Подумайте про свої благословення
Президент Томас С. Монсон
Небесному Батьку відомі наші потреби, і Він допомагатиме нам, якщо ми звертаємось до Нього по допомогу.
Мої любі брати і сестри, ця конференція є знаковою для мене—пройшло 49 років, як мене було підтримано 4 жовтня 1963 року членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Сорок дев’ять років—це довгий час. Проте у багатьох відношеннях цей час здається дуже коротким з часу, коли я стояв за кафедрою у Скинії і вперше виступав на генеральній конференції.
Багато чого змінилося з 4 жовтня 1963 року. Ми живемо у неповторний час світової історії. Ми маємо так багато благословень. Але іноді важко дивитися на проблеми та вседозволеність, що вирують навколо нас,—і не опустити руки. Я дійшов такої думки: замість того, щоб зосереджуватися на негативі, нам треба відступити на крок назад і подумати про всі благословення, які маємо у житті, у тому числі й про, здавалось би, незначні, іноді непомітні благословення, і тоді ми можемо знайти більше щастя.
Згадуючи минулі 49 років, я зробив кілька відкриттів. Ось одне з них: безліч подій у моєму житті не обов’язково були такими, що вважаються чимось надзвичайним. Дійсно, тоді, коли ставалися, вони часто здавались незначними, а то й просто звичайними. І все ж, згадуючи про них, можна бачити, як вони збагатили й благословили життя,—і не тільки моє. Я б рекомендував і вам зробити те саме, тобто проаналізувати своє життя і з особливою увагою подивитися на благословення, великі й малі, які ви отримали.
Мій власний аналіз прожитих років постійно зміцнював моє знання про те, що наші молитви завжди почуті і на них приходить відповідь. Нам відома ця істина, що міститься у книзі 2 Нефій з Книги Мормона: “Люди є, щоб мати радість”1. Я свідчу, що багато радості приходить, коли ми усвідомлюємо, що можемо спілкуватися з Небесним Батьком через молитву і що ті молитви будуть почуті і на них прийде відповідь—можливо, не така й не тоді, як би нам того хотілося—але на них буде дано відповідь, і її дасть Небесний Батько, Який досконало знає й любить нас і Який бажає нам щастя. Хіба Він не пообіцяв нам: “Будь смиренним; і Господь Бог твій вестиме тебе за руку і дасть тобі відповідь на твої молитви”2.
У наступні кілька хвилин, виділені мені, я хотів би навести вам лише кілька прикладів з мого досвіду про те, як мої молитви були почуті і на них прийшла відповідь, і як це принесло благословення в моє життя та життя інших. Мій щоденник, який я веду усі ці роки, допоміг знайти деякі подробиці, які б я, вірогідніше за все, не згадав би.
На початку 1965 року я мав доручення відвідати конференцію колу і провести кілька зборів по всій Тихоокеанській території. Це був мій перший візит в ту частину світу, і мені ніколи не забути того часу. Під час виконання цього доручення, коли я зустрічався з провідниками, членами Церкви і місіонерами, відбулося багато духовних подій.
У суботу й неділю, 20 і 21 лютого, ми були у Бризбені, Австралія, щоб провести сесії регулярної конференції Брисбенського колу. На зборах в суботу мене познайомили з президентом округу з прилеглої місцевості. Тиснучи йому руку, я сильно відчув натхнення: мені потрібно поговорити з ним і дати пораду. Тому, щоб зробити це, я спитав його, чи не зможе він супроводжувати мене на недільну ранкову сесію наступного дня.
Після недільної сесії ми мали нагоду поспілкуватися. Ми говорили про його численні обов’язки президента округу. Під час нашого спілкування я відчув, що маю дати йому конкретні настанови стосовно місіонерської роботи й того, як він сам та члени його округу можуть допомагати місіонерам повного дня в його місцевості. Пізніше я дізнався, що цей чоловік молився про провід в цьому питанні. Для нього наша розмова була конкретним свідченням про те, що його молитва почута і на неї прийшла відповідь. Це були, здавалось би, нічим не визначні збори, але вони, я переконаний, були скеровані Духом і змінили життя того президента округу та його служіння, життя членів цього округу і позитивно позначилися на успіху місіонерів, які служили там.
Мої брати і сестри, Господні цілі часто досягаються, коли ми прислухаємося до проводу Духа. Я вважаю, що чим більше ми діємо відповідно до натхнення і вражень, що приходять до нас, тим більше Господь буде довіряти нам Своїх завдань.
Я дізнався, як уже згадував у попередніх посланнях, що ніколи не потрібно відкладати те, що підказується нам робити. Одного разу, багато років тому, я плавав у басейні в старому залі Deseret Gym, що в Солт-Лейк-Сіті, коли відчув натхнення поїхати в університетський госпіталь, щоб провідати свого хорошого друга, який не міг ходити через недоброякісне утворення та операцію з його видалення. Не гаючись, я вийшов з басейну, одягся і вже невдовзі їхав, щоб побачитися з цим добрим чоловіком.
Зайшовши в його палату, я побачив, що вона була пуста. Я спитав, де він, і мені відповіли, що, можливо, він біля басейну, де проводять фізіотерапію. Там він і був. Він дістався туди на своєму інвалідному візку, крім нього там нікого не було. Він знаходився у дальньому кінці басейну, де було глибоко. Я покликав його, і він руками направив свій візок до мене, щоб привітатися. У нас була радісна зустріч, я повернувся з ним в його палату, де дав йому благословення.
З часом я дізнався від свого друга, що того дня він відчував себе дуже пригніченим і мав намір покінчити з собою. Він молився про допомогу, але почав уже відчувати, що його молитви залишаться без відповіді. Він вирушив до басейну з думкою покласти там край своєму нещастю, направивши свій візок у басейн з того боку, де було глибоко. Я приїхав у критичний момент, діючи за натхненням, яке, я знаю, прийшло до мене згори.
Мій друг прожив ще багато років—років, сповнених щастям і вдячністю. Який я радий, що був знаряддям в Господніх руках у той критичний день біля басейну.
В іншому випадку, коли ми з сестрою Монсон поверталися додому після відвідування друзів, я відчув, що повинен заїхати в містечко—за багато кілометрів,—щоб провідати одну літню вдову, яка колись жила в межах нашого приходу. Її звали Зелла Томас. Вона знаходилася тоді у будинку для людей похилого віку. У ту післяобідню пору ми знайшли її надзвичайно слабкою, вона спокійно лежала на своєму ліжку.
Зелла вже довгий час була сліпою, проте відразу ж упізнала наші голоси. Вона спитала, чи можу я дати їй благословення, і додала, що готова померти, якщо Господь хоче, щоб вона вже повернулася додому. У кімнаті відчувалась приємна, спокійна атмосфера, і всі ми знали, що їй залишилося не довго бути на землі. Зелла взяла мене за руку і сказала, що палко молилася, аби я приїхав побачитися з нею і дати їй благословення. Я сказав їй, що ми приїхали, бо відчули ясне натхнення від Небесного Батька зробити це. Я поцілував її в лоб, знаючи, що навряд чи знову побачу її живою. Воно так і сталося, наступного дня вона померла. Те, що я зміг дати відчути спокій і мир нашій любій Зеллі, було благословенням для неї і для мене.
Нагода бути благословенням в житті іншої людини часто приходить несподівано. Якось одного надзвичайно морозного суботнього вечора взимку 1983–1984 року ми з сестрою Монсон поїхали до гірської долини Мідуей, Юта, де в нас є дім; туди кілька кілометрів. Температура того вечора була мінус 24 градуси за Фарингейтом (-31°C), і ми хотіли перевірити, чи все гаразд в нашому домі. Ми перевірили—усе виявилося добре, і ми поїхали назад у Солт-Лейк-Сіті. Не проїхали ми по шосе й пару кілометрів, як наша машина зупинилася. Ми опинились у важкій ситуації. Я рідко коли мерзну, якщо взагалі мерзну, а того вечора я просто задуб від холоду.
Неохоче ми поплентались до найближчого містечка, машини мчали повз нас не зупиняючись. Нарешті одне авто зупинилось, і молодий чоловік запропонував свою допомогу. У кінці кінців нам вдалося з’ясувати, що дизельне пальне у нашому баку загусло при такому холоді і тому машина заглухла. Цей добрий молодий чоловік відвіз нас назад в наш дім у Мідуеї. Я спробував було розрахуватися з ним за його допомогу, але він люб’язно відмовився. Він сказав, що він бойскаут і хоче чинити добрі справи. Я назвав себе, і він висловив вдячність за привілей нам допомогти. Припускаючи, що він був місіонерського віку, я спитав, чи збирається він служити на місії. Він відповів, що ще точно не знає, що хоче робити.
Наступного понеділка вранці я написав листа цьому молодому чоловіку і подякував за його доброту. У листі я закликав його служити на місії повного дня. До листа додав примірник однієї з моїх книг і підкреслив у ній розділи, що стосувалися місіонерського служіння.
Десь через тиждень мама цього молодого чоловіка зателефонувала й сказала, що її син був надзвичайно хорошим молодим чоловіком, але відчував у своєму житті певний вплив, тому його довготривале бажання служити на місії згасло. І зазначила, що вона та його батько постилися й молилися, щоб його серце змінилося. Вони писали його ім’я для молитви у храмі в Прово, Юта. Вони сподівалися, що якимось чином, у якийсь спосіб його серце відчує, що треба стати кращим, і до нього повернеться бажання відслужити на місії і вірно служити Господу. Ця мати хотіла, аби я знав, що вона розглядала події того холодного вечора як відповідь на їхні молитви за нього. Я сказав: “Я погоджуюсь з вами”.
Через кілька місяців і більш тісного спілкування з цим молодим чоловіком ми з сестрою Монсон з великою радістю відвідали прощальний вечір цього юнака перед його від’їздом на місію у Ванкувер, Канада.
Чи випадково перетнулися наші шляхи у той холодний грудневий вечір? Ні на мить не сумніваюся, що не випадково. Скоріше, я вважаю, що наша зустріч була відповіддю на сердечні молитви матері й батька за сина, якого вони так ніжно любили.
Знову ж таки скажу, мої брати і сестри, Небесному Батьку відомі наші потреби і Він допомагатиме нам, якщо ми звертаємось до Нього по допомогу. Я думаю, що жодна наша потреба не є надто незначною або неважливою. Господь обізнаний у подробицях нашого життя.
Я хотів би завершити розповіддю про один з нещодавніх випадків, який вплинув на сотні людей. Він стався під час культурної програми, присвяченої освяченню храму в Канзас-Сіті, лише пять місяців тому. Як і дуже багато з того, що стається в нашому житті, іноді здається, що це ще один випадок, коли все влаштувалося само по собі. Однак, коли я дізнався про обставини, що склалися під час проведення культурної програми увечері напередодні освячення храму, я усвідомив, що програма, представлена того вечора, не була звичайною. Скоріше, вона була просто дивовижною.
Як і при всіх культурних програмах, які проводяться у зв’язку з освяченням храму, молодь храмового округу храму в Канзас-Сіті, Міссурі, проводила свої репетиції в окремих групах у своїх місцевостях. За планом, вони мали зустрітися всі разом у великому орендованому муніципальному центрі в суботу вранці для генеральної репетиції, аби дізнатися, коли й де виходити на сцену, де їм слід стояти, на якій відстані стояти одне від одного, як виходити на перший поверх і т.д.—багато деталей, які їм слід було зрозуміти упродовж дня, коли відповідальні за програму звели разом різні сценки, щоб вся вистава пройшла бездоганно і професійно.
Того дня виникла лише одна велика проблема. Уся програма була зав’язана на заздалегідь записаних частинах, які мали показуватися на великому екрані, відомому як Jumbotron. Ці заздалегідь записані частини були вкрай необхідні для всієї вистави. Крім того, що вони об’єднували все разом, кожна з цих телечастин мала бути вступом до наступного номера. Ці відеочастини були свого роду каркасом, на якому трималася вся вистава. А Jumbotron не працював.
Техніки робили все можливе, аби усунути проблему, а молодь, сотні з них, чекаючи, втрачала безцінний час для репетиції. Ситуація почала здаватися безвихідною.
Автор і керівник святкової програми, Сьюзен Купер, пізніше пояснила: “Коли ми переходили від плану А до плану Б—і так до плану Я, ми знали, що та система не працює. … Дивлячись на розклад, ми знали, що не вкладаємося, але й знали, що мали одну з найбільших сил на нижньому поверсі—3000 молоді. Нам потрібно було спуститися до них і сказати, що трапилося, і звернутися до їхньої віри”3.
Усього за годину до того, як глядачі почали б приходити в центр, усі ці 3000 молодих людей стали на коліна і разом молилися. Вони молилися про те, щоб ті, хто працює з Jumbotron, були натхненні і дізналися, що зробити, аби налагодити його; вони просили Небесного Батька допомогти їм надолужити те, що вони самі не змогли зробити через нестачу часу.
Людина, яка написала про це, потім сказала: “Це була молитва молоді, яку ніколи не забути, і не тому, що вони стояли на твердій підлозі, а тому, що дуже сильно відчувався Дух”4.
Невдовзі один з техніків прийшов і сказав їм, що проблему знайдено й усунено. Він назвав це “везінням”, але що це насправді було, уся та молодь знала краще.
Коли ми зайшли того вечора у муніципальний центр, у нас і гадки не було про труднощі, що виникли того дня. Про них ми дізналися вже пізніше. Але те, що ми бачили, було прекрасною, бездоганною виставою—однією з найкращих, які я бачив. Молодь передавала чудовий, сильний дух, який відчували всі присутні. Як здавалося, вони знали, куди зайти, де стати і як взаємодіяти з іншими виконавцями навколо. Коли я дізнався, що їхня репетиція була короткою і що для багатьох номерів не було загальної репетиції, я був вражений. Про це ніхто й не здогадувався. Господь справді зробив неможливе.
Я ніколи не перестану дивуватися тому, як Господь може спонукати до Своєї роботи і направляти її по всій довжині й широчині Свого царства, і в той же час давати натхнення стосовно окремої людини—або якоїсь культурної програми чи Jumbotron. У мене є свідчення, що Він може і робить це.
Мої брати і сестри, Господь—в житті кожного з нас. Він любить нас. Він хоче благословляти нас. Він хоче, щоб ми прагнули Його допомоги. А оскільки Він веде й направляє нас та оскільки Він чує наші молитви й відповідає на них, то ми будемо знаходити щастя тут і тепер, чого Він і хоче для нас. Давайте ж пам’ятати про Його благословення у своєму житті, я молюся про це в ім’я Ісуса Христа, нашого Спасителя, амінь.