Як справитися з передчасним поверненням з місії
Автор живе в штаті Юта, США.
Передчасне повернення з місії, навіть з причини поганого здоров’я, може дуже пригнічувати. Так сталося зі мною. Але ви можете скористатися цим, як поштовхом для зростання, а не каменем спотикання.
Фотоілюстрація Колін Лігертвуд
Тата в місті не було, він був у відрядженні, тож мене зустрічала лише мама, коли я, шкутильгаючи, зійшла з літака, який привіз мене з місії. Вона обняла мене, і ми розплакалися.
Я пройшла всі можливі медичні обстеження, але лікарі не могли визначити проблему. Зняти місіонерську табличку на дев’ять місяців раніше було найважчим з усього, що траплялося в моєму житті. Не маючи змоги завершити місію, я почувалася невдахою.
Мрія бути місіонеркою
Я завжди хотіла бути місіонеркою. Коли старший брат вирушав на місію, проводжаючи його, я одягнула саморобну табличку з іменем. Коли у 2012 році було оголошено про зміни щодо віку, з якого можна було служити на місії, мені щойно виповнилося 19 і я знала, що це оголошення було відповіддю на мої молитви. Я танцювала по кімнаті, того ж дня заповнила необхідні форми, призначила візити до лікарів і через тиждень подала документи. Через два тижні я отримала покликання до Каліфорнійської місії Анагейм, а через два місяці прибула до центру підготовки місіонерів.
Я розпочала місіонерське служіння із запалом новачка і ніколи не збавляла темпу. Разом зі старшою напарницею ми в буквальному розумінні бігли на деякі зустрічі, бо нам так подобалося навчати. Служіння місіонеркою повного дня було для мене найприроднішим станом. Іноді було незручно і важко, але не було нічого прекраснішого для мене, ніж служити на місії.
Приблизно через вісім місяців перебування на місії ми з напарницею отримали велосипеди, бо автомобілів не вистачало. Я вже давно не їздила на велосипеді й не дуже уявляла, як буду їздити у спідниці, але попри все це я була у повному захваті. Однак через кілька тижнів у мене почав боліти бік. Біль то з’являвся, то зникав. Я не звертала на нього уваги і продовжувала працювати.
Біль почав з’являтися частіше і ставав все сильнішим, поки одного вечора моя напарниця не відвезла мене до лікарні для надання невідкладної допомоги. Я здала багато аналізів, але лікарі не могли виявити причину болю.
Наступного тижня я молилася і просила Небесного Батька забрати біль, отримала кілька благословень священства, але мій стан лише погіршувався. Я відчувала біль у будь-якому положенні, і він ніколи не припинявся. Але я вирішила, що звикну до нього, і продовжувала служити.
Одного дня я звалилася на узбіччя дороги, і більше могла рухатися. Мене відвезли до лікарні, щоб провести обстеження, яке знову нічого не виявило. Я намагалася до цього спокійно ставитися і сідала на автобусній зупинці разом зі своїми напарницями та навчала людей, поки вони чекали на автобус. Під час уроків я сиділа, кусаючи губи від болю. Я зрештою себе настільки виснажила, що знову опинилася в лікарні. Я зрозуміла, що можу завдати собі невиправної шкоди, якщо залишатимуся на місії. Після багатьох молитов я отримала відповідь, що мені слід їхати додому і подбати про своє здоров’я.
Крок вперед
Коли я зрозуміла, що повернулася додому назовсім, то відчула спустошення. Однак я намагалася з усіх сил підтримувати свою віру і вивчати Писання. Сім’я поставилася до ситуації з розумінням, але інші люди навколо мене не знали, як реагувати на те, що зі мною сталося. Вони постійно ставили мені запитання, а я ледве стримувалася. Проте один чоловік несподівано подзвонив мені і сказав, що його син колись давно також мав повернутися з місії передчасно. Він сказав, що це випробування може зруйнувати мою віру і щастя, і так часто стається з багатьма місіонерами, які передчасно повертаються з місії. “Ти маєш,—сказав він,—пам’ятати ось що: поки ти будеш намагатися з усіх сил жити праведно, це завжди буде кроком вперед, незважаючи на все те, чого ти не можеш контролювати”.
Це стало моїм девізом, і він мене сильно підтримував упродовж наступного року. Вісім місяців я ледве могла ходити, але люди все ще засуджували мене, коли дізнавалися, що я передчасно повернулася з місії. Вони казали, що дехто завершує служіння навіть з гіршим станом здоров’я. Вони не розуміли, чому я не могла завершити місію навіть за наявності проблем зі здоров’ям. Я страждала, коли чула таке, бо дуже любила свою місію, але я мала віру, що Небесний Батько дав мені це випробування з певною метою і воно є кроком вперед.
Я знову почала навчатися і ходити на побачення. Я бачила, що розвиваюся, але відчувала, що завжди буду згадувати місію з відтінком гіркоти. Тоді подруга нагадала мені, що Спасителева Спокута може зцілювати всі болі і гіркоту. З Його допомогою я могла бути щасливою, думаючи про свою місію.
Я стала на коліна і помолилася Небесному Батькові. Я розповіла Йому про свій біль і зусилля знайти зцілення та втіху. Я запитала, чи забере Він від мене ту гіркоту, яку я відчувала. Після молитви Господь відкрив мої очі, щоб я поглянула на свою місію з Його точки зору. І моє служіння, і передчасне повернення були складовою Господнього плану, щоб допомогти мені стати такою людиною, якою Він хотів мене бачити. Я змогла побачити чудеса, які Він зробив з часу мого повернення додому. То був важкий шлях, але зараз я можу дивитися на своє передчасне повернення спокійно, знаючи, що Бог має на меті для мене найкраще.