Гордон Б. Хінклі: пророк оптимізму та бачення
Коли в кворумах священства та в Товаристві допомоги цього року ви будете вивчати книгу Учення Президентів Церкви: Гордон Б. Хінклі, ви навчатиметеся від пророка, який мав надзвичайний оптимізм, любов і бачення перспективи.
“Мені треба садити по кілька дерев кожної весни,—писав Президент Гордон Б. Хінклі у своєму щоденнику, коли йому було 82 роки.— Думаю, що я робив це упродовж щонайменше 50 років. … Є щось чудове у дереві. Його садять таким невеличким, і воно росте роками. Дерево дає затінок у спекотне літо. Воно дарує смачні плоди. В ньому відбувається вражаючий процес фотосинтезу. … Дерево—це одне з найпрекрасніших творінь Всемогутнього”1.
Президент Хінклі продовжував садити дерева й тоді, коли йому було вже за 90. Багато в чому його любов до насаджування дерев відображалася в його служінні в якості апостола та Президента Церкви. Процес посадки рослин був виявом оптимізму—риси, яка наповнювала його вчення й спілкування з іншими. Він піклувався про кожне дерево так само, як і про кожну людину. І він дивився далеко в майбутнє, уявляючи, якими стануть дерева—так само, як він бачив вічний потенціал кожної людини і величне майбутнє Божої роботи.
“У нас є всі підстави бути оптимістами”
Я—оптиміст!— Часто проголошував Президент Хінклі.— Я молюся про те, щоб ми припинили пошук бур і більше насолоджувалися сонячним світлом”2. Його оптимізм сягав набагато далі за оптимістичний погляд на життя, хоча він і його розвивав. Найбільшим джерелом його оптимізму—джерелом, яке перетворило оптимізм на силу—була його віра в Бога і його свідчення про Божий план щастя і спасіння Своїх дітей.
Одним з виявів оптимізму Президента Хінклі була його непохитна віра в те, що “все буде добре”3. Та фраза, як казав старійшина Джеффрі Р. Холланд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів,—мабуть, одне з найповторюваніших запевнень Президента Хінклі сім’ї, друзям і колегам. “Продовжуйте старатися,—скаже він.— Будьте віруючими. Будь радісними. Не опускайте рук. Усе буде добре”4.
Однак це послання не призначалося лише для інших. “Я кажу це собі кожного ранку,— казав Президент Хінклі зібранню.— Якщо ви зробите все від вас залежне, все вийде. Покладіться на Бога і йдіть вперед з вірою та впевненістю у майбутньому. Господь не залишить нас”5.
Оптимізм Президента Хінклі підтримував його у випробуваннях, допомагав перебороти почуття невідповідності або пережити надмірне напруження. І він тримався свого переконання, що “все буде добре”, навіть коли він переживав невдачі й розчарування, страждання і самотність.
У своєму оптимізмі Президент Хінклі не применшував проблем. Він казав: “Я побував у багатьох куточках цієї землі. … Я бував у тих регіонах, де вирує війна і в серцях людей зачаїлася ненависть. Я бачив надзвичайну бідність, яка охоплює багато країн. … Я з тривогою спостерігаю, як занепадають моральні норми нашого суспільства.
І все ж я оптиміст. … Я маю просту й урочисту віру в те, що правильне буде тріумфувати, а істина буде перемагати”6.
Під час інтерв’ю в Іллінойсі, США, з репортером New York Times Президент Хінклі визнавав, що трагедії та проблеми переважають, а потім він розповів про свою любов до історії Церкви, щоб навчати про оптимізм:
“У нас є всі підстави бути оптимістами. … Погляньте на Наву. Погляньте, що вони тут збудували за сім років, а потім залишили те місце А що ж вони зробили? Вони лягли і померли? Ні! Вони продовжили роботу! Вони пройшли половину цього континенту і почали обробляти пустелю, змусивши її зацвісти, немов троянду. На такому фундаменті ця церква перетворилася на всесвітню організацію, яка змінює на краще життя людей у більш ніж у 140 країнах. Але ви не можете збудувати і не збудуєте нічого на песимізмі або цинізмі. Дивіться вперед з оптимізмом, трудіться з вірою—і все буде добре”7.
На оптимізм Президента Хінклі також впливало його почуття гумору—позитивна, надихаюча дотепність, яка допомагала встановлювати взаємну прихильність з іншими людьми. Якось він зупинився в домі одного президента колу. Його сім’я жила в приміщенні старої школи, яку вони перетворили на дім. Того вечора класна кімната стала спальнею для Президента Хінклі. Наступного дня під час конференції колу він пожартував: “Я багато разів засинав у класі, але в ліжку—вперше”8.
“Наша турбота має бути спрямована на конкретних людей”
Під час свого першого виступу на генеральній конференції в якості Президента Церкви Гордон Б. Хінклі багато говорив про зростання Церкви. “Ми стаємо великою світовою спільнотою. Після цього він наголосив на такому важливому принципі: “Наша зацікавленість і турбота завжди мають бути спрямовані на конкретних людей. …
Описуючи успіхи Церкви, ми говоримо мовою цифр, але всі наші зусилля повинні бути присвячені розвитку конкретної людини”9.
Аби послужити конкретним людям, будучи членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів, Президент Хінклі подорожував до найвіддаленіших куточків світу, у тому числі до тих регіонів, де точилася війна. Жодна група людей не знаходилася для нього надто далеко й не була надто малою, щоб залишатися поза його увагою. У тому ж дусі він продовжував діяти й ставши Президентом Церкви, долаючи більше мільйона миль до більше ніж 60 країн світу, іноді зустрічаючись з великими зібраннями, а іноді лише зі жменькою людей.
Фон © iStock/Thinkstock; зліва: фотографія Busath Photography; справа: фотографія в Китаї зроблена Геррі Авантом, Deseret News; справа внизу: фотографію люб’язно надано Бібліотекою і архівом історії Церкви
У 1996 році Президент і сестра Хінклі побували у 18-денній подорожі до восьми країн Азії й Тихоокеанського регіону. Починаючи з Японії й швидко пересуваючись з країни в країну, вони зустрілися з тисячами людей, які вщерть заповнювали кожне приміщення, де відбувалися зустрічі. “Для мене то були хвилюючі події,—писав Президент Хінклі, перебуваючи в Кореї.— Я бачу те, про що не наважувався мріяти, коли вперше приїхав сюди у 1960 році”10. Під час цієї подорожі він також освятив храм у Гонконзі, Китай.
Останні заплановані зустрічі були на Філіппінах. Після виступу перед 35 тисячами людей у Манілі Президент Хінклі записав: “Я стояв і махав їм рукою, моє серце було переповнене почуттями. Ми пішли зі сльозами на очах”. Раніше того дня він повернувся до місця, де у 1961 році промовив молитву освячення, щоб започаткувати місіонерську роботу на Філіппінах. “Ми змогли знайти лише одного місцевого члена Церкви на Філіппінах,—пригадував він.— З того одного члена Церква зросла до 300 тисяч”11.
Коли подружжя Хінклі розпочало подорож додому, вони дізналися, що літак буде дозаправлятися на острові Сайпан. Президент Хінклі запитав, чи є місіонери на Сайпані, і йому сказали, що є кілька. І хоча це був кінець виснажливої подорожі, він захотів зустрітися з тими кількома місіонерами: “Я запитав, чи можемо ми якимось чином з ними поговорити, бо літак приземлявся на Сайпані приблизно о сьомій вечора, і ми спробуємо зайти в аеропорт, щоб привітати їх”.
Через кілька годин на Сайпані 10 місіонерів і приблизно 60 членів Церкви чекали в аеропорту, щоб привітати подружжя Хінклі. “Вони обнімали нас,—записав Президент Хінклі.— Вони були такі раді бачити нас, і ми були раді бачити їх. Ми могли побути з ними лише дуже недовго, оскільки дозаправка літака забирала небагато часу. Ми залишили їм наше благословення і повернулися до літака”12.
Інший типовий приклад турботи Президента Хінклі про конкретних людей можна було побачити під час зимових Олімпійських ігор 2002 року, що проходили в Солт-Лейк-Сіті, шт. Юта. Майже кожного дня він зустрічався з президентами, послами та іншими високопосадовцями. Одного дня, незадовго до зустрічі з президентом Німеччини, він зустрівся з 13-річною дівчинкою в день її народження. “[Вона] страждає від апластичної анемії, дуже важкої хвороби,—записав він.— У нас відбулася чудова зустріч. … Я сказав, що ми будемо згадувати її у наших молитвах”13.
Президент Хінклі відчував особливу любов до дітей і молоді Церкви, і вони мали таку ж любов до нього. Після його виступу в Бразилії одна молода жінка сказала таке: “Я сильно відчувала Дух Господа. Коли Президент Хінклі закінчував свою промову, то сказав нам: “Ви можете піти звідси, прийти додому й забути все, що я вам сказав сьогодні, але ви ніколи не забувайте, що я вас люблю”. Я ніколи не забуду цих слів”14.
Фон © iStock/Thinkstock; зліва: фотографія Busath Photography; справа: фотографія в Китаї зроблена Геррі Авантом, Deseret News; справа внизу: фотографію люб’язно надано Бібліотекою і архівом історії Церкви
Дружина Президента Хінклі, Марджорі, була і його соратницею і впливовою силою в його турботі про інших людей. Він записував: “Здається, що всі, кого вона знає, люблять її, бо вона щиро цікавиться людьми. Вона опікується їхніми проблемами та їхніми потребами. Велике щастя мати таку супутницю”15.
Після того як виросли п’ятеро їхніх дітей, подружжя Хінклі зазвичай подорожувало разом, і сестра Хінклі по всьому світу виявляла свою любов до людей. Коли вона зустрічалася з місіонерами, то часто дивувала їхніх батьків несподіваним телефонним дзвінком, повернувшись додому. Вона також мала дар встановлювати зв’язок з великою аудиторією. “[Maрдж] знає, як казати те, що людям приємно і корисно,—записував Президент Хінклі після регіональної конференції.— Всі ми проповідуємо, а вона просто розмовляє з ними”16.
На похороні Президента Хінклі один з його радників, президент Генрі Б. Айрінг, підсумував деякі його досягнення. Потім він зазначив, що всі ці досягнення мають одне спільне:
“Завжди вони призначалися для того, щоб благословляти людей можливостями. І він завжди думав про тих, у кого було менше можливостей, про звичайну людину, яка бореться, щоб подолати труднощі повсякденного життя й жити, дотримуючись євангелії Ісуса Христа. Не раз він, коли я щось пропонував, тицяв мене в груди своїм пальцем і казав: “Гел, а ти не забув про людину, яка бореться з труднощами?”17
Бачення майбутнього
Тісно пов’язувалося з оптимізмом та увагою до конкретних людей пророче бачення Президента Хінклі. Найбільшою мірою це бачення стосувалося храмів. Храмові обряди, як наголошував Президент Хінклі, є “вінцевими благословеннями, що пропонує Церква”18.
Коли він став Президентом Церкви у 1995 році, існувало 47 діючих храмів по всьому світу. Під його керівництвом Церква більш ніж подвоїла цю кількість трохи більше ніж за 5 років. Його бачення стосовно храмів було сміливим і масштабним, але уся мета полягала в тому, щоб благословляти конкретних людей один за одним.
Натхнення стосовно цієї нової ери будівництва храмів надійшло 1997 році, коли Президент Хінклі поїхав до Колонії-Хуарес, Мексика, на святкування 100-ї річниці шкіл, що належать Церкві. Після цього під час довгої подорожі курною дорогою він був задумливий. “Було тихо,—згадує його секретар Дон Х. Стахелі.— А потім, як я розумію, почало приходити одкровення. Він думав про невеликі храми раніше, але не таким чином, як він думав про них зараз”19.
Пізніше Президент Хінклі описав цей процес: “Я почав запитувати себе, що можна зробити, аби дати змогу тим людям мати храм. … Коли я розмірковував над цим, у розумі з’явилася думка, що … ми можемо будувати всі ці основні складові храму у відносно невеликих будівлях. … Я склав приблизний план. … Увесь малюнок дуже чітко постав у розумі. Я вірю всім своїм серцем, що то було натхнення, що то було одкровення від Господа. Я повернувся додому і поговорив про це зі своїми радниками, і вони все ухвалили. Потім я представив план Дванадцятьом, і вони його ухвалили”20.
Через чотири місяці на генеральній конференції Президент Хінклі зробив історичне оголошення, що Церква починає будівництво невеликих храмів у регіонах, де не було достатньої кількості членів Церкви, аби будувати там великі храми. “Ми рішуче налаштовані … наблизити храми до людей, аби вони отримали всі можливості отримати найдорогоцінніші благословення, які приносить храмове поклоніння”—сказав він21.
На наступній генеральній конференції Президент Хінклі зробив ще одне історичне оголошення, сказавши, що до 2000 року планується мати 100 діючих храмів. “У цій програмі ми рухаємося з таким розмахом, якого ми ніколи не бачили раніше”22. Коли у квітні 1999 року він доповідав про те, як рухається будівництво храмів, то використав знайому фразу: “Це—надзвичайне починання. Є багато проблем, але якими б не були труднощі, все буде добре, і я впевнений, що ми досягнемо мети”23.
Фон © iStock/Thinkstock; зліва: фотографія Busath Photography; справа: фотографія в Китаї зроблена Геррі Авантом, Deseret News; справа внизу: фотографію люб’язно надано Бібліотекою і архівом історії Церкви
У жовтні 2000 року Президент Хінклі поїхав до Бостона, шт. Массачусетс, США, щоб освятити 100-й храм Церкви—один з 21 освяченого ним того року на чотирьох континентах. До кінця його життя 124 храми було завершено, а ще 13 були оголошені або знаходилися на стадії будівництва.
Бачення майбутнього, яке мав Президент Хінклі, спонукало його шукати натхнення різних способів того, як благословляти Божих дітей. Він був глибоко засмучений стражданнями та бідністю, які бачив, тож під його керівництвом гуманітарна робота Церкви значно розширилася насамперед серед тих, хто не належав до Церкви. Він також запровадив Постійний фонд освіти, аби допомогти членам Церкви в бідних країнах. З цього фонду вони могли отримати позику, аби сплатити за освіту, якої потребували, щоб здобути кращу роботу і мати можливість розірвати пута бідності й стати самозабезпеченими. Станом на 2016 рік більше 80 тис. чоловік отримали можливість здобути освіту або навчання завдяки позиці з цього фонду.
Багато інших прикладів пророчого бачення Президента Хінклі, такі як документ “Сім’я: Проголошення світові” й будівництво Конференц-центру, включено до книги Учення Президентів Церкви: Гордон Б. Хінклі.
“Моє свідчення”
За кілька днів до 91-ї річниці свого дня народження Президент Хінклі записав: “Мені не дуже потрібно щось садити, але я посаджу. Такий уже в мене характер”24. Незалежно від віку—чи то будучи молодим місіонером, чи 97-річним пророком, в його характері було садити насіння, молоді деревця євангелії у серцях людей по всьому світу. Упродовж 20 років він служив членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Потім він служив 14 років радником у Першому Президентстві. Коли він став Президентом Церкви у віці 84 років, то майже 13 років скеровував її динамічне зростання.
В основі служіння Президента Хінклі упродовж усього життя лежить його свідчення про Ісуса Христа і Його євангелію, відновлену через пророка Джозефа Сміта. У виступі під час генеральної конференції під назвою “Mоє свідчення” він звернувся з наступним свідченням, час від часу долаючи сльози:
“З усього, за що я відчуваю вдячність цього ранку, особливо виділяється одне. Це—живе свідчення про Ісуса Христа. …
Він—мій Спаситель і мій Викупитель. Віддавши в муках і невимовних стражданнях Своє життя, Він допоміг піднятися мені й кожному з нас та всім синам і дочкам Бога з прірви вічної темряви, що настає після смерті. …
Він—мій Бог і мій Цар. Відвіку й довіку Він буде царювати й правити як Цар над царями і Господь над панами. Його пануванню не буде кінця. Для Його слави не буде ночі. …
Сповнений вдячності і любові неослабної, я свідчу про це в Його Святе імʼя”25.