Тиск однолітків і пісто
Автор живе у Салтільйо, Мексика
Нарешті я була на вечірці з усіма своїми друзями, але всі випивали.
Коли мені було 12, деякі дівчата в моїй новій школі запросили мене на святкування дня народження. То була перша вечірка з цими шкільними друзями, на яку мене запросили. Коли я запитала у батьків, чи можу піти, вони відмовили, пояснивши, що вечірка починається надто пізно.
Невдовзі я отримала ще одне запрошення. Я знову запитала батьків, і вони знову відмовили. Я дуже розсердилася. Невже я не можу розважатися?
Тоді одна з моїх найближчих подруг запланувала вечірку. Я була серед перших запрошених. Вечірка починалася раніше, ніж ті, куди мене запрошували до того. Вона мала бути приватною і проводилася неподалік від мого дому. Я попросила дозволу в батьків піти туди, і вони дозволили! Я так зраділа.
Нарешті настав той день. Коли батьки привезли мене в те місце, то сказали, що заберуть о 10 вечора. Коли я прийшла на вечірку, то побачила своїх подруг. Минуло 20 хвилин, а дівчини, в якої був день народження, все ще не було.
Через кілька хвилин до нас підійшов юнак і запитав: “Чи принесли ви гроші на пісто?” Він зробив знак, за допомогою якого я зрозуміла, що “пісто”—це пиво. Мої подруги погодилися дати гроші. У мене з собою грошей не було, тож я вирішила відійти з кількома дівчатками, поки решта були зайняті пивом.
Нарешті із запізненням на годину приїхала дівчинка, день народження якої ми святкували. Я привітала її, і поки ми розмовляли, під’їхала велика вантажівка. З неї вийшли п’ять чоловіків і витягли два ящика пива. Усі їх оточили і почали роздавати пиво. Мої подруги теж пішли, і я залишилася сама, дивлячись, як ті молоді люди поспіхом розбирають пиво.
Мої подруги повернулися і запропонували мені також. “Ні, дякую”,—сказала я їм. Вони наполягали. Я знову відмовилася. Серце закалатало, і я почувалася дивно, ніби в незнайомому фільмі, де я була головною дійовою особою й опинилася в невідомому місці. Тоді я почула сигнал з машини—то були мої батьки! Я пішла, сказавши лише “до побачення”, і підбігла до машини.
Я сіла в машину, важко дихаючи. Я почала думати, яким неприємним було оточення в тому місці, де я перебувала. Мама запитала, чи зі мною все гаразд. “Так,—відповіла я,—але дещо мене здивувало”.
“Що саме?”,—запитав батько.
“Усі мої друзі випивали, і я там стояла така налякана, чекаючи, що станеться щось хороше. Як я хотіла, щоб ви обоє приїхали, і нарешті я тут”. Я поглянула на годинник у машині; не було ще й 10 вечора.
Мама сказала: “Так проводяться вечірки у світі. Саме тому ми і не дозволяли іти у попередні рази”.
Того вечора, коли я молилася, то дякувала Небесному Батькові, що батьки приїхали раніше.
Ми, члени Церкви, живемо у світі, але ми не такі, як світ. Я зрозуміла, що якщо буду й надалі ходити на ті вечірки, то, можливо, порушу Слово мудрості, або навіть закон цнотливості. З багатьма моїми знайомими так і сталося. Більшість з них не є членами Церкви, але навіть і члени Церкви можуть дійти до того, що відпадуть, якщо не будуть залишатися стійкими.
Я дуже щаслива, що вирішила не пити. Я думала, що з мене будуть глузувати після цього, але мої друзі зрештою почали ставитися до мене з більшою повагою, бо вони знали про мої норми. Після цього я не боялася відмовлятися від того, що, як я знала, завдасть мені шкоди.