Лише в цифровому форматі: За Мною йдіть
Передчасне повернення додому: що я дізналася з Табору Сіону
Автор живе в шт. Юта, США.
Коли я передчасно повернулася додому з місії, то знайшла розраду в історії перших святих.
Коли я зростала, моє життя було безтурботним і простим. Мені легко давалася школа, й у мене було багато різних хобі. Мені не було на що скаржитися, і загалом я була щасливою.
Але після того, як мені виповнилося 19, моє життя змінилося.
Коли я поїхала на місію в Асунсьйон, Парагвай, то була дуже рада. Я гадала, що все піде без проблем, як і решта мого життя. Однак через чотири місяці після початку своєї місії, я повернулася додому через глибоку депресію і тривожність. У своєму розумінні я завжди була успішною—такою, хто не мав жодних слабкостей, якщо це взагалі можливо. А тепер мене охопив страх, відчуття провини, гнів, безнадія і смуток. Всі мої думки були зосереджені на тому, наскільки великою невдахою я була.
Чого вчить історія про табір Сіону
Епізод з історії Церкви приніс мені втіху. 24 лютого 1834 р. Джозеф Сміт отримав одкровення (Учення і Завіти 103), що треба організувати більше 100 чоловіків, щоб піти до округи Джексон, штат Міссурі, США, аби допомогти святим повернути землю, яку вони втратили, коли їх було звідти вигнано роком раніше. Близько 230 чоловіків, жінок та дітей приєдналися до експедиції, яка стала відома як Табір Сіону. Після підготовки у травні вийшла група, яка рухалася зі швидкістю 65 кілометрів в день1.
У Таборі Сіону під час подорожі виникали не лише фізичні труднощі, але й кілька його членів також злословили, виявляли непослух і непокору. Однак багато інших залишилися вірними і вважали цю експедицію і можливість бути з Джозефом за привілей. Через обставини, що змінювалися, пророк шукав спрямування від Господа і отримав ще одне одкровення в червні (Учення і Завіти 105), в якому говорилося, що їм більше не потрібно продовжувати свою подорож. Члени табору повернулися додому без, як здавалося, виконання свої мети—викуплення Сіону. Однак багато хто з них розумів, що ця експедиція не була невдачею, бо, завдяки цій подорожі, вони наблизилися до Бога і побачили Його руку в своєму житті2.
Struggle at Zion’s Camp (Труднощі у таборі Сіону), художник Кларк Келлі Прайс
Не зосереджуватися на “чому?” з минулого
Коли святі з Табору Сіону дізналися, що їм треба буде повернутися додому без свого очікуваного благословення, вони, можливо, обмірковували, чому Небесний Батько взагалі попросив їх піти у цю подорож. Я теж думала над цим, чому мене було спрямовано у тому напрямку, який виявився не тим, що я планувала.
Через кілька тижнів відчуття смутку більшого, ніж я коли-небудь відчувала, я зрозуміла, що не хочу більше жити з таким негативним ставленням. Я знала, що мене не було послано на землю жити життям, поглинутим відчаєм і песимізмом. Врешті-решт, ми є, щоб ми “могли мати радість”! (2 Нефій 2:25). Я вирішила не зосереджуватися на “чому?” з минулого, щоб в розпал негараздів знайти мету.
Я почала спілкуватися з людьми, зайнялася новими хобі і повернулася до навчання. Я також почала вести щоденник вдячності. Те, що почалося із одного запису, переросло у щільно заповнені сторінки, бо я почала розпізнавати руку Господа у своєму житті без особливих зусиль. Мої молитви змінилися з переліку бажань на перелік подяк.
І хоча мої важкі часи не минули—я все ще проходжу через них—я знаю, як сильно відрізняється життя, коли зосереджуєш свою увагу на хорошому. Замість того щоб вважати свої випробування чимось поганим, я вирішила дивитися на них, як на можливість росту.
Розпізнати причини
Дивлячись на своє життя після повернення з Парагваю, я можу побачити, як Небесний Батько спрямовував мене і давав мені можливості завдяки моєму досвіду. У ті місяці після своєї місії я познайомилася з людьми, які увійшли в коло моїх найближчих друзів. Я також змогла негайно розпочати своє навчання у місцевому університеті, навіть коли час прийому документів у нього минув. Завдяки цій програмі, я змогла навчатися кілька семестрів у Швейцарії, де ділилася євангелією із сім’єю, в якій жила.
У ті роки, коли я свідомо вибирала вдячність, у мене розвинулася звичка дякувати Небесному Батькові за все. І це зміцнило мою віру в Нього.
Ці слова із благословення священства, яке я отримала під час особливо важкого тижня, також допомогли мені зрозуміти значення віри: “Я благословляю тебе розумінням і знанням, що Бог … буде давати тобі не лише те, що буде для тебе хорошим, але … й те, що допоможе тобі ставати тією, ким Він хоче, щоб ти була. Це не завжди будуть легкі благословення, бо страждання і лихо—це те, завдяки чому ми зростаємо”.
Я знаю, що Небесний Батько освятить наші зусилля, і як навчав Президент Рассел М. Нельсон: “Господу подобаються зусилля”3. Насправді Бог бажає, щоб ми були щасливими, і Він завжди буде на нашому боці.