У пошуках Бога
Коли мені майже виповнилося 18 років, я полетіла на Аляску в маленьке містечко Солдотна, щоб працювати там влітку. То був мій перший досвід самостійного життя. Мої батьки домовилися зі своїми хорошими друзями—сім’єю Райт,—які були власниками місцевої бакалійної крамниці, що я житиму в них і працюватиму. Я сподівалася заробити достатньо грошей на коледж. Я також сподівалася повернутися додому з відповіддю на запитання, яке неодноразово виникало в моїх думках: чи дійсно існує Бог?
Мені потрібно було отримати відповідь для себе. Тож я прийняла рішення щовечора молитися і запитувати у Бога, чи Він дійсно існує. Якимось чином я відчувала, що якщо Бог існує, то Він відповість на мої молитви. Якщо я не отримаю відповіді, тоді знатиму, що Його немає. “Це просто”,—думала я.
В домі Райтів я жила в одній кімнаті з їхньою дочкою Лісою. Вона приїхала на літо з Університету Бригама Янга і разом зі мною працювала в крамниці. Ліса мені одразу сподобалась. Вона була гарною, розумною, впевненою і оптимістичною. Того літа ми постійно були разом.
Мені подобалися розповіді Ліси про студентське життя. Здавалося, що вона живе весело і незалежно. Життя Ліси було впорядкованим і збалансованим; вона незмінно трималася правильних пріоритетів.
Моє захоплення Лісою зросло ще більше, коли я бачила, як вона щодня читає Писання і молиться щоранку і щовечора. Я хотіла запитати у Ліси, як вона здобула віру в Бога, але мені було соромно, що в мене бракує віри. Пам’ятаю, як, лежачи в ліжку, я думала, про що Ліса розмовляє з Богом у своїх молитвах.
Щовечора я ставала на коліна біля ліжка і швидко молилася, запитуючи, чи Бог справді є. Я не відчувала нічого особливого або духовного. Я не чула голосу. Після молитви я відчувала те ж саме, що й до молитви. Так продовжувалося два місяці. Я занепала духом і зрозуміла, що мої сумніви в існуванні Бога зростають.
Одного вечора, коли я дуже сумувала за домом, мої очі наповнилися сльозами. Мені так хотілося бути разом із сім’єю, друзями, побачити знайому обстановку. Через гостру потребу поговорити з кимось, хто знав мене і любив, я стала на коліна помолитися. “Боже, Ти мені так потрібен у цю мить”,—почала я. Упродовж кількох наступних хвилин я зрозуміла свої справжні почуття до Небесного Батька. Я розповіла Йому про все. Я розмовляла з Ним так, ніби Він поруч.
Мене огорнуло тепло. З’явилося відчуття, що Небесний Батько зійшов і обійняв мене. Я більше не була самотньою. Мене наповнили любов і мир. Я знала, що Бог є.
Я розмірковувала, чому для отримання відповіді на молитву знадобилося понад два місяці. У Єремії 29:13 я знайшла відповідь: “І будете шукати Мене, і знайдете, коли шукатимете Мене всім своїм серцем”.
Я отримала відповідь на свою молитву лише тоді, коли звернулася до Нього з глибин свого серця. Я повірила в існування Бога. Мої душевні переживання допомогли мені торкнутися небес.
Той вечір змінив моє життя. Я відслужила місію і уклала храмовий шлюб. Моя віра в існування Бога постійно зростає.
Я часто згадую те літо на Алясці. Без прикладу Ліси я, можливо, не молилася б усі ті місяці. Мабуть, я б полишила це і ніколи б не дізналася про любов Небесного Батька. Я завжди буду вдячна Лісі за її приклад. Вона допомогла мені пізнати Бога і відчути Його любов до мене.
Ілюстрація Джулі Роджерс