Лише у цифровому форматі: Портрети віри
Ми більше не боїмося
Ми були у відчаї, коли у нашого сина діагностували рак, але його хвороба привела нас до більших благословень для нашої сім’ї.
Фотографія Леслі Нільссона
Я виросла в Церкві Ісуса Христа Святих Останніх Днів, але залишила Церкву, коли була підлітком, після того, як моя сім’я переїхала з Алабами. Пізніше я переїхала до Каліфорнії, де працювала і навчалася. Там я зустріла Патрика. Через шість тижнів ми заручилися.
Коли ми одружилися й у нас з’явилися діти, ми усвідомили, як важливо, щоб вони розуміли важливість віри і релігії. Ми хотіли, щоб це було частиною нашої сім’ї.
Ми стали тими, кого ми називаємо “дозвільними відвідувачами церкви”, відвідуючи багато різних церков. Ми ходили то туди, то сюди, але у жодній не відчували себе комфортно.
У 2012 році ми поїхали до Алабами, щоб я могла відновити свій зв’язок з членами сім’ї. Нам сподобалося місце, де я жила дитиною. Отже, у 2014 р. ми туди переїхали, купили трохи землі, худоби і почали займатися фермерством та продавати вироблене.
“Чому я не охрищений?”
Одного ранку наш семирічний син, Джессі, прийшов до нашої спальної кімнати з ілюстрованою Біблією для дітей.
“Мамо, подивися на цю картинку Ісуса,—сказав він.— Він христиться. Чому я не охрищений?”
Всі діти читали цю Біблію, і вона їм дуже подобалася. Вони всі почали ставити подібні запитання: “Чому у нас немає церкви? Коли ми охристимося?”
Приблизно у цей час ми почали виробляти з козячого молока карамельні цукерки і продавати їх на місцевих фермерських ринках. Людям вони дуже сподобалися, і наш карамельний бізнес пішов угору. На початку осені того року ми вже продавали наші карамельні цукерки у близько 30 магазинах. На початку червня 2015 року ми вже вийшли на головний міжнародний ринок в Атланті і почали продавати продукцію ще приблизно у 100 магазинах. Невдовзі нас вже показували на телебаченні й про нас писали у кількох журналах.
До самої осені ми були повністю зайняті виробництвом карамельних цукерок. Саме тоді все змінилось у нашому житті.
“Підготуйтеся залишитися надовго”
У мене, як я думала, було все, що я хотіла мати у житті—фермерський сімейний бізнес і навчання дітей про життя за допомогою ферми. Люди мали цю гарну картинку нашої сім’ї, яка працює разом, але більшість часу нам було важко.
Ми ігнорували дітей, щоб розвивати бізнес. Ми зовсім не приділяли уваги стосункам у нашому шлюбі. Ми намагалися зробити занадто багато. Наші пріоритети не були розставлені правильно. У нас не було духовної основи. Небесний Батько не спрямовував наше життя. Ми просто намагалися робити все самі.
Тієї осені всі діти захворіли гострою формою фарингіту. Ми дали їм антибіотик і невдовзі всі, крім Джессі, одужали. Його кашель не припинився, його шия опухла. Патрик відвіз його до педіатра, щоб він, як ми гадали, виписав нам ще один антибіотик.
Через дві години він зателефонував з лікарні. Педіатр відіслав Джессі на флюорографію, щоб перевірити наявність інфекції у легенях. Замість того лікарі знайшли 28-сантиметрову пухлину у його груддях.
“Їдьте додому, зберіть речі, їдьте до Бірмінгема і підготуйтеся залишитися надовго”,—сказав лікар.
Через кілька днів після того, як ми прибули до дитячої лікарні у Бірмінгемі, ми дізналися про діагноз Джессі. У нього був дитячий гострий лімфобластний лейкоз, рідкісний тип агресивного лейкозу.
“Чи ви взагалі пам’ятаєте мене?”
Наступні три тижні Патрик і я жили в лікарні. Поки я піклувалася про Джессі, Патрик їздив додому і назад 1,5 години в один бік. Він намагався зберегти наш бізнес і піклуватися про наших кіз. Моя свекруха приїхала з Каліфорнії, щоб доглядати інших дітей.
Пухлина Джессі почала перекривати його дихальні шляхи, але вона зменшилася після шеститижневого курсу хіміотерапії. Ми подумали, що якщо ракова хвороба увійшла у стадію ремісії, то попереду все буде гаразд, але у Джессі виявили в мозку тромб. Після того як лікарі впоралися із цим, у нього почалася грибкова пневмонія. Наступні кілька місяців його сім раз виписували з лікарні, і він знову повертався.
У грудні 2015 р., коли Джессі повернувся у лікарню, я почала читати Книгу Мормона. Я подумала: “Я пішла з Церкви, і просто хочу виключити її зі списку можливих, як я це зробила з іншими церквами”. Однак відразу ж на мене впав абсолютний спокій, як тонна цегли. Книга говорила до мене. Мені не потрібно було навіть молитися, щоб знати, чи вона була істинною. Я знала у своєму серці від самого початку, що вона істинна. Я читала годинами, коли сиділа у тій лікарняній палаті.
Одного разу у Джессі піднялася висока температура, яка не проходила 10 днів. Вона не спадала зовсім, і лікарі вирішили, що їм треба було зробити біопсію кісного мозку, щоб перевірити, чи лейкоз не повернувся. Я пам’ятаю, як лежала на підлозі лікарні. Я була на дні. Саме тоді я вирішила зателефонувати Елейн Оборн, члену Церкви з нашого приходу, яку я запам’ятала з тих пір, коли ходила до церкви в Алабамі у дитинстві.
Донька сестри Оборн була моєю найкращою подругою. Я не спілкувалася з сім’єю Оборн 20 років, але я не могла викинути з голови обличчя Елейн. Я знайшла її на фейсбуці і там, на лікарняній підлозі, я зателефонувала їй.
“Чи ви взагалі пам’ятаєте мене?”— запитала я.
“До нас ідуть ангели”
Коли я розповіла, через що проходить наша сім’я, я сказала сестрі Оборн: “Я не знаю, що мені потрібно, але мені потрібно щось. Я неактивна в Церкві. Ми не відвідуємо ніяку церкву, але я постійно думаю про вас. Будь ласка, чи ви можете мені допомогти?”
“Ми можемо почати з того, щоб дати тобі і Джессі благословення,—сказала вона. Вона пообіцяла, що її чоловік, Лінн, прийде того вечора у лікарню.
Після свого дзвінка я сказала Патрику: “Я знаю, що ти—не член Церкви, але можна, щоб кілька чоловіків прийшло, щоб дати благословення Джессі?”
“Все, що завгодно, якщо він почне почувати себе краще”,—сказав він.
Того вечора прийшов брат Оборн з двома місіонерами повного дня, всі були одягнені у білі захисні медичні костюми, бо Джессі був важко хворим.
“До нас ідуть ангели”,—пам’ятаю подумала я, коли відкрила двері.
Вони благословили Джессі. Брат Оборн поставив у рядок всіх дітей і благословив кожного. Потім він дав благословення мені. Потім він благословив Патрика. Це було вперше, коли ми всі відчули Духа. То було неймовірно. Наступного дня температура Джессі спала. Відразу ж, як його виписали з лікарні, ми почали відвідувати церкву.
“Ми знайшли її”
У лютому 2016 р. місіонери повного дня почали нас відвідувати. Спочатку Патрик думав, що вони приходять, щоб допомогти нам на фермі. Коли ми погодилися, щоб вони нас навчали, він подумав, що уроки будуть лише для дітей.
Коли місіонери збиралися навчати нас першого уроку, Патрик пішов працювати на тракторі. Через 20 хвилин я побачила, що вони—дві сестри і два старійшини—були розчаровані. У той момент я відчула, що маю піти і попросити Патрика прийти і послухати кілька хвилин.
Пізніше місіонери сказали мені, що це те, про що вони молилися, щоб я зробила. Вони знали, що Патрику потрібно було почути те, чого вони навчали.
Після того як місіонери навчали нас кілька тижнів, Джессі, Бо і Френк захотіли охриститися. Патрик гадав, що це було чудово, але сам він був “поза спасінням”. Це було перед тим, які він зустрів Вона і Гленду Меморі та почув виступ старійшини Дітера Ф. Ухтдорфа, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, який виступав під час генеральної конференції.
Коли ми побачили брата Меморі у церкві, я впізнала його—ми були знайомі з мого дитинства. Зараз він служив провідником місіонерської роботи приходу. Патрик представився і сказав брату Меморі, що він дуже хоче, щоб діти були в церкві.
“Звучить дуже добре,—сказав брат Меморі із пустотливим вогником в очах.— Ми зробимо це для дітей”.
Через кілька тижнів, після уроку з місіонерами про план спасіння, брат Меморі сказав: “Хлопці, ми будемо говорити про ваше хрищення”. А потім він додав: “А потім, ми будемо говорити про хрищення вашого тата”.
Патрик сказав: “Добре”, але сумніви стосовно його готовності та гідності переслідували його аж до квітневої генеральної конференції.
“Можливо, ви налякані, гніваєтеся, сумуєте чи мучитеся сумнівами,—сказав старійшина Ухтдорф у своєму виступі.— Але так само, як Добрий Пастир знаходить Свою загублену вівцю, так буде і з вами: як тільки ви звернетеся своїм серцем до Спасителя світу, Він знайде й Вас”1.
Патрик сказав: “Перед цим, я не розумів, що дійсно міг бути частиною цього, що я був гідним спасіння. Але після того, як я послухав виступ старійшини Ухтдорфа, я зрозумів, що для мене не було занадто пізно. У мене, насправді, є можливість потрапити на небеса. Я ніколи не відчував нічого подібного. Тепер у мене було знання. Це Церква Спасителя. Ми знайшли її. Я охристився й отримав священство. Через тиждень я охристив своїх синів. Коли наші дівчата підросли, я охристив їх”.
Через рік ми запечаталися в храмі в Бірмінгемі, штат Алабама.
“Ми більше не боїмося”
Життя за євангелією Ісуса Христа як членів Його Церкві зміцнило наш шлюб. Завдяки євангелії я стала кращою мамою. Вона дала нашим дітям основу, якої у них ніколи не було. Тепер, коли у них в житті є Церква, ми впевнені в їхньому майбутньому.
Я така вдячна за все, що сталося, і за всі уроки, які ми винесли. Я думаю, що для мене було важливо пройти через все це, через багато душевних мук. Мені потрібно було бути смиренною, відчайдушно захотіти Божої допомоги, любові та прощення, і пробачити собі провини, скоєні раніше в житті.
Джессі пройшов курс хіміотерапії і його останній прийом стероїдів у березні 2019 р. Якщо його хвороба повернеться, для нас це буде важким ударом, однак тепер ми бачимо вічну перспективу. Зараз ми запечатані всією сім’єю. Тепер я не можу уявити собі життя без Церкви—це місце, куди ми йдемо за будь-яких обставин. Євангелія назавжди змінила нас.
Що б не сталося, все буде добре. Ми більше не боїмося. Хвороба Джессі привела нас до найкращих подій у нашому житті. Вона привела нас до Церкви Спасителя.