Зачаровані храмом
Багато хороших людей вважають, що храм надихає на почуття, які можуть миттєво проникати у серце.
До того, як я був покликаний до Другого кворуму сімдесятників, ми з дружиною провели кілька років на служінні у Бразильських храмах Кампінас та Сан-Паулу. У обох храмах мене часто дивувала їхня здатність настільки зачаровувати людей, які проїжджали повз них, що вони зупинялися, заходили й розпитували про храм.
Коли люди заходили, ми казали, що вони не можуть пройти далі, не отримавши відповідну підготовку. Потім ми пояснювали мету храму, розповідали про основні євангельські вчення і запрошували їх зустрітися з місіонерами. Для багатьох хороших людей сам по собі храм є величним місіонером, оскільки він надихає на почуття, які миттєво проникають у серце.
Ми з дружиною Елізабет знаємо про силу таких почуттів з власного досвіду. Приблизно 40 років тому один хороший друг і колега, член Церкви, почав згадувати про євангелію в повсякденних розмовах. Кілька разів він посилав до нас місіонерів. Нам подобалися місіонери і ми погодилися прослухати бесіди, але по-справжньому не зацікавилися тим, чого вони нас навчали.
Усе змінилося в жовтні 1978 року, коли мій колега запросив кількох друзів, у тому числі й нас, на дні відкритих дверей у храмі Сан-Паулу, Бразилія. Він за власний кошт орендував кілька автобусів, щоб його друзі могли побувати з ним у храмі, який знаходився від нас за 80 км.
Коли Елізабет увійшла до христильні, вона відчула щось таке, чого ніколи раніше не відчувала, те, що, як пізніше вона зрозуміла, є Святим Духом. Відчуття несло велику радість у серце. У ту мить вона зрозуміла, що Церква є істинною і що саме до цієї Церкви вона хоче приєднатися.
Подібне відчуття прийшло і до мене в кінці дня відкритих дверей, коли нас провели в кімнату для запечатування і навчали про вічні сім’ї. Те вчення зворушило мене. Я досягнув успіхів в своїй кар’єрі, але вже давно відчував порожнечу в душі. Я не знав, чим заповнити ту порожнечу, та відчував, що це якимось чином пов’язано із сім’єю. Там, у кімнаті для запечатування, все почало ставати на місця у моєму розумі й серці.
За кілька днів місіонери знову зв’язалися з нами. Цього разу ми були зацікавлені в їхньому посланні.
Старійшини заохочували нас гаряче молитися про істину. Я вирішив, що це єдиний спосіб, у який я можу молитися. Я знав, що не візьму на себе зобов’язання приєднатися до Церкви, якщо не матиму справжнього свідчення. Мене тривожило, як мені звернутися до Небесного Батька за цим підтвердженням, але в той же час я був упевнений, що Він мені відповість. Я розповів Йому про глибинні бажання свого серця і попросив дати таку відповідь, яка переконає мене, що я буду на правильному шляху, приєднавшись до Церкви.
Наступного тижня на Недільній школі наш друг, який запросив нас на дні відкритих дверей храму, сидів позаду мене. Він нахилився і почав зі мною розмовляти. Слова, сказані ним, були саме тим знанням, про отримання якого я молився. Я не сумнівався, що через друга до мене промовляє Небесний Батько. У той час я був суворим, непоступливим чоловіком, але моє серце розтануло і я почав плакати. Коли мій друг закінчив говорити, то запропонував нам з дружиною охриститися. Ми погодилися.
31 жовтня 1978 року, менше ніж за місяць після нашого відвідування храму в Сан-Паулу, ми були охрищені й конфірмовані. Наступного дня ми брали участь у другій сесії освячення Бразильського храму в Сан-Паулу. Через рік ми повернулися до храму з двома синами, щоб запечататися сім’єю. Усі три події були прекрасними і незабутніми. Ми продовжували підтримувати ті почуття, регулярно відвідуючи храм упродовж років.
Через двадцять вісім років після нашого хрищення ми з дружиною знову знаходилися в Бразильському храмі Сан-Паулу. Мене щойно покликали президентом храму. То було так зворушливо для нас–пройтись кімнатами дому Господа й знову відчути ті ніжні почуття, які прискорили наше навернення.
Храм продовжує приносити велике щастя нам з дружиною. Коли ми бачимо молоде подружжя, яке заходить у храм, щоб запечататися сім’єю навічно, ми відчуваємо велику надію.
Багато людей по всьому світу підготовлені, щоб почути євангельське послання. Вони відчувають таку ж спрагу, яку відчував і я 30 років тому. Храм і його обряди є достатньо потужними, щоб втамувати їхню спрагу й заповнити порожнечу.
Фотографія Лаурені Фочетто