Дванадцять наліпок-смайликів
Чи вдасться Антоніо виконати це завдання?
“У мене для вас є завдання,—сказала вчителька Початкового товариства у класі Антоніо.—Один із способів, як стати схожими на Ісуса,—це допомагати іншим. Тому цього тижня спробуйте допомогти якомога більшій кількості людей”.
Вона дала кожному аркуш паперу і 12 наліпок-смайликів. “Щоразу, коли ви комусь допоможете, прикріпіть смайлик на свій аркуш паперу. Потім принесіть цей аркуш на урок наступного тижня”.
Антоніо не терпілося взятися за це завдання. Але воно виявилося складнішим, ніж він уявляв. Невдовзі настав четвер, а на його аркуші ще не було жодної наліпки. “Небесний Батьку, будь ласка, допоможи мені знайти когось, кому б я міг допомогти”,—молився він.
Наступного ранку Антоніо розповів мамі про своє завдання. “Я не знаю, кому допомогти!”—сказав він.
Саме в цей момент маленький братик Антоніо заплакав. “Я можу доглянути Зака, поки ти готуєш сніданок”,—сказав Антоніо.
Він почав смішно кривити обличчя. Невдовзі Зак уже усміхався і хихотів.
“Якщо це не варто наліпки з усмішкою,—сказала мама,—то я не знаю, що варто!”
Після сніданку Антоніо помив посуд. Він прибрав павука зі спальні сестри. Ще дві наліпки!
Після школи Антоніо допоміг татові викупати на дворі їхнього пса Радара. Після купання Радар обтрусив воду зі свого хутра. Антоніо з татом засміялися.
Потім Антоніо побачив з іншого боку вулиці пана Вейкфілда, який полов бур’яни. “Тато, можна, я йому допоможу? Дуже спекотно, і він виглядає втомленим”.
“Чудова ідея!”—сказав тато. Коли останній бур’ян було вирвано, пан Вейкфілд широко усміхнувся.
До суботи у Антоніо на аркуші було 11 смайликів. Йому потрібен був ще лише один, щоб виконати завдання! Мама сказала, що вони зібралися відвідати двоюрідного дідуся Франциско, який жив у будинку престарілих. І тут у Антоніо виникла ідея! Він узяв олівці і намалював багато малюнків.
Коли вони приїхали, Антоніо дав дідусю малюнок із сонцем, що сідає за небокрай. Дідусь Франциско широко усміхнувся Антоніо. Потім Антоніо роздав решту малюнків іншим людям, які там жили. Він побачив ще багато щасливих усмішок!
Дорогою додому мама сказала: “Якщо хочеш, ми можемо зупинитися біля магазину, щоб купити ще наліпок-смайликів”.
“Я зробив це не для того, щоб отримати більше смайликів,—сказав Антоніо.— Мені подобається робити людей щасливими!”
“І це робить щасливим Небесного Батька та Ісуса!”—сказав тато.
“Здаться, ти теж щасливий!”—сказала мама. Антоніо усміхався так широко, що у нього аж щоки заболіли.
Ілюстрації Коннера Джилетта