Поїздка до храму—це завжди радісна подія
Я дізнався про Церкву у далекому 2009 році. З цікавістю знайомлячись з її історією та вченнями, слухаючи свідчення членів філії, я звернув особливу увагу на вчення про храмову роботу для живих та за померлих. Храм як особиста мета, до якої треба прагнути, на той час мені, зацікавленому Церквою, з яким місіонери проводили перші уроки, здавалася абсолютно недосяжною: поїздка в іншу країну здавалася складною і витратною справою, а вимоги до особистої праведності, яким слід відповідати, щоб увійти до храму,—дуже високими.
Незважаючи на це, я вивчав багато церковної літератури про храмові обряди і щоразу в мене виникали думки про мою бабусю по материнській лінії, у якої було складне життя, яке досить трагічно завершилося в її ще доволі молодому віці. Я почав відчувати, що ці обряди вкрай необхідні їй, і вирішив: якщо я, незважаючи на можливі труднощі, коли-небудь потраплю у храм, то обов’язково виконаю за неї всі обряди, які тільки будуть доступні.
Через півроку після свого хрищення я почав відвідувати храм у Києві, маючи рекомендацію обмеженого використаннями, яка давала право виконувати у христильні хрищення за померлих. В одну з таких поїздок я приніс до храму картку з іменем моєї бабусі, а також картки з іменами інших родичів, і з допомогою братів та сестер, які служили тоді в храмі, за них було виконано не лише хрищення та конфірмацію, але й інші обряди, про які я на той час знав тільки зі слів пророків і апостолів. Ось так і вийшло, що моя померла бабуся отримала всі храмові обряди навіть раніше за мене. Я заспокоївся, оскільки зробив усе від мене залежне, щоб життя моїх родичів за завісою стало кращим.
Через деякий час я усвідомив, що мені й самому потрібно почати готуватися до отримання ендаументу й отримати його у храмі в Гельсінкі. На той момент я був членом Церкви вже кілька років і давно вже міг мати можливість повноправно увійти у храм, але постійно виникали якісь обставини, що змушували мене відкладати поїздку на потім. І як тільки я прийняв рішення, обставини склалися якимось дивовижним чином і все те, що мені заважало, раптом втратило свою силу. Той період підготовки до моєї першої поїздки у храм в Гельсінкі став одним із найрадісніших і найщасливіших у моєму житті. Хоч я ще й не отримав самих обрядів, та все ж вони великою мірою позначилися на моєму повсякденному житті, осяявши його своїм світлом.
Саме відвідування храму й отримання обрядів для себе викликали у мене радісні й урочисті почуття. Я вирішив, що відвідуватиму храм так часто, як тільки зможу, поки дорога до нього проста й відкрита, поки ніякі труднощі не перешкоджають мені на шляху. Тоді, на початку 2016 року, про всесвітню пандемію та закриття кордонів ніхто й подумати не міг, але ось що здавалося цілком реальним, так це особисті життєві обставини чи брак коштів на такі поїздки. Тому я часто користався нагодою, щоб відвідати храм, і кожного разу, повертаючись звідти додому, завжди планував приблизні дати наступної поїздки. До того ж одним з моїх храмових благословень стала можливість знаходити в архівах більше імен моїх предків, і я завжди приїжджав до храму не з порожніми руками. У п’яти хвилинах ходьби від офісу компанії, яка прийняла мене на роботу через пару місяців після отримання мною ендаументу, знаходився архів, в якому зберігалися документи, що стосувалися безпосередньо моєї сімейної історії. Небесний Батько благословив мене одночасно як професійним зростанням, так і небаченою до цього можливістю займатися генеалогією, і я дуже просунувся у дослідженні свого родоводу.
Підсумовуючи, можна сказати, що завдяки відвідуванню храму я отримав мирські та духовні благословення, яких я ніколи не міг би отримати самотужки. Храм дає нам можливість поклонятися і служити нашому Небесному Батькові, беручи участь в обрядах за інших Його дітей, які вже залишили земний світ. Завдяки виконанню храмової роботи зростає і наша власна духовна сила. Поїздка до храму—це завжди радісна подія, і я дуже сподіваюся, що незабаром ми знову зможемо бувати у храмі частіше.