллі, моя мила дитина, був у дуже тяжкому стані усю ніч до 7:30 ранку, коли його було позбавлено страждань. Нехай Бог благословить його ніжну душу. Як він страждав! Він помер через те, що на нього впав візок пана Полтера на Сент-Еннз-Хілл, Суррей, Англія. О, як мені важко пережити це велике горе. О Господи, допоможи мені Твоєю силою прийняти це, як з Твоєї руки, і дай мені сили більш сміливо й віддано служити Тобі. Дай мені жити так, щоб підготуватися до зустрічі з ним у щасливішому і кращому світі і з його дорогою сестрою Елізабет Меріенн, і нехай я буду там під час воскресіння праведних, щоб зустрітися з ними”9.
Президент Лоренцо Сноу (1814–1901)
“У наступному житті ми матимемо тіла, які будуть уславлені й позбавлені хвороб та смерті. Немає нічого прекраснішого за людину у воскреслому і прославленому стані. Немає нічого приємнішого, ніж перебувати в такому стані і мати поруч наших дружин, дітей і друзів”10.
Ілюстровано Майклом Т. МАЛЬМОМ, ФОН УЕЛДОНА С. АНДЕРСЕНА © IRI
Справа: Президент Бригам Янг Вгорі: Джозеф Уотсон Янг.
Справа: Президент Джон Тейлор Вгорі: Ден Джоунс.
Вставка: Бригам Янг, художник Джон Уіллард Клоусон; фотографія Джозефа Уотсона Янга, з люб’язного дозволу Церковної історичної бібліотеки; фотографія Дена Джоунса © IRI; Джон Тейлор, художник А. Вествуд, з люб’язного дозволу Музею історії Церкви
Справа: Президент Уілфорд Вудрафф. Вгорі: Ендрю Дженсон.
Справа: Президент Лоренцо Сноу. Вгорі: Уільям Драйвер.
Вставка: Уілфорд Вудрафф, художник Х. Е. Петерсон © IRI; фотографія Ендрю Дженсона, фотограф Гарольд Хоуелл Дженсон, з люб’язного дозволу Церковної історичної бібліотеки; фотографія Уільяма Драйвера, з люб’язного дозволу Церковної історичної бібліотеки; Лоренцо Сноу, художник Льюїс Ремсі, з люб’язного дозволу Музею історії Церкви © IRI