Чи закарбована у наших серцях віра в Спокуту Ісуса Христа?

Лінда К. Бертон

Генеральний президент Товариства допомоги

Коли ми укладаємо завіти, дотримуємося їх і маємо від цього радість, це і буде виявом того, що Спокута Ісуса Христа дійсно закарбована в наших серцях.

Мої любі сестри! Ви були в моїх думках і в моєму серці впродовж усіх тих місяців, поки я розмірковувала про це нелегке покликання. Хоча я не відчуваю, що відповідаю вимогам покладених на мене обов’язків, я знаю, що це покликання прийшло від Господа через Його обраного пророка, і на даний час цього достатньо. Писання навчають нас, що “чи [Господнім] власним голосом, чи голосом [Його] слуг, все одно”¹.

Один з найдорогоцінніших дарів, пов’язаних з цим покликанням,—це запевнення, що Небесний Батько любить усіх Своїх дочок. Я відчувала Його любов до кожної з нас!

Як і ви, я люблю Писання! У книзі Єремії ми знаходимо вірш, який дуже близький моєму серцю. Єремія жив у важкий час і в несприятливому місці, але Господь дав йому можливість передбачити “час надії під час збирання Ізраїлю в останні дні”²—наші дні. Єремія пророкував:

“По цих днях…—каже Господь: Дам Закона Свого в середину їхню і на їхньому серці його напишу, і Я стану їм Богом, вони ж Мені будуть народом. …

Бо всі будуть знати Мене, від малого їхнього й аж до великого їхнього,—каже Господь,—бо їхню провину прощу, і не буду вже згадувати їм гріха”³.

Ми—той народ, який бачив Єремія. Чи запросили ми Господа закарбувати закон або вчення у наших серцях? Чи віримо ми, що доступне через Спокуту прощення, про яке згадує Єремія, поширюється на нас особисто?

Кілька років тому старійшина Джеффрі Р. Холланд ділився своїми думками про глибоку віру піонерів, які рухалися до Долини Солоного озера навіть після смерті своїх дітей. Він казав: “Вони не робили це заради програми або соціальних заходів. Вони робили це, бо віра в євангелію Ісуса Христа була в їхніх душах; вона була в їхніх жилах”.

Він з великою ніжністю каже:

“Тільки тому ті матері могли ховати своїх [немовлят] у коробці для зберігання хліба і казати: “Обіцяна земля он там. Ми дійдемо до долини”.

Вони могли це говорити завдяки завітам, і ученню, і вірі, і одкровенням, і Духу”.

На завершення він сказав ці слова, які змушують нас замислитися: “Якщо ми збережемо це в наших сім’ях і в Церкві, багато іншого почне ставати на свої місця. А багато іншого втратить для нас важливість. Ті ручні візки могли вмістити небагато. Піонерам доводилося вибирати, що взяти. Можливо, 21 століття змусить нас вирішувати: “Що ми можемо покласти до візка?” І це суть нашої душі; це те, що в наших жилах”⁴. Або, якщо сказати іншими словами, це те, що записано в наших серцях!

Ми, нове президентство Товариства допомоги, щиро зверталися до Господа, щоб знати, які важливі речі ми, за Його бажанням, маємо покласти в наш ручний візок Товариства допомоги, аби продовжувати просування Його роботи вперед. Ми відчули, що Небесний Батько хоче, аби, в першу чергу, ми допомогли Його улюбленим дочкам зрозуміти учення про Спокуту Ісуса Христа. Ми знаємо, що в процесі цього зросте як наша віра, так і наше бажання жити праведно. По-друге, оскільки ми вже обговорили, наскільки великою є необхідність зміцнювати сім’ї й домівки, ми відчули, що Господь очікує, що ми будемо заохочувати Його улюблених дочок з радістю припадати до Його завітів. Коли завітів дотримуються, сім’ї зміцнюються. Зрештою ми відчуваємо, що Він хоче, аби ми згуртовано співпрацювали з іншими допоміжними організаціями та провідниками священства, прагнучи розшукати нужденних і допомогти їм просуватися по шляху віри. Ми гаряче молимося про те, щоб кожна з нас відкрила своє серце і дозволила Господу закарбувати в ньому вчення про Спокуту, завіти і єдність.

Як ми зможемо зміцнювати сім’ї або допомагати іншим, якщо в першу чергу в нашому серці не буде закарбована глибока і незмінна віра в Ісуса Христа і Його нескінченну Спокуту? Сьогодні я хотіла б поділитися трьома принципами Спокути, які, якщо ми закарбуємо їх у наших серцях, збільшать віру в Ісуса Христа. Я сподіваюся, що розуміння цих принципів благословить кожну з нас, незалежно від того, чи ми нові члени Церкви, чи перебуваємо в ній усе своє життя.

Принцип 1: “Завдяки Спокуті Ісуса Христа все несправедливе в житті може бути виправлено”⁵.

Ми разом з вами свідчимо про Спокуту нашого Спасителя Ісуса Христа. Наші свідчення, як і ваші, записувалися в наших серцях, коли ми поставали перед різноманітними випробуваннями і негараздами, що збільшували нашу душу. Якщо немає розуміння досконалого плану щастя Небесного Батька і центральної ролі Спасителевої Спокути в цьому плані, ці випробування можуть здаватися несправедливими. Усі ми маємо свою частку життєвих труднощів. Але у вірних серцях закарбовані слова: “Завдяки Спокуті Ісуса Христа все несправедливе в житті може бути виправлено”.

Чому Господь дозволяє, щоб у нашому житті були страждання і лихо? Просто тому, що це є частиною плану для нашого зростання і розвитку! Ми “радісний окрик здіймали”⁶, коли дізналися, що у нас буде можливість прийти на землю і отримати досвід земного життя. Старійшина Даллін Х. Оукс навчав: “Часто необхідне нам навернення легше за все досягається через страждання і лихо, ніж через затишок і спокій”⁷.

Приклад однієї вірної сестри-піонерки є ілюстрацією цього принципу. Мері Луїс Уолкер вийшла заміж у 17 років за Джона Морріса в Сент-Луїсі, шт. Міссурі. Разом зі святими вони у 1853 році перетнули рівнини і дісталися Долини Солоного озера невдовзі після першої річниці їхнього подружнього життя. На своєму шляху вони долали ті труднощі, які випадали всім святим. Але їхні страждання і лиха не закінчилися, коли вони дісталися Долини Солоного озера. Наступного року Мері, якій на той час було 19, писала: “У нас народився син. … Одного вечора, коли йому було два чи три місяці … щось прошепотіло мені: “Ти втратиш цю дитину”.

Взимку здоров’я дитини погіршилося. “Ми робили все можливе, … але дитині ставало все гірше і гірше. … Другого лютого вона померла. … Так я випила гірку чашу розставання з тим, хто був моєю плоттю і кров’ю”. Але і на цьому випробування не закінчилися. Чоловік Мері також захворів, і через три тижні після втрати дитини помер.

Мері писала: “Таким було моє становище: не досягнувши й 20 років у короткий 20-денний період я втратила чоловіка і єдину дитину у чужій землі за сотні миль від своїх родичів, маючи перед собою гору труднощів. … Я також хотіла померти і об’єднатися з тими, кого любила”.

Мері продовжує: “Якось у неділю ввечері я прогулювалася з подругою. … Я згадала, що в мене немає більше [чоловіка] і так гостро відчула самотність, що гірко заплакала, і побачила, ніби у видінні, що промайнуло у розумі, життєву дорогу, яка стрімко піднімалася вгору і якою я мала зійти. Дуже сильно я відчула реальність того видіння. Мене охопив глибокий відчай, бо ворог знає, коли атакувати нас, проте наш [Спаситель Ісус Христос] має силу, щоб спасати. Завдяки … допомозі, отриманій від Батька, я змогла протистояти силі, яка діяла проти мене в той час”⁸.

У юному 19-річному віці Мері дізналася, що Спокута дає нам таке запевнення: усе, що є несправедливим у житті, може бути і буде виправлено—навіть найглибший смуток.

Принцип 2: Спокута має силу, яка дає нам змогу подолати тілесного чоловіка або жінку і стати істинними послідовниками Ісуса Христа⁹.

Існує спосіб дізнатися, чи ми засвоїли учення або принцип євангелії. Це тоді, коли ми здатні навчати доктрині або принципу в такий спосіб, що і дитина зрозуміє. Важливим джерелом того, як навчати дітей розумінню Спокути, є аналогія, що міститься в одному з уроків Початкового товариства. Можливо, це допоможе нам, коли ми навчатимемо дітей, онуків або друзів іншої віри, які бажають зрозуміти це важливе вчення.

“[Одна жінка], ідучи дорогою, впа[ла] у яму, яка була така глибока, що [вона] не [могла] вилізти. Що [вона] тільки не роби[ла], але вилізти сам[а] не [могла]. [Жінка] поклика[ла] на допомогу і зраді[ла], коли добрий перехожий почув [її] та опустив у яму драбину. Це дозволило [їй] вилізти з ями й знову стати вільн[ою].

Ми схожі на [жінку] в ямі. Скоєння гріха—наче падіння в яму, і ми не можемо вилізти самі. Так само, як добрий перехожий почув крики [жінки] про допомогу, Небесний Батько послав свого Єдинонародженого Сина надати засіб для спасіння. Спокуту Ісуса Христа можна порівняти з опусканням у яму драбини; вона є нашим знаряддям для того, щоб вилізти”¹⁰. Та Спаситель робить більше, ніж просто спускає драбину—Він “спускається у яму і допомагає нам використати драбину для порятунку”¹¹. “Так само, як [жінка] у ямі повин[на] бу[ла] лізти по драбині, ми повинні покаятися в наших гріхах і дотримуватися євангельських принципів та обрядів, щоб вилізти з особистої ями й щоб Спокута спрацювала в нашому власному житті. Таким чином, після всього, що ми можемо зробити, завдяки Спокуті ми стаємо гідними повернутися до присутності Небесного Батька”¹².

Нещодавно я мала привілей познайомитися з піонеркою сучасності, улюбленою дочкою Бога і новонаверненою до Церкви у Чилі. Вона є матір’ю-одиначкою з двома малими синами. Завдяки силі Спокути вона змогла облишити своє минуле і зараз щиро намагається стати істинною послідовницею Ісуса Христа. Коли я про неї думаю, на думку спадає принцип, викладений старійшиною Девідом А. Беднаром: “Одна справа знати, що Ісус Христос прийшов на землю, щоб померти за нас. Це є основоположним і головним ученням Христа. Але нам також потрібно цінувати те, що Господь бажає—завдяки Його Спокуті й силою Святого Духа—жити в нас; не лише направляти нас, але й сповнювати силою”¹³.

Коли разом з цією чилійською сестрою ми обговорювали, як залишатися на шляху, що веде до вічного життя, вона з ентузіазмом запевнила мене, що сповнена рішучості й надалі прямувати цим шляхом. Більшу частину свого життя вона не йшла цією дорогою і сказала, що “там”, поза шляхом, не було нічого, що вона хотіла б знову повернути у своє життя. Сила Спокути, яка збільшує її здібності, зараз живе у ній. Вона закарбована в її серці.

Та сила не лише дає нам здатність вибратися з ями, але і сповнює силою далі йти прямою і вузькою дорогою, що веде назад у присутність Небесного Батька.

Принцип 3: Спокута—це найбільший доказ того, що ми відчуваємо любов, яку Батько має до Своїх дітей.

Нам дуже допоможе розмірковування над цією хвилюючою думкою старійшини Оукса: “Подумайте, який смуток відчував наш Небесний Батько, посилаючи Свого Сина перетерпіти неймовірні страждання за наші гріхи. Це—найбільший доказ Його любові до кожного з нас!”¹⁴

Найвищий вияв любові має змусити кожного з нас стати на коліна в смиренні й молитві, “щоб подякувати Небесному Батькові за те, що Він любить нас настільки, що послав Свого Єдинонародженого і досконалого Сина страждати за наші гріхи, наші болі і за все, що здається несправедливим у нашому особистому житті.

Пам’ятаєте жінку, про яку нещодавно розповідав президент Дітер Ф. Ухтдорф? Він сказав: “Одна жінка, на долю якої випали роки випробувань і смутку, розповідала крізь сльози: “Я зрозуміла, що схожа на 20-доларову банкноту—зім’яту, надірвану, брудну, зі слідами недбалого поводження і подряпин. Але як і раніше, я залишаюся 20-доларовою банкнотою. Я варта чогось. Навіть якщо я не виглядаю так, як раніше, незважаючи на те, що я пошкоджена й не нова, моя вартість не змінилася. Як і раніше, я варта всі 20 доларів”¹⁵.

Ця жінка знає, що вона є улюбленою дочкою Небесного Батька і що вона є для Нього достатньо цінною, аби Він послав Свого Сина викупити її, саме її. Кожна сестра у Церкві має знати те, що знає ця жінка—що вона є улюбленою дочкою Бога. Як знання про те, що ми цінні для Нього, впливає на дотримання наших завітів? Як знання про те, що ми цінні для Нього, впливає на наше бажання служити іншим? Як знання про те, що ми цінні для Нього, збільшує наше бажання допомагати тим, хто потребує глибшого розуміння Спокути, так само, як і ми? Якщо учення про Спокуту закарбовано глибоко в нашому серці, тоді ми почнемо ставати таким народом, яким нас хоче бачити Господь, коли знову прийде на землю. Він впізнає в нас Його справжніх послідовників.

Нехай Спокута Ісуса Христа спричинить “могутню зміну” в наших серцях¹⁶. Коли ми зрозуміємо це вчення, яке ангел назвав “приємн[ою] новиною великої радості”¹⁷, я обіцяю, що ми відчуємо те, що відчув народ царя Веніямина. Після того як вони молилися надзвичайно сильно, щоб Спокута увійшла в їхнє життя, “вони сповнилися радості”¹⁸ і “бажа[ли] увійти в завіт з … Богом, щоб виконувати Його волю, і бути послушними Його заповідям у всьому”¹⁹. Коли ми укладаємо завіти, дотримуємося їх і маємо від цього радість, це і буде виявом того, що Спокута Ісуса Христа дійсно закарбована в наших серцях. Будь ласка, сестри, пам’ятайте ці три принципи:

“Завдяки Спокуті Ісуса Христа все несправедливе в житті може бути виправлено”²⁰.
Спокута має силу, яка дає нам змогу подолати тілесного чоловіка або жінку і стати істинними послідовниками Ісуса Христа²¹.
Спокута—це найбільший доказ того, що ми відчуваємо любов, яку Батько має до Своїх дітей²².

“По цих днях…—каже Господь: Дам Закона Свого в середину їхню і на їхньому серці його напишу, і Я стану їм Богом, вони ж Мені будуть народом”²³. Я закликаю вас просити Господа закарбувати ці принципи Спокути в наших серцях. Я свідчу, що вони істинні. В ім’я Ісуса Христа, амінь.