Мірка Мін-Джуна
Автор живе в штаті Колорадо, США.
“Любить всіх дітей Ісус. … Він наш вірний друг” (Збірник дитячих пісень, с. 37).
Мін-Джун дивився з вікна на хмари. “Схоже, завтра буде дощ”,—сказав він.
Дідусь відвів погляд від газети й закивав. В Сеулі, Південна Корея, закінчувалося літо і почався сезон мусонів.
Мін-Джун поклав парасольку поруч зі своїм підготованим для неділі одягом. “Мабуть, завтра треба буде вийти рано”.
Дідусь усміхнувся. “Слушна думка. Нам треба буде йти довше, якщо нижні дороги затопить”.
“Як вважаєш, з церковною будівлею нічого не станеться?”— запитав Мін-Джун. Минулого року під час мусонів затопило підвал.
“Нічого,—сказав дідусь.— Але ніколи не буде зайвим помолитися”.
“Тоді я помолюся за церкву сьогодні ввечері. І щоб ми могли безпечно туди дістатися. Jal-ja-yo (На добраніч)”. Мін-Джун вклонився і пішов спати.
Вранці вони рано вийшли з квартири. Мін-Джун подивився на темні хмари, які вкривали небо.
“Май віру”,—сказав дідусь.
Мін-Джун пішов за дідусем вгору вузенькими сходами, що були на пагорбі біля їхньої квартири. Вони зупинилися на верхівці пагорба, щоб перевести подих. Їхні білі сорочки вже були вогкими від великої вологості повітря.
Дідусь простягнув руку, щоб відчути перші краплі дощу. “Ти бачиш? Починається дощ”.
Вони розкрили свої парасольки. Коли вони підходили до ще одних сходів, дощ посилився. Мін-Джун нахилявся, щоб розгледіти крізь дощ кожну сходинку. “Ой!”—вигукнув він, коли послизнувся і впав на коліна.
“Болить?”— запитав дідусь. Він нахилився, щоб подивитися на дірку в штанях Мін-Джуна.
“Це лише подряпина”,—сказав Мін-Джун, але голос його тремтів.
“Ми зашиємо їх, коли прийдемо до церкви”,—сказав дідусь.
Мін-Джун і дідусь подолали решту сходів і звернули на верхню дорогу.
“Тут вітер сильніший”,—сказав дідусь, міцно тримаючи парасольку. Мін-Джун ледве міг утримувати свою. Раптом порив вітру вивернув її, розірвавши парасольку по шву. У Мін-Джуна опустилися руки.
Дідусь простягнув свою парасольку. “Біжи під мою. Ми майже прийшли”.
Мін-Джун був під однією парасолькою з дідусем, але вона мало чим допомагала від проливного дощу. Коли вони наблизилися до церкви, Мін-Джун почув, як грає музика.
“Вони вже почали!” Мін-Джун побіг до вхідних дверей. Потім він побачив своє відображення в одному із дзеркал. Його волосся було розкуйовджене, з нього крапала вода, штани розірвані, а туфлі в багні. Він відійшов від дверей, а потім спустився сходами.
“Я … я не можу ввійти”,—затинаючись сказав Мін-Джун.
“Все гаразд”,—сказав дідусь.
“Але ж я брудний і мокрий!”
Дідусь поглянув на Мін-Джуна, потім подивився на датчик дощу, прив’язаний до паркану.
“Легко виміряти дощ, Мін-Джуне, але як ми виміряємо себе?”
Мін-Джун закліпав очима, дивлячись на дідуся.
“Ти бачиш брудні туфлі, подряпане коліно, розкуйовджене волосся і думаєш, що не відповідаєш міркам,—сказав дідусь.— Але в Ісуса є краща мірка. Він бачить твоє серце і знає, що ти робиш те, що правильно. Якщо ти міряєш себе такою міркою, ти побачиш, що твій датчик зашкалює”.
Мін-Джун поглянув на датчик дощу. Показник збільшувався з кожною краплею. Він подумав про те, скільки зусиль докладав, щоб дістатися до церкви, і яке тепло та радість він відчував, коли був там. Він подумав про те, як сильно любить Спасителя і як сильно Спаситель любить його.
Мін-Джун обняв дідуся і разом вони увійшли до церкви.