Вчення про належність
Вчення про належність зводиться для кожного з нас до здатності стверджувати: Я маю єдність з Христом у євангельському завіті.
Я б хотів поговорити про те, що я називаю вченням про належність у Церкві Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Це вчення складається з трьох частин: (1) роль належності у збиранні завітного народу Господа, (2) важливість служіння і жертви у належності та (3) центральна роль Ісуса Христа у належності.
Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів на початку свого існування в основному складалася з білих святих з Північної Америки та Північної Європи і невеликої кількості корінних американців, афроамериканців та жителів тихоокеанських островів. На цей час, коли до 200-річчя від заснування Церкви залишається вісім років, вона значно виросла чисельно і набула великого етнічного розмаїття у Північній Америці і навіть ще більшого у решті світу.
І в той час, як давно пророковане збирання завітного народу Господа набирає швидкості, у нас дійсно будуть члени Церкви з кожного народу, коліна, язика і люду1 . Це не навмисне чи штучне розмаїття, але природне, очікуване явище, враховуючи, що сіті євангелії закинуто серед кожного народу і серед всіх людей.
Як же ми благословенні бачити день, коли Сіон встановлюється одночасно на кожному континенті і серед наших сусідів! Як сказав пророк Джозеф Сміт, народ Божий у кожному віці з радісним нетерпінням чекав на цей день, і “ми вподобані люди, яких Бог обрав, щоб явити всю славу останніх днів”2.
Маючи такий привілей, ми не можемо дозволити жодному прояву расизму, етнічної упередженості чи іншим підставам для поділу існувати у Церкві Христа в останні дні. Господь наказує нам: “Будьте єдиними; а якщо ви не єдині, ви не Мої”3 . Нам слід бути старанними у викоріненні упередження та дискримінації з Церкви, з наших домівок і понад усе, з наших сердець. У той час, як спільнота нашої Церкви набуває все більшої різноманітності, наша готовність приймати має ставати все більш спонтанною і щирою. Ми потрібні одне одному4.
У своєму першому Посланні коринтянам Павло проголошує, що усі, хто христилися у Церкві, є одним тілом Христа:
“Бо як тіло одне, але має членів багато, усі ж члени тіла, хоч їх багато, то тіло одне,—так і Христос.
Бо ми всі одним Духом охрищені в тіло одне, чи то юдеї, чи геллени, чи раби, чи то вільні, і всі ми напоєні Духом одним. …
щоб поділення в тілі не було, а щоб члени однаково дбали один про одного.
І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться”5.
Відчуття належності є важливим для нашого фізичного, інтелектуального і духовного благополуччя. Але також іноді буває так, що кожен з нас може відчувати, що не вписується. У моменти розчарування ми можемо відчувати, що ніколи не зможемо відповідати високим нормам Господа або очікуванням інших6. Ми можемо мимоволі покладати на інших, або навіть на себе, очікування, які не є Господніми. Ми можемо у нашому спілкуванні мимохідь доносити думку, що цінність душі основується на певних досягненнях або покликаннях, але вони не є мірилом нашого становища в очах Господа. “Господь дивиться на серце”7. Він турбується про наші бажання, очікування і те, якими ми стаємо8.
Сестра Джоді Кінг написала про свій власний досвід з минулих років:
“Я ніколи не вважала, що не належу до церкви, поки ми з моїм чоловіком Кемероном не почали боротися з безпліддям. Діти і сім’ї, вигляд яких у церкві зазвичай викликав у мене радість, тепер завдавали мені суму й болю.
Я відчувала себе спустошеною без дитини на руках або сумки з підгузками. …
Найважчим був перший недільний день в новому приході. Оскільки у нас не було дітей, нас запитували, чи ми щойно одружилися і коли плануємо мати дітей. Я навчилася досить добре відповідати на ці запитання, не травмуючи себе—я знала, що ніхто не мав на меті завдати мені болю.
Втім однієї неділі відповідати на ті запитання стало неймовірно важко. Ми щойно дізналися, що ще одна спроба завагітніти була безрезультатною.
Я увійшла в причасну залу, почуваючись пригніченою, і відповідати на ті типові запитання, які ставлять під час знайомства, було для мене важко. …
Але саме урок на Недільній школі вразив мене в саме серце. Урок, який мав бути присвячений божественній ролі матерів, швидко змінив напрямок і зосередився на скаргах про те, яким важким є материнство. Моє серце впало, а сльози покотилися по щоках, коли я чула, як жінки скаржаться на благословення, за яке я віддала б усе на світі.
Я вийшла з церкви. Спочатку я не хотіла повертатися. Я не хотіла знову відчувати ту відокремленість. Але того вечора після розмови з чоловіком ми знали, що будемо й надалі ходити до церкви не лише тому, що Господь просить нас про це, але і тому, що ми обоє знали, що радість, яку приносить поновлення завітів і відчуття Духа в церкві, є більшими за сум, який я відчувала того дня. …
У Церкві є вдови, розлучені і неодружені члени Церкви; у когось є члени сім’ї, які відійшли від євангелії; люди з хронічними захворюваннями або фінансовими труднощами; члени Церкви, які мають потяг до осіб своє статі; члени Церкви, які працюють над подоланням залежностей чи сумнівів; новонавернені; ті, хто нещодавно переїхав; люди, у кого всі діти виросли й залишили дім, і список можна продовжувати. …
Спаситель запрошує нас прийти до Нього—якими б не були наші обставини. Ми приходимо до церкви, щоб поновлювати завіти, зміцнювати віру, знайти спокій і робити те, що Він досконало робив у Своєму житті—служити іншим людям, яким здається, що вони не вписуються”9.
Павло пояснив, що Церква та її чини даються Богом, “щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового,
аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти”10.
Сумна іронія полягає у тому, що людина, яка відчуває, що не дотягує до ідеалу в усіх аспектах життя, робить висновок, що не належить до саме тієї організації, яку Бог створив з метою допомогти нам просунутися до того ідеалу.
Давайте залишимо суд в руках Господа і тих, кому Він його доручив, і задовольнимося тим, що будемо любити одне одного і ставитися одне до одного настільки добре, наскільки ми здатні. Давайте попросимо Його показувати нам шлях, день у день, яким ми зможемо “прив[одити] … вбогих, і калік, і сліпих, і кривих”11—тобто усіх—на велику вечерю Господа.
Другий аспект вчення про належність пов’язаний з нашим особистим внеском. Хоча ми рідко про це думаємо, великою мірою наша належність є наслідком нашого служіння і жертв, які ми приносимо для інших і для Господа. Надмірна зосередженість на наших власних потребах чи зручності може зруйнувати відчуття належності.
Ми прагнемо наслідувати вчення Спасителя:
“Хто великим із вас хоче бути,—хай буде слугою він вам. …
Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох”12.
Належність виникає не тоді, коли ми на неї чекаємо, але коли намагаємося допомогти одне одному.
Сьогодні, на жаль, посвячення себе якійсь справі або принесення у жертву будь-чого заради будь-кого суперечить сучасній культурі. У статті для Deseret Magazine, опублікованій минулого року, автор Род Дрехер переказав свою розмову з молодою матір’ю у Будапешті:
“Я їду у трамваї в Будапешті з … приятелькою віком ледь за 30—назвемо її Крістіна—по дорозі на інтерв’ю до жінки похилого віку [християнки], яка зі своїм чоловіком пережила переслідування за комуністичного устрою. Поки ми їдемо горбкуватими дорогами міста, Крістіна розповідає про те, як важко їй бути відвертою з друзями-однолітками стосовно її труднощів як дружини і матері маленьких дітей.
Труднощі Крістіни звичайні для молодої жінки, яка навчається бути матір’ю і дружиною, але серед людей її покоління переважає настрій, що труднощі життя заважають благополуччю людини і їх слід уникати. Чи бувають у них іноді з чоловіком суперечки? Тоді, кажуть вони, вона має піти від нього. Чи дратують її діти? Тоді їй слід відвести їх у дитячий садок.
Крістіна непокоїться, що її друзі не розуміють, що випробування і навіть страждання є нормальною складовою життя—і, можливо, навіть хорошого життя, і що страждання навчають нас терпінню, доброті і любові. …
Соціолог релігії з Університету Нотр-Дам Крістіан Сміт виявив у своєму дослідженні серед дорослих [віком] від 18 до 23 років, що більшість з них вважають суспільство нічим іншим як “сукупністю незалежних осіб, мета яких насолоджуватися життям”13.
Виходячи з цієї філософії, все, що здається нам складним, є “формою пригнічення”14.
На противагу цьому наші предки піонери отримували глибоке відчуття належності, єдності і надії в Христі завдяки жертвам, які вони приносили, щоб служити на місіях, будувати храми, залишати під примусом зручні домівки і починати знову, і у численні інші способи посвячувати себе та свої кошти справі Сіону. Вони були готові пожертвувати навіть власним життям, якщо це було потрібно. І ми всі благословенні завдяки їхній витривалості. Те саме є істинним сьогодні для багатьох тих, хто може втрачати членів сім’ї та друзів, позбавлятися можливостей для працевлаштування або в інші способи страждати від виявів дискримінації чи нетолерантності через своє хрищення. Але їхньою нагородою є велике відчуття належності до завітного народу. Будь-яка жертва, яку ми робимо заради справи Господа, допомагає нам підтвердити, що наше місце з Ним, Хто віддав Своє життя заради викуплення багатьох.
Остання і найважливіша складова вчення про належність—це центральна роль Ісуса Христа. Ми не приєднуємося до Церкви лише заради дружніх стосунків, якими б важливими вони не були. Ми приєднуємося заради викуплення через любов і благодать Ісуса Христа. Ми приєднуємося, щоб забезпечити обряди спасіння і піднесення для себе і наших рідних по обидва боки завіси. Ми приєднуємося, аби взяти участь у великому проєкті встановлення Сіону у підготовці до повернення Господа.
Церква є хранителем завітів спасіння і піднесення, які пропонує Бог через обряди святого священства15. Саме через дотримання цих завітів ми здобуваємо найвище і найглибше відчуття належності. Президент Рассел М. Нельсон недавно писав:
“Як тільки ми з вами уклали завіт з Богом, наші стосунки з Ним стають набагато ближчими, ніж до завіту. Тепер ми пов’язані разом. Завдяки нашому завіту з Богом Він ніколи не стомлюється докладати зусиль, допомагаючи нам, і ніколи не вичерпається Його милостиве терпіння до нас. У Божому серці для кожного з нас є окремий куточок. …
Ісус Христос є гарантом тих завітів (див. Євреям 7:22; 8:6)”16.
Якщо ми будемо про це пам’ятати, великі надії Господа щодо нас будуть надихати нас, а не пригнічувати.
Ми можемо відчувати радість, якщо будемо прагнути індивідуально і спільно з іншими “мір[и] зросту Христової повноти”17. Попри розчарування і невдачі на шляху, це велична мета. Ми піднімаємо і заохочуємо одне одного на шляху, який веде вгору, знаючи, що попри випробування і попри відкладання обіцяних благословень ми можемо бути “відважні: [бо Христос] світ переміг”18 і ми разом з Ним. Набуття єдності з Батьком, Сином і Святим Духом—це, поза сумнівом, найважливіший вид належності19.
Таким чином вчення про належність зводиться до того, що кожен з нас може стверджувати: Ісус Христос помер за мене. Він вважав мене гідним Своєї крові. Він любить мене і може радикально змінити моє життя. Якщо я покаюся, Його благодать змінить мене. Я єдиний з Ним у євангельському завіті; я належу до Його Церкви і царства; і я належу до Його справи—принесення викуплення усім дітям Бога.
Я свідчу, що ви дійсно належите. В ім’я Ісуса Христа, амінь.