Як мене було врятованопісля самогубства дочки
Автор живе в штаті Юта, США.
Після того як моя дочка позбавила себе життя, ніхто з моєї сімʼї не допомагав мені пережити це випробування—окрім сім’ї, якою був приход.
Фотоілюстрації Девіда Стокера, позують моделі
Одна подруга нещодавно поставила запитання, яке мене здивувало. З усіх запитань, які виникають після того, як близька людина позбавляє себе життя, у її розумі виникло лише це одне. Ось її запитання: “Як тобі допомогла Церква після самогубства твоєї 15-річної дочки?”
Моя перша думка була такою: “Вона не допомагала. Я всіх відштовхнула, усамітнилася в себе вдома і страждала зовсім сама”.
Але через кілька днів розмірковувань я зрозуміла, що та думка була абсолютно безпідставною. Безсумнівно, неймовірний страх, який я відчувала, затьмарив моє бачення.
Коли мою дочку Наталі (яка вже пішла з життя) привезли до лікарні, я була в стані шоку. Я була у повному заціпенінні—як фізичному, так і духовному. Навколо мене відбувалися події, які я бачила, але не відчувала: поліція ставила запитання, друзі плакали, лікарі повідомляли інформацію. Все було, як уві сні, однак дуже чіткому.
Я пам’ятаю, як побачила свого колишнього єпископа і його дружину. Хтось із моїх співробітників їм зателефонував. Ми з дочкою Наталі переїхали з їхнього приходу лише кілька місяців тому. Мій єпископ і його дружина були нашими хорошими друзями.
Дружина єпископа, яку також звали Наталі, сказала, що я можу в них пожити. Наступне, що я пам’ятаю, це те, що я була в їхній автівці. Ми їхали в мій колишній район. Я не відчувала плину часу, але розуміла, що вже настав новий день, коли я отримала благословення священства, яке дав єпископ і його друг.
Я знаю, що неодмінно була задіяна в приготуваннях до похорону, однак не усвідомлювала, що відбувається. Я одягалася, коли мені казали одягатися. Я сідала в машину, коли мені казали, що треба кудись їхати. Я почувалася роботом, який виконує прості команди. Це все, що я була здатна робити. Дивовижно, але я не пролила ні сльозинки.
Похорон дочки був дуже гарним. Було багато сміху і сліз, і Дух сильно відчувався. Моя найстарша дочка Вікторія приїхала до Юти з іншого штату. Вона написала пісню і виконала її під час поховання.
Ніхто зі мною не говорив про витрати на похорон. Мені лише сказали, що все залагоджено. Через кілька тижнів за похорон повністю заплатили завдяки пожертвуванням членів Церкви.
Увесь той час я все ще жила в сім’ї свого колишнього єпископа. Члени мого колишнього приходу шукали для мене нове житло. Звільнилася симпатична квартирка в цокольному приміщенні, і наступне, що я пам’ятаю—це мій підпис угоди про оренду. Це не сталося завдяки моїм зусиллям. То була робота багатьох членів Церкви, серед яких була і моя люба подруга Наталі, дружина єпископа.
Члени приходу допомогли перевезти речі й обжитися в квартирі, як мені, так і моїй ще одній дочці. За два перші місяці за оренду було сплачено—знову ж таки завдяки пожертвуванням членів Церкви. Я все ще не відчувала плину часу і все ще певною мірою перебувала в емоційному заціпенінні, однак мої відчуття почали відновлюватися.
Приблизно через місяць після смерті дочки до мене поступово почало доходити усвідомлення події та її масштаб. Спочатку здавалося, що проникає важкий, густий чорний дим, потім він перетворився на всепоглинаючі великі хвилі, і я відчула, що мене огорнула суцільна темрява. Горе у своїй найболючішій формі може засліплювати.
Наталі померла на День подяки. А тепер було Різдво. Свята лише загострили відчуття моєї втрати. Я невпинно плакала днями, і біль ніколи не відступав упродовж усього того часу. Хвилини здавалися годинами. Години здавалися днями. Дні тяглися, ніби роки.
Оскільки я була розлучена, у мене не було чоловіка, який би заробляв на прожиття. Якби я могла, то скрутилася б клубочком, закрилася в комірчині й залишалася там. Але я не могла дозволити собі таку розкіш. Мені треба було десь шукати сили, щоб жити далі. Необхідно було шукати роботу. Я працювала до Дня подяки, але якось у всьому тому хаосі я забула про роботу. Я могла повернутися на стару роботу, але моя Наталі любила приходити туди, тож думка про повернення на роботу, куди вона вже не прийде, була нестерпною.
У перший же тиждень нового року я знайшла низькооплачувану роботу. Я старалася діяти, як нібито все гаразд. Моє тіло продовжувало функціонувати, але я відчувала, що моя душа померла. Ніхто не знав, що я була як та порожня мушля, я просто автоматично щось виконувала. Лише під час поїздки на роботу й назад додому мої почуття прокидалися.
Поступово я почала ходити у свій новий приход. Я знала, що якщо хтось запитає мене, як я себе почуваю, то я цього не витримаю. Я відчайдушно хотіла ходити до церкви, але я не хотіла ні з ким розмовляти, а ще менше я хотіла зустрітися з кимось поглядом. Я всім серцем хотіла стати невидимкою. А понад усе я просто хотіла вирвати з грудей цей всепоглинаючий біль!
Я не знаю, що думали про мене сестри в Товаристві допомоги, і в той час мене це не дуже хвилювало. Мені треба було докладати дуже багато зусиль лише для того, щоб дихати! Я впевнена, що весь мій вигляд показував, що я хочу бути сама, тож ніхто з них мене не чіпав. Однак вони час від часу тепло мені усміхалися, і це трохи втішало—саме настільки, щоб не дати мені вибігти у найближчі двері, хоча думка про це була невідступною.
Час лікує. Він не забирає події, але дозволяє ранам повільно загоюватися.
Той фатальний День подяки стався в 2011 році, й мені знадобилося кілька років, щоб усвідомити, як багато допомагали мені брати і сестри в Церкві. Було враження, що мене винесли з поля бою після тяжкого поранення. Мене доглядали, поки я не одужала, і дбали про мене, поки я не змогла діяти самостійно.
Безліч благословень приходили в моє життя різними способами. Моє свідчення зросло надзвичайно. Тепер я знаю, що означає бути в люблячих руках нашого Спасителя.
Тож, відповідаючи на запитання подруги: “Як Церква допомогла тобі пережити цю подію?”, я відповідаю: “Мені не допомогли. Мене врятували”.