Чи дійсно я знав?
То був звичайнісінький вечір в Австралії 1998 року, коли мій найкращий друг запитав, чи можу я його підвезти. Везучи його додому, ми почали розмовляти про свої вірування. Він був атеїстом, а я—святим останніх днів. Я завжди знав, що є Бог, а він завжди вірив у те, що Бога немає.
Того вечора я зробив щось таке, чого ніколи не робив раніше. Перш ніж мій друг вийшов з машини, я сказав йому: “Я знаю, що Бог живий, що Ісус—це наш Спаситель і що Джозеф Сміт бачив Їх у видінні”.
Ми часто з ним про це розмовляли, але я ніколи не казав йому, що знаю про істинність усього цього. Однак я зрозумів, що якщо хочу вплинути на нього, то маю свідчити про ці факти.
Відкриваючи дверцята, він потиснув мені руку і сказав: “Слухай, це класно. Ми всі повинні бути твердими у своїх віруваннях”.
Але проблема була в тому, що я не знав—не знав по-справжньому. У той момент я відчував, що все сказане мною було правильним, але я ніколи не отримував духовного підтвердження про істинність сказаного.
Моя дорога додому тривала 20 хвилин. Ті 20 хвилин змінили моє життя. Прокручуючи подумки нашу розмову, я почав думати про своє життя і про те, в якому напрямку йду. Поки я думав, з пам’яті виринув гімн “Живе, живе Спокутар мій” і проник у мою душу. Я почав співати вголос:
Живе, живе Спокутар мій!
У серці спокій неземний.
Живе мій Бог, що мертвим був,
Над смертю владу Він здобув1.
Коли я співав, на очі навернулися сльози, бо Дух свідчив мені про істинність цих слів і підтверджував істинність мого свідчення. Тоді я зрозумів, що здобути свідчення можна тоді, коли свідчиш2.
Я ніколи не забуду, як Дух свідчив мені про істинність мого свідчення. Я знаю, що мій Викупитель живий, бо Дух свідчив про це моїй душі. І я був щасливий ділитися цим свідченням невдовзі як місіонер повного дня.