Знайти приналежність у Христі

Міюкі І.

Автор живе у префектурі Канаґава, Японія.

Коли стіни упередженості стосовно випробувань моїх синів впали, моя сім’я знайшла відчуття приналежності—велику радість, яка приходить від євангелії Ісуса Христа.

Ми часто чуємо, що любов може зцілювати всі рани, але я не знала, наскільки це відповідає істині, поки не відчула це сама.

Протягом років моїй сім’ї було важко знайти місце, де ми б відчували приналежність. Двом моїм синам було поставлено діагноз аутизм та СДУГ, коли вони були маленькими, і через їхню неконтрольовану і часто руйнівну поведінку багато людей не розуміли нашої ситуації. У моїй країні, Японії, 98 відсотків населення—японці. У багатьох регіонах, де немає розмаїтості, для суспільства може бути важко приймати тих, хто хоча б трохи відрізняється.

Коли мої діти були маленькими, я намагалася записати їх до садочка. Я почала заповнювати анкети в садочки в нашому районі. Але з кожною анкетою я отримувала одну й ту саму відповідь, коли працівники зустрічали моїх синів і дізнавалися про їхній стан,—нам повідомляли, що у садочку більше немає місць. Врешті-решт, в садочку в сусідньому місті нас прийняли, але це сталося лише тоді, коли нам відмовили всі садочки нашого міста.

Це було дуже боляче.

Не легше було і їздити громадським транспортом. Іноді, коли я сварила хлопців за те, що вони занадто шумні у поїзді, вони починали поводити себе дуже погано, через що сторонні люди казали мені, що я була жорстокою. А коли я не робила хлопцям ніяких зауважень, бажаючи уникнути їхньої бурхливої реакції, то інші пасажири казали мені, що я була недбалою.

Навіть соціальні працівники наполягали, щоб я віддала одного з моїх синів у пансіонат, де з ним можна б було бачитися раз на два роки, бо вони вважали, що я не зможу виховати двох дітей з аутизмом та СДУГ, будучи одинокою матір’ю. Однак через особистий біль, який я перенесла у складному дитинстві, (мої батьки розлучилися, коли я була ще зовсім маленькою, і з багатьох різних причин вони не могли піклуватися про мене), я вирішила, що зроблю все можливе, щоб дати моїм синам щиру любов, на яку заслуговує кожна дитина.

Зібрані у безпеці

Кілька років тому я відвідала семінар на роботі і помітила, що кілька керівників семінару перед тим, як їсти обід, складали руки і схиляли голову. “Ці люди зазвичай такі добрі,—подумала я.— Чому ж вони у такому поганому настрої, коли сідають їсти?”

Скоро я дізналася, що вони моляться, а не сердяться, і не могла стриматися, щоб не спитати більше про їхню віру. Вони були надзвичайно добрими і мали такий неповторний дух, що я захотіла дізнатися більше. Я дізналася, що вони були членами Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, і ми відразу ж прийняли їхнє запрошення відвідати з ними церкву.

Через аутизм мій молодший син боявся бути серед великих зібрань і зустрічати нових людей. Однак у приході нас щиро привітали і зробили все можливе, щоб пристосуватися до наших потреб. Члени Церкви підготували для мого сина окрему кімнату в кінці каплиці і виконали наше прохання уникати контакту очима з ним, поки він звикне до всього. Навіть коли один з моїх синів порушував спокій причасних зборів, до нас ставилися з повною повагою та добротою.

Я побачила, як мої діти відчули себе комфортніше у дружній атмосфері приходу. Вони швидко потоваришували з іншими дітьми і навіть почали відвідувати заняття Початкового товариства у ті дні, коли я не могла відвідати церкву.

Врешті-решт, ми охристилися. Згадка про це досі викликає сльози на моїх очах. Під час христильної служби члени приходу, розуміючи страх натовпу у моїх дітей, щоб не налякати їх, дочекалися, поки хлопці сядуть, а тоді вони навшпиньки пройшли в кінець кімнати. Після хрищення нам дали так багато привітальних солодощів, і любов у кімнаті була настільки очевидною, що мій син сказав: “Я хочу знову христитися!”

Я відчуваю у своєму серці вдячність, коли думаю про ту глибоку любов, яку виявили члени нашого приходу—любов, яка зрештою дозволила нам знайти світло євангелії. У приході досконало втілили в життя слова про те, що означає скріпити наші “серця у єдності і в любові один до одного” (Мосія 18: 21). Моя сім’я була насправді благословенна добротою цих добрих святих останніх днів.

Знаходити спокій і приналежність

Минуло два роки з тих пір, як ми з синами охристилися. Обох моїх синів було висвячено в Ааронове священство, і я побачила чудову зміну в їхній поведінці.

Я вдячна за багатьох дбайливих людей, які прийняли мою сім’ю та допомогли моїм синам подолати страхи завдяки силі любові. Я вдячна за євангелію Ісуса Христа, завдяки якій навіть найглибші рани упередження можуть бути зцілені. І найбільш за все я вдячна за люблячого Небесного Батька, який підготував шлях для моєї сім’ї, щоб знайти мир і приналежність, навіть коли я не могла побачити, якою буде ця дорога.

Я дізналася, що коли ми приймаємо наші відмінності, ми приймаємо більшу любов. Кожен з нас є улюбленою дитиною Небесних Батьків, і коли ми пам’ятаємо цю істину, ми всі можемо—незалежно від того, де ми або хто ми,—стати єдиними у Христі (див. Учення і Завіти 38:27).