Зберігати віру у віддаленні
Коли через війну, хворобу або інші обставини ці члени Церкви залишилися самі у своїй країні, ось що допомогло їм залишатися вірними.
Більшість святих останніх днів у наш час поклоняються в приходах і філіях, де вони можуть збиратися разом, щоб “поститися, і молитися, і розмовляти один з одним про благополуччя своїх душ” (Moроній 6:5). Однак Мороній, пророк, який написав ці слова, виконував свою останню роботу, залишившись єдиним учнем Христа після знищення свого народу.
Упродовж усієї історії Церкви багато святих останніх днів зберігали віру, залишаючись на самоті, коли через певні обставини вони опинялися в ізоляції. Деякі, подібно до Моронія, проживали свої дні, будучи свідками й прикладом для майбутніх поколінь. Інші доживали до часу, коли вони знову могли сповідувати свою віру.
Молитви про той довгожданий день
Франтішка Броділова навряд чи думала про те, яку роль зіграє в історії Церкви, коли в 1913 році місіонери постукали у двері її домівки у Відні. Через рік після її навернення в Австро-Угорській імперії завирувала війна, місіонери повернулися додому, багато чоловіків-членів Церкви пішли до армії, а Франтішка і кілька інших сестер зустрічалися самостійно.
То була єдина можливість зустрічатися з членами Церкви, яку мала Франтішка упродовж багатьох років. Після війни Франтішеку, чоловіку Франтішки, пообіцяли посаду в новому уряді Чехословаччини. Після їхнього переїзду до Праги Франтішка була єдиним членом Церкви у своїй країні. Через кілька місяців Франтішек помер, а Франтішка залишилася з двома малими дочками—Френсіс і Джейн,—про яких тепер мала дбати.
Франтішка сама навчала дочок євангелії. “Я зростала у Церкві,—згадувала Френсіс.— Церквою була наша домівка!”1 Франтішка також писала провідникам Церкви в Австрії з проханням призначити місіонерів до Чехословаччини. Провідники Церкви не поспішали, бо останні місіонери були в Празі приблизно 40 років тому, і їх кинули до в’язниці за проповідування, а потім вислали з міста. Хоча уряд був новим, провідники Церкви боялися, що нічого не змінилося.
Наполеглива Франтішка продовжувала писати листи і молитися, щоб було відкрито місію. У 1928 році, після того як Франтішка вже 10 років сама підтримувала свою віру, повернувся 83-річний Томас Байзінгер—той самий місіонер, який проповідував у Празі багато років тому. Здавалося, що ізоляція цієї сім’ї закінчилася. Однак невдовзі через погіршення стану здоров’я старійшині Байзінгеру довелося залишити країну.
Франтішка була збентежена, однак вирішила й надалі писати листи членам і провідникам Церкви, які жили за кордоном. Її наполегливість не залишилася без нагороди: 24 липня 1929 року старійшина Джон А. Уідтсоу (1872–1952), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, прибув до Праги з групою місіонерів. Того вечора Франтішка разом з цією групою зійшла на пагорб поблизу замку Карлштейн, де старійшина Уідтсоу освятив Чехословаччину для проповідування євангелії і офіційно організував місію. “Мало хто може уявити ту радість, яку ми відчували,—пізніше писала Франтішка.— Ми молилися про цей день упродовж років”2.
Майже шість місяців філія збиралася в домі Франтішки. Згодом Франтішка допомагала своїм дочкам у перекладі Книги Мормона чеською мовою і заклала фундамент Церкви у країні, яка зараз називається Чеською Республікою.
Подібно до Франтішки багато святих останніх днів перебували в ізоляції. Далі розповідається про чоловіків і жінок, які були серед перших, хто ділився євангелією і закладав фундамент Церкви на своїй батьківщині. Це дало можливість іншим людям пізніше долучитися до товариства святих.
Постійний дар справжньої віри
Коли в 1924 році закрили Японську місію, багатьом членам Церкви здавалося, що вони загублені й полишені. Провідником приблизно 160 членів Церкви в Японії став Фуджія Нара, головуючий старійшина в тій країні. Оскільки він працював на залізниці, то міг відвідувати членів Церкви, які жили на відстані одне від одного. Коли Фуджія не міг приїздити, то підтримувати зв’язок йому допомагало видавництво журналу під назвою Шуро (Пальмова гілка), в якому він ділився євангельськими посланнями й підбадьорювував святих упродовж буремних років, які настали пізніше.
Після того як Фуджія переїхав працювати до Манчжурії, а людина, яка замінила його на посаді головуючого старійшини, раптово померла у 1937 році, контакт з членами Церкви в Японії невдовзі було втрачено. “Хоча у нас не було листування з Солт-Лейк-Сіті,—казав Фуджія,—ми були переконані, що Церкву невдовзі знову буде відкрито [в нашій країні]”3.
Під час Другої світової війни Фуджія повернувся до Токіо, де проповідував своїм сусідам і організовував щотижневі збори Недільної школи. Після війни Фуджія знайшов повідомлення Едварда Л. Кліссольда—святого останніх днів, що служив в американській армії—в якому він запрошував членів Церкви в тій країні зв’язатися з ним. Фуджія відразу ж прийшов до Едварда в готель, де той жив. Коли Едвард відвідав збори святих останніх днів у Токіо, то був здивований, побачивши, що на них приходить близько 100 чоловік.
“В усьому цьому,—сказав пізніше Фуджія,—найбільший дар, незмінний дар полягав в усвідомленні й прийнятті істинної віри—тобто пізнанні Небесного Батька, Ісуса Христа і Святого Духа”4.
Розбудова Церкви на Гаваях
Джонатан Х. Напела був шанованим суддею на острові Майю, перш ніж він разом зі своєю дружиною Кіті охристився в 1851 році. Після того як Джонатан змушений був залишити суддівство внаслідок приєднання до Церкви, він присвятив усю свою енергію розбудові Церкви серед корінних гавайців. Джонатан навчав місіонера Джорджа К. Кеннона гавайській мові, допомагав перекладати Книгу Мормона і розробив першу програму навчання місіонерів будь-якій іноземній мові.
Внаслідок цього упродовж трьох років більше 3 тис. корінних гавайців приєдналися до Церкви. “Для нас абсолютно зрозуміло, що це Божа Церква,—писав Джонатан.— На цих островах є багато людей, які здобули сильну віру завдяки благодаті Бога, через Ісуса Христа, Господа, в те, що ми можемо отримати Святого Духа”5.
У 1872 році Кіті Напела заразилася проказою і мала переїхати до колонії прокажених на острові Молокаї. Замість того, щоб залишатися серед святих, Джонатан звернувся з проханням дозволити і йому переїхати до цієї колонії. “Упродовж цього короткого часу, який залишився,—писав він до управління охорони здоров’я,—я хочу залишатися зі своєю дружиною”6. Йому було надано дозвіл, і Джонатан став президентом філії на Молокаї. Джонатан тісно співпрацював з місцевим католицьким священиком отцем Даміеном, служачи всім, хто потерпав від тієї хвороби. Згодом Джонатан помер від прокази, якою заразився в колонії.
“Я радий бути знаряддям в руках Бога”
Сім’ї Фрідріхс і Хоппе були єдиними святими останніх днів у Аргентині, коли вони переїхали туди з Німеччини на початку 1920-х років. Вільгельм Фрідріхс та Еміль Хоппе намагалися ділитися євангелією у своїй новій країні, роздаючи брошури й запрошуючи інших приходити на їхні збори. “Я глибоко переконаний, що Небесний Батько пошле щирих друзів, які приймуть євангелію,—писав Вільгельм,—бо я радий бути знаряддям в руках Бога”7.
Однак не обійшлося без великих випробувань. Сім’ї жили далеко одна від одної, і їм доводилося їхати 2 години, щоб зустрітися. Оскільки Еміль був дияконом, а Вільгельм учителем в Аароновому священстві, вони не могли виконувати обряди, такі як причастя або надання благословень.
У 1924 році Хільдегарда Хоппе народила дівчинку, яка через два місяці померла. У своєму смутку Хільдегарда запитувала, як ім’я її дівчинки може бути занесене до записів Церкви. Внаслідок цього Вільгельм почав листуватися з провідниками Церкви в Солт-Лейк-Сіті.
Через півтора роки старійшину Малвіна Дж. Балларда (1873--1939), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, послали разом з іншими місіонерами зустрітися з постійно зростаючою групою навернених в Буенос-Айресі. Коли вони прибули в грудні 1925 року, старійшина Баллард охристив кількох навернених і організував філію. В день Різдва старійшина Баллард освятив Південну Америку для місіонерської роботи і організував першу на цьому континенті місію.
Повернення євангелії своєму народові
Філліп і Аннелі Ассард комфортно жили в Кельні, Німеччина, коли до них у двері в 1980 році постукали місіонери. Вони швидко прийняли євангелію і були “приголомшені зливою благословень”. Філліп невдовзі відчув непереборне бажання повернутися в свою рідну країну Кот-д’Івуар, щоб ділитися відновленою євангелією. “Тож у 1986 році, після багатьох молитов і посту разом з дружиною,—згадував Філліп,—я вирішив повернутися на Берег Слонової Кістки, щоб віддати те, що я отримав, аби покращити життя родичів і мого народу”8.
Перед від’їздом з Німеччини Філліп порадився з провідниками Церкви. Хоча в Кот-д’Івуарі не було підрозділів Церкви, там жило кілька членів, які приєдналися до Церкви в інших країнах. Ассардам було надано список імен тих людей, і упродовж наступного року вони невтомно писали кожному з них. Поступово Ассарди відновили іскру віри в інших людях і отримали дозвіл на проведення недільних зборів у себе вдома. Після цього створювалися приходи і філії, а в 1997 році в Кот-д’Івуар було організовано перший кіл.