Спів та історії
Коли нас з дружиною Сандрою покликали служити в Дурбанській місії в Південно-Африканській Республіці, ми почали думати над проектом громадського служіння. Понад 20 років я співав у Мормонському хорі Скинії, а моя дружина, помічник бібліотекаря, проводила в початковій школі заняття з усного мовлення, розповідаючи історії. Коли президент нашої місії вирішив розпочати місіонерську роботу у містечку, розташованому неподалік, ми зрозуміли, що це наш шанс.
Приїхавши до містечка, ми побачили, що в школах немає бібліотек, а в місті є лише одна невеличка громадська бібліотека. Молоді старійшини познайомили нас із директором бібліотеки. Ми пояснили, що хотіли б раз на тиждень проводити заняття з дітьми, розповідаючи їм історії. Вона скептично до цього поставилася, але, трохи подумавши, погодилася зробити оголошення. Отже, ми могли починати.
Першого разу прийшло п’ятеро дітей. Поступово їх кількість зростала. За кілька місяців ми попросили одну молоду жінку, новонавернену, яка чудово розмовляла як англійською, так і мовою зулу, допомагати нам. На заняття почало приходити ще більше дітей. І директор бібліотеки, і батьки були в захопленні від того, що відбувалося.
Народ зулу любить співати, тож розповіді історій доповнилися простими піснями й віршиками. Під кінець своєї місії ми проводили 2–3 заняття на тиждень, бо до нас стало приходити понад 100 дітей. Як нам було приємно, коли діти починали співати наші пісні й декламувати вірші у кожному місці, де зустрічали нас.
Служіння у цьому місті принесло нам ще одне благословення. Кількість місцевих членів Церкви зростала, і нам потрібне було місце для проведення недільних зборів. Тоді директор бібліотеки наполягла на тому, щоб ми користувалися бібліотекою, не вимагаючи за це ніякої платні.
Ми такі вдячні, що Господь допоміг нам знайти спосіб застосування своїх талантів, служити громаді й відкрити нову місцевість для проповідування.