Віра сім’ї
До сьогодні собори, вік яких сягає багатьох сотень років, є одними з найвищих споруд в Італії. Стародавні руїни свідчать про славу минулих цивілізацій, а середньовічні будинки зручно влаштувалися уздовж звивистих вуличок. Правила забудови забороняють зведення висотних конструкцій, і закон захищає сільський краєвид Тоскани від надмірного господарчого втручання. Це пояснюється тим, що громадяни Італії трепетно ставляться до збереження своєї історії. Якби Мікеланджело, славнозвісна постать Ренесансу, повернувся сьогодні на землю, то, на думку італійців, він би легко впізнав свою батьківщину.
Члени Церкви по всій Італії зацікавлені не лише у збереженні архітектури та ландшафту. Їхня мета—збереження віри упродовж поколінь. Як і багато членів Церкви в усьому світі, італійські святі останніх днів є піонерами у створенні сімей, що складаються з кількох поколінь, поєднаних євангельськими завітами. Ці члени Церкви мають опиратися старим традиціям і атеїзму, що поширюється у їхній культурі, але основну увагу вони зосередили на Спасителі й намагаються розбудувати таку віру, що проросте у серцях їхніх нащадків.
Благоговійне ставлення до сім’ї
Одна з найголовніших складових розбудови сімейної віри—це сміливість започаткувати сім’ю. Марко і Рафаелла Ферріні з Другої філії Фіренце Флорентійського колу в Італії почали зустрічатися ще до того, як відслужили місії. Невдовзі після повернення додому обоє отримали у храмі відчуття, що повинні одружитися. “В Італії люди, як правило, укладають шлюб після 30 років”,—каже Марко. Друзі й родичі запитували їх: “Чому ви так рано одружуєтеся?”
Обоє вони вдячні батькам Марко—Анні та Бруно—за те, що допомогли їм відчути цінність шлюбу. Коли Анна в 1968 році приєдналася до Церкви, в Італії було дуже мало членів Церкви. Помолившись, вона прийняла рішення вийти заміж за Бруно, чоловіка, який з повагою ставився до її вірувань і дозволяв навчати дітей євангелії. “Я ніколи не переймався тим, що одружився з мормонкою, бо ми з Анною дуже поважали одне одного”,—каже Бруно.
Хоча Анні було боляче, що вона не може запропонувати своїм дітям усіх благословень вічної сім’ї, але вона каже так: “Я знала, що мій чоловік був хорошою людиною, і з часом усе владнається”. А поки що вона навчала своїх синів Марко і Алессіо ставити Спасителя на перше місце у своєму житті й цінувати сім’ю.
Згодом Бруно приєднався до Церкви. Сьогодні він є президентом Другої філії Фіренце. Але і протягом 29 років, поки він не цікавився Церквою, вони з Анною працювали над тим, щоб мати щасливий шлюб. Їхні сповнені любові стосунки справили позитивний вплив на дітей і невістку. “Коли я вперше увійшла в їхній дім, то відразу ж помітила, що у них добрі сімейні стосунки,—каже Рафаелла.— Вони не кричать одне на одного. Вони спокійні й привітні. І я захотіла мати таку ж сім’ю”.
Рафаелла також хотіла укласти храмовий шлюб. Вона розповідає: “Укласти шлюб у храмі—це хороша мета”, навіть якщо її важче досягнути у країнах, де мало членів Церкви. “Сатана докладає всіх зусиль, щоб ми приймали хибні рішення, але коли ми непорушно налаштовані на досягнення хорошої цілі, то Небесний Батько допоможе нам подолати все, щоб ми досягли мети”. Рафаелла вдячна, що зараз легше познайомитися зі святими останніх днів, ніж колись поколінню її батьків. Вона також вдячна, що Господь благословив її можливістю укласти шлюб “не просто з членом Церкви, а з гідним носієм священства”.
Жертви, на які пішли Рафаелла і Марко заради того, щоб одружитися, коли до цього спонукав Дух, стали виявом їхньої вдячності Господу. Вони запланували просте, скромне святкування, а Марко вирішив відкласти закінчення університету. “У нас тут все таке дороге, що доводиться вибирати щось одне: навчання, роботу або створення сім’ї”,—каже він. Через фінансові труднощі більшість італійців мають закінчити навчання і почати кар’єру до шлюбу. “Але нашим найбільшим бажанням було започаткування сім’ї”,—каже Марко. Він розумів, що найважливішими були три речі: робота, житло і віра, щоб рухатися вперед. Спочатку “в мене не було дуже хорошої роботи, але я заробляв достатньо,—каже Марко.— Кожного разу, коли доводиться приймати важке рішення, треба просто діяти. Ви йдете з вірою і докладаєте всіх зусиль”, сподіваючись, що необхідне благословення прийде. З часом, завдяки знанню іноземних мов, які він вивчив на місії, Марко отримав роботу з кращою платнею в туристичному бізнесі. Він також має свідчення про сплату десятини, бо його молода сім’я ніколи не була в нужді.
Марко належно ставиться до поради церковних провідників отримати освіту, і він планує здобути ступінь, коли діти трохи підростуть. Але зараз “я чую, що Дух каже мені: важливо бути зі своєю сім’єю. А з того часу як народилися наші двоє дітей—Джулія і Лоренцо, я ні про що не шкодую”.
“У нас немає багато грошей,—каже Рафаелла,—але ми щасливі”. Вони вдячні за участь у плані щастя і навчають його істинам наступне покоління—третє покоління у їхній сім’ї, яке отримує євангельські благословення.
Об’єднані метою
На думку П’єро Сональї з Римського Італійського колу, духовна єдність—це одна з найбільш важливих складових міцної віри в сім’ї. “Єдність у досягненні мети є джерелом сили для всіх сімей”, але це ще й особливе благословення, якщо мета полягає в тому, щоб “разом іти до Ісуса Христа”. Для сім’ї П’єро—це найважливіша ціль.
Однак П’єро не завжди мав такі пріоритети. У 15 років від залишив Церкву і не повертався, аж поки сам не став батьком. Тоді у його батька стався серцевий напад, який мало не закінчився фатально. Це збудило іскорки спогадів про євангельські вчення, засвоєні ним ще в дитячому віці. “Я чітко зрозумів, що маю покаятися і впорядкувати своє життя”,—розповідає він. Він також знав, що “така важлива і глибока зміна” вплине на його сім’ю. Його батьки колись розлучилися, частково через розбіжність у релігійних поглядах, тому він хотів, щоб його сім’я була згуртованою.
Дружина П’єро—Карла—виховувалася в іншій релігії. Дитиною вона щонеділі ходила до церкви. “Але я поверталася додому ще більш збентежена”,—каже вона.—Та релігія для неї була просто традицією, а не силою, здатною сформувати її життя. Карла прагнула чогось більшого. Вона так казала: “Я відчувала сильне бажання молитися Небесному Батькові самостійно, власними словами”, а не завченими молитвами. Такі щирі, молитовні стосунки з Господом підготували її, тож вона прийняла відновлену євангелію, коли П’єро повернувся до активності.
Як батьки П’єро і Карла зараз об’єднані вірою. Вони намагаються навчати своїх синів Іларіо та Маттіа опиратися спокусам уже зараз, у юні роки. “Ми щовечора читаємо Писання і проводимо домашні сімейні вечори,—каже Карла.—Наші сини з радістю беруть участь. Ми ходимо до церкви. Ми разом молимося. Ми їздимо до храму”. П’єро і Карлі нелегко регулярно бувати у храмі, оскільки найближчі храми знаходяться у Швейцарії та Іспанії.
“Ми намагаємося скористатися кожною нагодою, щоб навчати,—каже П’єро.—На цій стадії свого життя нашим синам дуже важливо навчитися слухатися батьків”. П’єро сподівається, що це допоможе їм слухатися Небесного Батька, дасть їм силу й свідчення, необхідні для того, щоб залишатися вірними упродовж усіх підліткових років і решту життя. Він знає і хоче, щоб його діти знали, що тривале щастя можна знайти лише в послуху Богові.
Як і П’єро, Андреа Рондінеллі з Римського Італійського колу знайшов євангелію після події, що залишила глибокий слід у житті—смерті батька. “Я розумів, що це не кінець”,—каже він. Було відчуття, що має бути життя після смерті, а також мета в житті і смерті. Він познайомився з Церквою 15 років тому, коли охристилися його сестри. Після смерті батька він мав дуже сильне бажання зустрітися з місіонерами, і за 15 днів охристився.
Трохи згодом він отримав патріарше благословення. У ньому Господь пообіцяв вічну супутницю. “Поки я її шукав, то багато молився”,—каже він. Андреа хотів мати таку дружину, з якою вони матимуть спільну духовну мету. Він розірвав заручення, коли виявилося, що його наречена не хоче запечатуватися з ним у храмі. “Я робив усе можливе, щоб підготуватися до того моменту, коли зустріну свою дружину”, —розповідає він. У відповідь на одну зі своїх молитов Андреа отримав відчуття, що колись у нього буде син. Це допомогло йому зберігати терпіння, поки він не зустрівся з Маріелою.
Маріела знайшла євангелію в Колумбії, коли їй було 11 років. Відслуживши місію у своїй країні, вона приїхала відвідати Італію. На її здивування—і навіть невеличке розчарування—вона відчула спонукання Духа залишитися в Італії назавжди. “Там, у Колумбії, все йшло добре,—розповідає вона.—У мене була робота. Я активно служила в Церкві. Була можливість навчатися. Але глибоко в серці я відчувала, що приїхала сюди з якоюсь метою, і я маю жити тут”.
Андреа вдячний за те спонукання. Він познайомився з Маріелою за два роки після хрищення, і сьогодні вони мають той шлюб, до якого обоє прагнули: запечатаний у храмі, об’єднаний вірою. Їхня єдність зміцнюється, коли вони, за словами Маріели, проводять разом час, наприклад, під час прогулянок.
Важливу роль також відіграє домашній сімейний вечір. “Хрищення нашого сина вплинуло на всю сім’ю”, —розповідає Андреа. Протягом місяців на домашніх сімейних вечорах вони навчалися тому, як готуватися до хрищення і конфірмації та “вивчали принципи, до яких Даніель мав долучитися. Усі ми брали участь, тому добре підготувалися до події”. Жоден домашній сімейний вечір не проходив без участі дітей. “Наша дочка Валентина диригує”,—каже Андреа. Він посміхається: “У неї це добре виходить”. Даніель вибирає гімни та інколи готує уроки. “Кожен понеділок приносить велику радість усій нашій сім’ї”,—каже Андреа. Такі заходи зміцнюють духовну основу, на якій будуватимуть їхні діти й онуки.
Жити в радості
Третій компонент, що сприяє зміцненню віри в сім’ї—це вміння жити в радості. Так вважає Лоренцо Маріані з Пізанської філії Флорентійського Італійського колу. Лоренцо служить радником у президентстві округу, а його дружина Іларія виховує вдома дітей і служить у Товаристві молодих жінок. У них багато роботи, але вони намагаються виконувати її з посмішкою. Ці люди вірять, що їхній щасливий вигляд допоможе сформувати ставлення дітей до євангелії. “Коли ми робимо щось для Церкви, то наш хороший приклад полягає в тому, щоб мати позитивне ставлення, а не пригнічений вигляд,—каже Лоренцо.—Діти бачать, чи ви робите щось із радістю, чи просто виконуєте обов’язок”.
“Щодня я багато думаю над тим, як прищепити дітям віру”,—каже Іларія. Вона сподівається, що її постійна любляча турбота покаже синам Джоеле та Давиду, що радість у сімейному житті та стосунках набагато важливіша за гроші. “Загрозою сім’ї в Італії є небажання людей одружуватися або боязнь мати більше однієї дитини, щоб бути спроможними оплатити всі можливі задоволення для дитини”,—каже Іларія. Вона погоджується, що у інших дітей є більше матеріальних речей, ніж у її синів, “але ці речі не є такими ж цінними”, як час, протягом якого вона навчає своїх дітей вічним істинам.
Іноді Іларія відчуває самотність, у той час як багато жінок спілкуються у себе на роботі. Але вона молиться про допомогу і відчуває, що Дух сповнює її щастям і силою. “Моє благословення в тому, що в Церкві є багато сестер які люблять мене”,—каже вона. Іноді, коли вона молиться про допомогу, дзвонить сестра із філії і надає необхідну підтримку.
А щодо розширення сімейного кола, то Ілларія і Лоренцо з нетерпінням чекають на той день, коли їхні нащадки будуть мати кілька поколінь вірних предків, від яких можна буде навчатися і чий приклад наслідувати. “Ми молимося за своїх нащадків”,—каже Лоренцо. Належачи до другого покоління членів Церкви, він “відчуває, що несе велику відповідальність за те, щоб бути сильною ланкою в ланцюгу”.
Лоренцо та Іларія неймовірно вдячні за привілей бути піонерами—першими у своїй сім’ї, хто виховує дітей у світлі євангелії. Мати Лоренцо першою в його сім’ї приєдналася до Церкви, а Іларія дізналася про Церкву від своєї тітки. “Євангелія дуже допомагає зміцнювати наш шлюб,—каже Лоренцо. Вона ”дає бачення вічної перспективи нашої сім’ї. Ми намагаємося зробити правильний вибір, думаючи не про земну, а про вічну перспективу“. Такий вибір і робить ланку, яка поєднує одне вірне покоління з наступним, міцною.
“Іноді, коли я чую, як промовці на генеральних конференціях розповідають про своїх прабатьків-піонерів, які перетинали долини, я трохи заздрю”,—каже Іларія. Їй важко уявити, що колись усі члени її сім’ї будуть серед тих, хто йшов на жертви заради євангелії. Але зростання Церкви, яке спостерігають Іларія і Лоренцо у своїй країні, додає їм впевненості. Вони вдячні за перших місіонерів, які посіяли насіння, і вони знають, що справжній урожай ще попереду.
Іларія посміхається, уявляючи той день. “Я знаю, що прийде час, коли хтось буде читати щоденник прабабусі Іларії”. Сімейні історії про віру сьогодні починаються з неї.
Підготувати нащадків
У той час як жителі Італії зберігають стародавні пам’ятки і красу Ренесансу, італійські святі останніх днів також творять історію. Вони творять сімейну історію вічного значення, дотримуючись заповідей і навчаючи цьому дітей. Вони з нетерпінням чекають на повернення Спасителя і сподіваються, що їхні нащадки будуть серед Його послідовників.
Щоб досягнути цього, вони самі намагаються бути справжніми послідовниками Христа. Вони доводять, що можливо витерпіти, бути старанними, щасливими і створювати вірні сім’ї, об’єднані храмовими завітами. Словом і прикладом вони навчають підростаюче покоління тому, що означає плекати віру в Ісуса Христа.