Послання Першого Президентства
Живімо так
Чудового вересневого дня майже сім років тому раптово, без попереджень два літаки врізалися у дві вежі Світового торгового центру у Нью-Йорку, залишивши по собі руїну і смерть. У Вашингтоні, округа Колумбія, та в Пенсільванії ще два літаки стали жертвою терористичної змови. Ці трагедії забрали життя тисяч чоловіків, жінок і дітей. Було зруйновано добре продумані плани на щасливе майбутнє. Натомість залишилися сльози смутку й болісний стогін поранених душ.
Ми почули багато розповідей тих людей, яких певним чином, безпосередньо або опосередковано, зачепили події того дня. Ребекка Сіндар летіла рейсом із Солт-Лейк-Сіті до Далласа вранці того вівторка, 11 вересня. Рейс перервали, так само, як і всі рейси, які відбувалися в день трагедії, і літак приземлився в Амарілло, штат Техас. Сестра Сіндар розповіла: “Усі вийшли з літака, розшукали телевізори в аеропорту, зібралися навколо них, щоб побачити репортаж про те, що сталося. Люди вишикувалися в чергу, щоб подзвонити рідним і запевнити, що вони приземлилися й перебувають у безпеці. Я завжди пам’ятатиму місіонерів, яких було біля 12 і які летіли на місію нашим рейсом. Вони подзвонили, а потім ми побачили, як вони утворили коло в одному з куточків аеропорту, і стали на коліна у спільній молитві. Я б так хотіла зафіксувати той момент, щоб поділитися ним з матерями і батьками тих чудових юнаків, які відчули потребу в молитві саме в той момент”.
Темряву смерті розсіяно
З часом смерть приходить до всіх людей. Вона приходить до літніх, коли їхні ноги вже насилу ходять. Вона забирає тих, хто ледве досяг середини життєвого шляху, а часто обриває сміх маленьких дітей. Ніхто не може ні уникнути смерті, ні заперечити її.
Часто смерть буває негаданим гостем. Вона—як ворог, що раптом з’являється на бенкеті життя, гасить вогні й спиняє веселощі. Смерть кладе свою важку руку на тих, кого ми любимо, залишаючи нам спантеличення й розгубленість. За певних обставин, коли це великі страждання і хвороба, смерть приходить як ангел милості. Але в більшості випадків ми сприймаємо її як ворога людського щастя.
Однак морок смерті можна розвіяти за допомогою світла даної через одкровення істини.
“Я воскресення й життя,—сказав Учитель.—Хто вірує в Мене,—хоч і вмре, буде жити.
І кожен, хто живе та хто вірує в мене,—повіки не вмре”1.
Це запевнення, так, навіть святе ствердження, про життя після смерті, є надійним джерелом миру, обіцяного Спасителем, коли Він запевняв Своїх учнів: “Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!”2
З мороку й жаху Череповища до нас долинає голос Агнця, кажучи: “Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!”3. І темрява перестала бути темрявою, бо Він був із Батьком. Він прийшов від Бога й до Нього повернувся. Так само й ті, хто ходить з Богом у цій земній подорожі, знають з власного досвіду, що Він не залишить Своїх дітей, які покладаються на Нього. Серед ночі смерті Його присутність буде “кращою за світло й безпечнішою за знайому дорогу”4.
Савл по дорозі в Дамаск мав видіння воскреслого, піднесеного Христа. Пізніше, вже як Павло, захисник істини й безстрашний місіонер на служінні в Учителя, він свідчив про воскреслого Господа, коли звертався до святих у Коринті:
“Христос був умер ради наших гріхів за Писаннями;
… Він був похований, і … третього дня Він воскрес за Писанням,
і… З’явився Він Кифі, потім Дванадцятьом.
А потім з’явився нараз більше як п’ятистам браттям…
Потому з’явився Він Якову, опісля—усім апостолам.
А по всіх Він з’явився й мені”5.
У нашому розподілі це саме свідчення сміливо проголосив пророк Джозеф Сміт, коли він разом із Сіднеєм Рігдоном свідчив:
“І тепер, після багатьох свідчень, які було дано про Нього, ось свідчення, останнє з усіх, яке ми даємо про нього: Що Він живе!
Бо ми бачили Його, саме праворуч Бога; і ми чули голос, що засвідчив, що Він є Єдинонародженим від Батька—
Що Ним, і через Нього і від Нього світи є та було створено, і жителі їхні є синами й дочками, народженими Богові”6.
Це те знання, яке підтримує. Це та істина, яка втішає. Це та впевненість, яка виводить пригнічених горем людей із тіні на світло. Це доступно кожному.
Робити щось уже сьогодні
Життя є минущим, а смерть—невідворотною. Ми ніколи не знаємо, коли нам доведеться піти із земного життя. А тому я запитую: “Чим ми зайняті сьогодні?” Якщо ми все відкладемо на завтра, то нам нічого буде згадати про вчорашній день. Чи мали ми гріх сказати: “Я думав про те, що в моєму житті необхідні зміни. Я планую зробити перший крок… завтра”? З таким напрямком думок завтра перетвориться на нездійсненне майбутнє. Таке “завтра” не настане, якщо ми не зробимо для нього щось сьогодні. Як навчає знайомий гімн:
Якщо хочеш прекрасним цей світ зробить,
То можливості легко знайти.
Ти їх не пропускай, марно часу не гай,
Сьогодні добро ти чини!7
Спитаймо себе: “Чи зробив я сьогодні добро комусь? Чи від цього світ кращим став?” Ось вона, формула щастя, ось він, рецепт отримання задоволення і внутрішнього спокою—викликати почуття вдячності в іншої людської істоти.
Ми справді маємо безмежні можливості дарувати себе, але ми можемо втратити їх. Є серця, щоб їх звеселяти. Є добрі слова, щоб їх промовляти. Є подарунки, щоб їх дарувати. Є справи, щоб їх робити. Є душі, щоб їх спасати.
Пам’ятаючи, що “коли ви служите вашим ближнім, то ви тільки служите вашому Богові”8, ми не опинимося в жалюгідній ситуації привиду Джейкоба Марлі, який розмовляв з Ебенезером Скруджем у безсмертній Різдвяній пісні Діккенса. Марлі сумно розповідав про втрачені можливості. Він казав: “Хто не знає, що кожен дух християнина, який із задоволенням працює у своїй невеличкій сфері, якою б вона не була, вважає земне життя надто коротким для великих можливостей приносити користь. Хто ж не знає, що яким би глибоким не було розкаяння, воно не може повернути втрачених можливостей! Так було і зі мною! О, так було і зі мною!”
Далі Марлі каже: “Чому я проходив повз багатьох ближніх, опустивши очі, й ніколи не підводив їх, щоб поглянути на ту благословенну зірку, що привела Мудреців до бідної оселі? Хіба не було бідної домівки, куди світло зірки могло привести мене?”
На щастя, як ми знаємо, Ебенезер Скрудж змінив життя на краще. Мені до вподоби його слова: “Я вже не той чоловік, яким був”9.
Чому Різдвяна пісня Діккенса має таку популярність? Чому цей твір завжди актуальний? Я особисто відчуваю, що його написано через натхнення від Бога. В ньому описано найкращі риси людської натури. Він сповнює мене надією. Спонукає до змін. Ми можемо зійти зі шляху, що веде в безвихідь, і з піснею в серці йти за зіркою, яка поведе нас до світла. Ми можемо прискорити кроки, набратися сміливості й насолоджуватися сонячним світлом істини. Ми можемо ясніше почути сміх маленьких дітей. Ми можемо утерти сльози тим, хто плаче. Ми можемо втішити вмираючого, поділившись обіцянням вічного життя. Якщо ми піднімемо чиюсь ослаблу руку, яка знесилилася, якщо ми дамо мир якійсь стражденній душі, якщо ми будемо віддавати, як це робив Учитель, ми зможемо, стати провідною зіркою, яка вказує шлях моряку, що загубився в морі.
Піклуватися про інших
Оскільки життя є минущим, а смерть невідворотна, ми повинні робити якнайбільше щодня.
Ми втрачаємо свої можливості й робимо це багатьма способами. Нещодавно я прочитав сентиментальне оповідання, написане Луїзою Дікінсон Річ, яке яскраво ілюструє цю істину. Вона пише:
“У моєї бабусі був ворог на ім’я місіс Уілкокс. Бабуся й місіс Уілкокс, ще в молодості, переїхали до будинків, розташованих по сусідству на головній вулиці маленького міста, в яких вони й жили все своє життя. Я не знаю, що стало причиною війни між ними, і я не впевнена, що приблизно через тридцять років, коли з’явилася я, вони й самі пам’ятали, з чого все почалося. Але то не був товариський матч, то була тотальна війна…
Ніщо не може встояти перед плином часу. 300-річна церква, яка пережила Американську революцію, Громадянську війну та Іспано-Американську війну мало не занепала, коли бабуся й місіс Уілкокс розпочали битву за організацію “Допомога жінок”. Бабуся виграла посаду в ній, але то була марна перемога. Оскільки місіс Уілкокс не змогла стати президентом, то у гніві залишила організацію. Але хіба ж приносить радість посада, якщо не можна скористатися нею для приниження свого ворога? Місіс Уілкокс виграла битву під назвою “Публічна бібліотека”, коли добилася призначення на посаду бібліотекаря своєї племінниці Гертруди замість тітоньки Філліс. У той день, коли Гертруда вийшла на роботу, бабуся перестала читати бібліотечні книжки. За один вечір вони перетворилися на “брудний непотріб”. Битва під назвою “Середня школа” закінчилася в нічию. Директор отримав кращу роботу й пішов до того, як місіс Уілкокс вдалося його звільнити чи бабусі утримати його на цій посаді на все життя.
Коли ми відвідували бабусю в роки мого дитинства, то однією з розваг було передражнювання онуків місіс Уілкокс. Одного чудового дня ми поклали гадюку в бочку для дощової води місіс Уілкокс. Моя бабуся зробила вигляд, що протестує, та ми відчували її мовчазне схвалення.
Не думайте, що це була гра в одні ворота. У місіс Уілкокс також були онуки. Бабуся також не уникала їхньої уваги. Ніколи не було так, щоб у вітряний день загадковим чином не рвалися мотузки, на яких розвішували білизну, й білизна не падала на землю.
Я не знаю, чи змогла б бабуся витримувати ці випробування так довго, якби не сторінка для домогосподарок у щоденній бостонській газеті. Ця сторінка для домогосподарок була чудовим запровадженням. Крім звичайних підказок з куховарства та порад з ефективного наведення чистоти в домі, там був розділ, де друкувалися листи читачів один до одного. Ідея полягала в тому, що коли у вас проблема, або хоча б натяк на її виникнення, ви пишете листа в газету, підписуючись вигаданим іменем, як, наприклад, Арбутус. Це був псевдонім моєї бабусі. Тоді інші жінки, які мали такі ж проблеми, надсилали відповіді й розповідали, що вони робили в цій ситуації, підписуючись Та, Яка Знає, або Ксантіппа, або ще якось. Дуже часто, якщо проблема до того спонукала, люди роками листувалися одне з одним через газетну шпальту, розповідаючи про дітей, консервування і новий домашній костюм. Так сталося і з бабусею. Вона та жінка на ім’я Чайка листувалися чверть століття. Чайка була справжньою бабусиною подругою.
Коли мені було років шістнадцять, місіс Уілкокс померла. У маленькому місті, незалежно від того, наскільки ви ненавиділи свого сусіда, була єдина нагода виявити свою чемність, що поширювалася на всіх: прийти й запитати, чим можна допомогти родичам померлого. Бабуся, зав’язавши перкалевий фартух, щоб показати, що вона має на увазі, коли пропонує допомогу, перейшла галявину й зайшла до будинку Уілкоксів, де доньки місіс Уілкокс сказали, що вона найкраще зможе допомогти в підготовці до похорону, якщо прибере без того вже досконало прибрану вітальню. І там, на столику, на почесному місці, був великий альбом; а в тому альбомі наклеєні акуратними паралельними колонками листи бабусі до Чайки й листи Чайки до неї. Хоча жодна з жінок не знала цього, але найзапекліший бабусин ворог був і її найкращою подругою. То був єдиний раз, коли я бачила, як плаче моя бабуся. Тоді я не знала, чому вона плаче, але знаю тепер. Вона плакала про змарновані роки, які неможливо повернути”10.
Давайте, починаючи відтепер і надалі, приймемо рішення сповнювати свої серця любов’ю. Давайте пройдемо зайву милю, щоб допомогти людям, що відчувають самотність, пригнічення або мають інші негаразди. Давайте “приносити радість засмученому й робити людей щасливими”11. Давайте жити так, щоб коли прийде час суду, ми не мали серйозних провин і незакінчених справ, але були здатні сказати разом з апостолом Павлом: “Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, свою віру зберіг”12.