Наші домівки, наші сім’ї
Серце Лізочки
Автор в даний час живе у Бельгії
Ілюстровано Анні Генрі
Ми з чоловіком приєдналися до Церкви в Росії в 1995 році, і наступного року запечаталися в Стокгольмському Шведському храмі. Наші дві маленькі донечки також були до нас запечатані. Через два роки Господь благословив нас народженням ще однієї донечки—Лізочки. Усе в житті йшло добре. Ми були щасливі. Але через два дні після народження у нашої дитинки виникли труднощі зі споживанням їжі. За місяць вона поправилася лише на 300 грамів.
Лікарі дитячої поліклініки сказали, щоб ми її частіше годували. Я бачила, що вона хоче їсти, але не може. Зрештою чоловік відвіз її до міської лікарні. Лікарі відразу ж поставили діагноз—вроджений порок серця. Один серцевий клапан не працював, і через погане кровопостачання легенів їй було важко дихати або їсти.
Потрібно було робити операцію, але в Росії робили подібну операцію дітям не раніше, ніж у дворічному віці. Нашій донечці був лише місяць. Лікарі призначили лікування і сказали, що пізніше, коли вона підросте, їй зроблять операцію.
Через місяць стан Лізочки надзвичайно погіршився. Ми швидко відвезли її до лікарні. Поки ми їхали, я тримала її на руках. Вона дивилася на мене так, ніби благала про допомогу. Якби я не була членом Церкви, не знаю, що і робила б. Але ми з чоловіком довіряли Господу і твердо вірили, що все буде добре. Я намагалася її заспокоїти, кажучи: “Нічого не бійся, моя маленька. Бог любить нас. Він допоможе і все буде гаразд”.
Нарешті ми приїхали. Притискуючи дитину до себе, я бігла коридором відділення. Лізочкині очі почали закриватися. Вона майже не дихала. Ледве здатна розмовляти, я розповіла лікарю про свою дитину. Медперсонал помістив її у відділення інтенсивної терапії. Лікар сказав, що почався набряк легенів. Дитину підключили до апарату штучного дихання.
Наступного дня ми поговорили із завідуючим відділення кардіохірургії. Він сказав: “Я вже робив такі операції, але лише старшим дітям. Скільки їй зараз?”
“Два місяці”,—сказали ми.
“Вона вже терпить такий біль. Вона така маленька, а набряк легенів дуже ускладнює ситуацію. Але відкладати більше не можна. Я ніколи не робив таку операцію настільки маленькій дитині. Спробую зробити все, що зможу. Вам треба придбати штучний подвійний клапан, але він дуже дорогий—приблизно 2100 доларів. Операція відбудеться через чотири дні”.
Що нам було робити? Ні в нас, ані у наших знайомих не було таких грошей. Однак наша ситуація отримала розголос, і завдяки щедрості інших людей та милості Господа ми знайшли необхідні кошти. Ми з чоловіком придбали необхідний клапан для врятування життя нашої дитини.
Не лише всі брати і сестри нашої філії молилися і постилися за нашу маленьку донечку, але й місіонери та багато святих останніх днів з усього міста. Ми відчували їхню підтримку. Сидячи в холі в день операції ми відчували присутність Святого Духа і відчували молитви наших братів і сестер. Ми знали, що вони поруч! І Бог був з нами, скеровуючи хірургів. Він нас не залишав, тож усе закінчилося добре.
Коли хірург вийшов після операції, він трохи збентежено сказав нам: “Все вийшло. Ми вставили клапан. Я не знаю яким чином, але операція пройшла успішно”. Однак ми знали, як це було. Небесний Батько благословив його.
Лізочка залишалася в лікарні ще три дні, поки не минув набряк серця і легенів. Розріз її грудної клітини не зашивали, прикривши його тонкою мембраною. І лише через кілька днів відбулася ще одна операція, під час якої зашили її грудну клітину й органи. Майже ніхто з лікарів не сподівався, що вона виживе. Але ми вірили в Небесного Батька та Його силу, і ми вірили, що якщо на те Його воля, наша донечка одужає.
Лише Бог міг повернути нам нашу Лізочку. З кожним днем вона почувалася все краще. Лізочка залишалася в лікарні ще місяць, а зараз вона з нами вдома.
Бог є Богом чудес. Він чує наші молитви, і у важкі часи Він нас несе на руках. Труднощі зміцнюють нашу віру і навчають нас вірити, надіятися і любити.