Перша велика заповідь

Старійшина Джеффрі Р. Холланд

З Кворуму Дванадцятьох Апостолів

Нам треба жити відданими учнями, аби продемонструвати свою любов до Господа.

Майже немає жодної групи людей в історії, до якої б у мене було більше співчуття, ніж я його відчуваю до одинадцяти апостолів, які залишилися після смерті Спасителя світу. Я думаю, ми іноді забуваємо, якими недосвідченими вони все ще були і як у всьому вони мали залежати від Ісуса. Часто Він казав: “Стільки часу Я з вами, а ти ж не знаєш … Мене?”¹

Але, звичайно ж, вони не думали, що Він був з ними достатньо довго. Три роки—це короткий час, щоб покликати весь Кворум Дванадцятьох Апостолів зі жменьки новонавернених, звільнити їх від помилок старих шляхів, навчити їх дивам євангелії Ісуса Христа, а потім залишити виконувати далі роботу, поки вони теж не будуть вбиті. Яка приголомшлива перспектива для групи недавно висвячених старійшин!

Особливо важко для них було залишитися самим. Неодноразово Ісус намагався розказати їм, що Він не збирається фізично залишатися з ними, але вони чи то не могли, чи то не були здатні зрозуміти ту болючу думку. Марк пише:

“Бо Він Своїх учнів навчав і казав: “Людський Син буде виданий людям до рук, і вони Його вб’ють, але вбитий,—воскресне Він третього дня!”

Вони ж не зрозуміли цього слова, та боялись Його запитати”².

Потім, після такого короткого часу, який у них був, щоб навчитися, і навіть меншого часу, щоб підготуватися, незбагненне—сталося, а неймовірне—стало явним. Їхній Господь і Вчитель, їхній Порадник і Цар був розіп’ятий. Його священнослужіння на землі завершилося, і малочисельна Церква, встановлена Ним, зазнавала утисків, зневажалась і, здавалось, була приречена на знищення. Його апостоли на власні очі бачили Ісуса в Його воскреслому стані, але це тільки збільшило їхнє збентеження. І вони напевно роздумували: “Що нам робити тепер?” і за відповіддю звернулися до Петра, старшого апостола.

Тут я, з вашої ласки, дозволю собі трохи свободи вийти поза написане у Писаннях, щоб передати їхню розмову. По суті, Петро так сказав своїм товаришам: “Брати, це були три дивовижні роки. Усього кілька коротких місяців тому ніхто з нас і уявити собі не міг чудеса, які ми бачили, і божественний досвід, який ми мали. Ми розмовляли, молилися і працювали з Самим Сином Бога. Ми ходили з Ним і плакали з Ним, і в ту ніч, коли настав цей жахливий кінець, ніхто не плакав так гірко, як я. Але те скінчилось. Він завершив Свою роботу, і Він піднявся з гробу. Він здійснив спасіння—Своє і наше. І ось ви питаєте: “Що нам робити тепер?” У мене немає іншої відповіді вам, як ця: радіючи, повертайтеся до свого колишнього життя. Я збираюся ловити рибу”. І принаймні шестеро з решти десяти апостолів сказали, погоджуючись: “І ми підемо з тобою”. Іван, один з них, пише: “І пішли вони, і всіли до човна”³.

Та, на жаль, ловля риби не була вдалою. У ту першу ніч на озері вони знову зовсім нічого не впіймали, жодної рибини. З першими променями сонця вони розчаровано повернули до берега, де на відстані побачили когось, хто гукав до них: “Діти, ви впіймали хоч що-небудь?” Похмуро ці апостоли, які повернулися, щоб знову стати рибалками, сказали у відповідь слова, які не хочеться казати жодному рибалці: “Ми не впіймали нічого”. Вони пробурмотіли це, відчуваючи ще більшу образу, почувши, що їх назвали “діти”⁴.

“Закиньте невода праворуч від човна, то й знайдете!”⁵—каже їм незнайомець, і з цими простими словами до них починає приходити усвідомлення—вони впізнають, Хто Він. Лише три роки тому ці самі чоловіки ловили рибу в цьому самому морі. Того разу також вони “цілу ніч… працювали, і не вловили нічого”⁶, як сказано в Писаннях. Але цей Галелеянин на березі покликав їх і сказав закинути їхні неводи, і вони “безліч риби набрали”⁷. Її було стільки, що неводи прорвалися, а коли нею наповнили два човни, то ті аж почали тонути.

І ось відбувається те саме. Ці “діти”, як їх було правильно названо, енергійно закинули свого невода і “вже не могли його витягнути із-за безлічі риби”⁸. Іван сказав, бо йому стало ясно: “Це ж Господь!”⁹ А нестримний Петро з човна стрибнув у море.

Після радісної зустрічі з воскреслим Ісусом Петро мав бесіду зі Спасителем, яку я вважаю вирішальним, поворотним моментом в історії апостольського служіння взагалі і особисто для Петра зокрема, бо вона зрушила з місця цю грандіозну людину-скелю до величного життя, відданого служінню й провідництву. Дивлячись на їхні малі човни, що аж тріщали від риби, на їхні прорвані неводи і вражаючу купу з 153 рибин, Ісус сказав Своєму старшому апостолу: “Симоне, сину Йонин,—чи ти любиш мене більше цих?” Той каже Йому: “Так, Господи,—відаєш Ти, що кохаю Тебе!”¹⁰.

Спаситель реагує на цю відповідь, проте й далі дивиться у вічі Свого учня і знову каже: “Симоне, сину Йонин,—чи ти любиш мене?” Той великий рибалка, безсумнівно, трохи знічений повторенням цього запитання, вдруге відповідає Йому: “Так, Господи,—відаєш Ти, що кохаю Тебе!”¹¹.

Спаситель знову швидко реагує, але, дивлячись на нього неослабно допитливим поглядом, питає втретє: “Симоне, сину Йонин, чи кохаєш ти Мене?” Цього разу Петро вже точно відчуває себе незручно. Можливо, в його серці ворухнулася згадка про те, як лише кілька днів тому, коли йому тричі ставили інше запитання і він так само категорично відповідав, але—протилежне. Або, може, він почав думати, що неправильно зрозумів запитання Вчителя. Або, може, він досліджував своє серце, шукаючи чесне підтвердження відповіді, яку давав з такою готовністю, майже автоматично. Якими б не були його почуття, але Петро втретє сказав: “Господи, … відаєш Ти, що кохаю Тебе”¹².

На що Ісус відповів (і тут я знову дозволю собі вийти поза написане в Писаннях), сказавши, наприклад, так: “Тоді, Петре, чому ж ти тут? Чому ти знову на цьому самому березі, з тими самими неводами і йде та сама розмова? Хіба ж не ясно було тоді і хіба не ясно це зараз, що якби Я хотів риби, Я б її спіймав? А що потрібно, Петре, Мені—так це учні, і вони потрібні Мені завжди. Мені потрібен хтось, щоб пасти Мої вівці і спасати Моїх ягнят. Мені потрібен хтось, щоб проповідувати Мою євангелію і захищати Мою віру. Мені потрібен хтось, хто дійсно любить Мене, любить Мене по-справжньому, і любить те, що Небесний Батько доручив Мені робити. І робота ця не в тому, щоб передати незначне послання. Не в тому, щоб виконати скороминуще завдання. Вона не зазнає невдачі; вона не буде безнадійною і вона не призначена стати золою в історії. Вона є роботою Всемогутнього Бога і повинна змінити світ. Тож, Петре, удруге, й мабуть, востаннє, я прошу тебе залишити усе це, і йти віддано навчати і свідчити, працювати і служити аж до дня, коли вони зроблять з тобою те саме, що вони зробили зі Мною”.

Потім, повернувшись до всіх апостолів, Він міг сказати їм, наприклад, так: “Чи й ви такі ж нерозсудливі, як були книжники та фарисеї? Як Ірод і Пілат? Чи й ви, як вони, подумали, що цю роботу можна знищити, просто вбивши Мене? Чи й ви, як вони, подумали, що хрест, цвяхи й могила стали остаточним її кінцем і кожний може блаженно повернутися й бути тим, ким він був раніше? Діти, хіба не Моє життя і Моя любов зворушили ваше серце глибше за це?”

Мої любі брати і сестри, я точно не знаю, що буде з намиу Судний день, але я буду дуже здивований, якщо в певний момент тієї розмови Бог на спитає нас те саме, що Христос питав Петра: “Чи кохаєш ти Мене?” Я думаю, Він захоче знати, чи в нашому дуже приземленому, дуже недосконалому і часом дитячому усвідомленні речей ми принаймні розуміємо одну заповідь—“найбільшу і найпершу заповідь” з усіх—“Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією силою своєю, і всією душею своєю, і всією своєю думкою”¹³. І якщо в цей момент ми зможемо, нехай і затинаючись, сказати: “Так, Господи,—відаєш Ти, що кохаю Тебе!”, тоді Він, можливо, нагадає нам: вінцевою якістю любові є постійна вірність.

“Якщо ви Мене любите,—Мої заповіді зберігайте!”¹⁴—сказав Ісус. Отже, у нас є ближні, щоб їх благословляти, діти, щоб їх захищати, нужденні, щоб їх піднімати, та істина, щоб її обороняти. У нас є помилки, щоб їх виправити, істини, щоб ними ділитися, і добро, щоб його чинити. Одним словом, нам треба жити відданими учнями, аби продемонструвати свою любов до Господа. Ми не можемо все кинути, і ми не можемо йти назад. Після зустрічі з живим Сином живого Бога ніщо не може знову бути таким, яким було до цього. Розп’яття, Спокута і Воскресіння Ісуса Христа позначають початок християнського життя, а не кінець його. Такою була ця істина, ця реальність, що дозволила жменьці галілейських рибалок, які знову стали апостолами, “не маючи ні синагог, ні меча”¹⁵, залишити ті неводи вдруге і йти змінювати історію світу, в якому ми тепер живемо.

Я свідчу із самої глибини свого серця, всією своєю душею усім, хто може чути мене, що ті апостольські ключі було відновлено на землі і вони знаходяться в Церкві Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Тим, хто ще не приєднався до нас у цій великій завершальній справі Христа, ми кажемо: “Приєднуйтесь!” Тим, хто був колись з нами, але відійшов, вирішивши просто скуштувати й вибрати кілька культурних закусок зі “шведського столу” Відновлення, залишивши без уваги все, що пропонується на цьому бенкеті, я кажу, що ви боїтеся безлічі довгих ночей і пустих неводів. Залишається в силі заклик повернутися, любити Бога і допомагати у будівництві Його царства. Цей заклик поширюється на кожного колишнього вірного місіонера, який будь-коли стояв у христильній купілі з піднятою під прямим кутом рукою і казав: “Уповноважений Ісусом Христом”¹⁶. Це повноваження було дано, щоб змінити вашого наверненого назавжди, але вважалось, що воно назавжди змінило й вас також. Молоді Церкви, що зростає для місій, храмів і шлюбів, ми кажемо: “Любіть Бога і залишайтеся чистими від крові і гріхів цього покоління. На вас чекає дивовижна робота, на якій у своєму дивовижному зверненні вчора вранці акцентував увагу Президент Томас С. Монсон. Ваш Батько на Небесах очікує від вас вірності й любові на всіх етапах вашого життя”.

Усім, хто чує мій голос, я кажу, що голос Христа лине через віки, питаючи кожного з нас: “Чи ти любиш Мене?” За кожного з нас я відповідаю з усією пошаною і від усієї душі: “Так, Господи, ми любимо Тебе”. І, поклавши свої руки “на плуг”¹⁷, ми ніколи не будемо озиратися назад, аж поки ця робота не буде завершена і любов до Бога та до ближнього не буде правити світом. В ім’я Ісуса Христа, амінь.