Голоси святих останніх днів
Наше немовля пішло з життя у нас на очах
Ілюстрація Аллена Гарнса
Після першого ультразвукового обстеження лікар сказав нам, що існує ймовірність того, що наша дитина має синдром Дауна. Мій чоловік і я не очікували почути таке, й моє бачення майбутнього миттєво змінилося.
Протягом усієї вагітності мене мучили запитання і тривоги: що буде потім?. Але ми старанно підготувалися до приходу нашого немовляти. Коли нарешті настав очікуваний день, я відчувала серцем, що мав народитися хтось прекрасний і особливий.
Ми назвали нашого маленького хлопчика Сантьяго і невдовзі після його народження дізналися, що він мав не лише синдром Дауна, а й кілька серйозних ускладнень, які впливали на його серце, печінку та легені. Негайно ж лікарі і медсестри під’єднали його до приладу штучного дихання і до апарату “серце-легені”. Минали дні у лікарні, мій чоловік і я почали обговорювати, як ми зможемо ростити Сантьяго разом з його братами. Саме тоді ми усвідомили, як сильно нам потрібен наш Небесний Батько.
Стан нашого маленького “Санті” достатньо покращився, і його від’єднали від штучного дихання. Коли він почав дихати самостійно, це було так, ніби він казав: “Мамо, я збираюся бути сильним і робитиму все можливе”. Він стискав наші пальці у своїй крихітній ручці. Він був сильний, але його серце не змогло витримати. У нього сталася зупинка серця, і невдовзі він повернувся до Небесного Батька.
Я ніколи не уявляла, що мені доведеться пройти через щось подібне. Так чекати на появу своєї дитини, так багато спланувати для цього, а потім бачити, як вона залишає це життя—це одна з найбільш болісних подій, яку можуть пережити батько і матір.
Після поховання Сантьяго ми з чоловіком пішли до храму. Увійшовши туди, ми відчули втішення. Я знала, що одного дня я буду знати свою дитину і радітиму можливості бути його матір’ю. Я вдячна за храми і за вічні сім’ї. Тепер від нас залежить, щоб жити так, аби ми могли знову бути з нашим маленьким Сантьяго.