Дивитися на Божу сім’ю очима віри
Я вважаю, що очима віри ми можемо побачити все з ширшої перспективи і дивитися на себе та на наші сім’ї з надією і радістю.
Коли наша наймолодша дочка Берклі була маленька, я почала користуватися окулярами для читання, такими, що все наближають і збільшують. Якось, коли ми з нею сиділи і читали книжку, я поглянула на неї з любов’ю, але також і сумом, бо раптом вона здалася мені дорослішою. Я подумала: “Як швидко промайнув час? Вона вже така велика!”
Коли я підняла окуляри, щоб стерти сльозу, то зрозуміла: “Чекайте, то не вона виросла; це все через ці окуляри! Та нічого!”
Іноді все, що ми здатні побачити зблизька, це збільшений образ тих, кого любимо. Сьогодні ввечері я прошу вас віддалитися і подивитися через інші лінзи — лінзи вічності, через які видно загальну картину, вашу історію з ширшої перспективи.
Під час перших спроб людства з освоєння космосу безпілотні ракети не мали ілюмінаторів. Але коли до місяця полетіла місія Аполлон-8, у астронавтів один ілюмінатор уже був. Перебуваючи в космосі у стані невагомості, вони були дуже вражені тим, який вигляд звідти має планета Земля, і зробили це дивовижне фото, яке привернуло до себе увагу всього світу! У тих астронавтів виникло настільки сильне емоційне переживання, що воно навіть отримало власну назву: “ефект огляду”.
НАСА
Якщо дивитися на щось з нової, вищої, точки зору, це повністю змінює сприйняття. Один з астронавтів сказав, що “все стає настільки маленьким, що вам здається, що ви можете з цим впоратися… Нам це під силу. Мир на землі? — Не проблема. Це сповнює людей саме такою енергією… саме такою силою”1.
Наша людська точка зору прив’язана до землі, але Бог бачить весь Всесвіт. Він бачить усі творіння, усіх нас, і Він сповнений надії.
Чи можемо ми почати дивитися на все очима Бога, навіть живучи на поверхні цієї планети — чи можемо відчути це переживання, що приходить від бачення з широкої перспективи? Я вважаю, що очима віри ми можемо побачити все з ширшої перспективи і дивитися на себе та на наші сім’ї з надією і радістю.
У Писаннях теж висловлюється така думка. Мороній говорить про тих, чия віра була такою “надзвичайно сильною”, що вони “істинно побачили… оком віри, і вони зраділи”2.
Зосередивши свій погляд на Cпасителі, вони відчули радість і зрозуміли таку істину: Завдяки Христу все спрацює. Усе, про що ви, і ви, і ви непокоїтеся, — усе буде добре! І ті, хто дивиться очима віри, може вже зараз відчувати, що все буде добре.
Коли я навчалася в школі у випускному класі, в моєму житті був важкий період через мої рішення, які були не найкращими. Я пам’ятаю, як дивилася на сльози мами і думала, чи не розчарувала я її. Тоді я боялась, що її сльози означають, що вона втратила надію на мене, а якщо вона втратила надію на мене, то мені теж не було вороття.
Але тато краще вмів дивитися з широкої перспективи і вдивлятися у майбутнє. З досвіду він знав, що тривога за когось може виглядати як любов, але це не одне й те саме3. Він очима віри бачив, що все спрацює на благо, і його сповнене надії ставлення змінило мене.
Коли після закінчення школи я вступила до УБЯ, тато надсилав мені листи, в яких нагадував, хто я є. Він підбадьорював мене, а кожному з нас потрібен той, хто підбадьорює. Не та людина, яка казатиме, що “ти недостатньо швидко біжиш”, а та, яка з любов’ю нагадає, що “ти це можеш”.
Тато діяв як Легій у його сні. Як Легій він знав, що не потрібно бігти за близькою людиною, яка загубилася. “Залишайтеся там, де ви є, і кличте їх. Йдіть до дерева, залишайтеся біля дерева, продовжуйте їсти плід з усмішкою на обличчі, продовжуйте кликати тих, кого любите, і показуйте своїм прикладом, що споживання плоду приносить щастя!”4
Ця уявна картинка допомагала мені у важкі хвилини, коли вже я сама була біля дерева, їла плід і плакала через тривогу за інших; хоча, якщо тривожитись, хіба це допомагає? Натомість хай нашим вибором буде надія — надія на нашого Творця і одне на одного, що дасть нам наснагу ставати кращими, ніж ми є зараз.
Невдовзі після смерті старійшини Ніла А. Максвелла один журналіст запитав його сина, за чим він сумуватиме найбільше. Він сказав, що сумуватиме за обідами в домівці його батьків, оскільки він завжди виходив звідти з відчуттям, що його тато вірить у нього.
Це було десь у той час, коли наші дорослі діти почали приходити до нас на недільні обіди разом зі своїми подружжями. Протягом тижня я ловила себе на тому, що подумки складаю списки того, про що мені слід нагадати їм у неділю, як-от: “може намагайся більше допомагати з дітьми, коли ти вдома”, або “не забувай уважно слухати”.
Прочитавши коментар брата Максвелла, я перестала складати ці списки і заглушила той внутрішній, критичний, голос. Тому, коли я щонеділі бачилась зі своїми дорослими дітьми протягом того короткого часу, я зосереджувалася на всьому позитивному, що вони вже робили. Коли через кілька років по тому помер наш старший син Раян, я пам’ятаю, як була вдячна, що час, проведений нами разом, приніс нам більше радості й позитиву.
Перш ніж спілкуватися з рідними, запитаймо себе: “Те, що я збираюся зробити або сказати зараз, допоможе чи зашкодить”? Наші слова справляють дуже глибокий вплив, а кожний з членів сім’ї схожий на класну дошку, що стоїть перед нами і каже: “Напиши на мені, що ти про мене думаєш”! Ці послання, свідомі чи несвідомі, мають бути обнадійливими і підбадьорливими5.
Це не наша відповідальність — навчати людину у важкі для неї часи, що вона погана чи розчаровує. Зрідка ми можемо відчувати спонукання, що нам слід поправити людину, але найчастіше давайте доносити до наших близьких словами і вчинками ті послання, які вони прагнуть почути: “Ми відчуваємо себе єдиною сім’єю тому, що у нас є ти”. “Тебе любитимуть усе твоє життя — що б не сталося”.
Іноді ми більше потребуємо співчуття, а не порад; щоб нас вислухали, а не повчали; когось, хто чує і замислюється: “Що у мене має бути на душі, щоб це спонукало мене сказати те, що вони щойно сказали?”
Пам’ятайте, сім’ї — це дана Богом лабораторія, де ми навчаємося. Тому неправильні вчинки і розрахунки є не лише можливими, але й очікуваними. І чи не цікаво було б, якби в кінці нашого життя ми могли побачити, що ці стосунки, навіть ті складні моменти, були саме тим, що допомогло нам стати більше схожими на Спасителя? Кожна непроста розмова є можливістю навчитися, як любити глибше, так, як любить Бог6.
Давайте подивимося з відстані на сімейні стосунки, як на чудову можливість навчати нас урокам, заради засвоєння яких ми сюди прийшли, і це можливо, якщо ми зосередимося на Спасителі.
Давайте визнаємо, що у занепалому світі неможливо бути ідеальними подружжями, батьками, дочками чи синами, онуками, учителями чи друзями, але є безліч способів, щоб добре виконувати ці свої ролі7. Давайте залишатися біля дерева, відчувати Божу любов та ділитися нею. Надихаючи людей навколо нас, ми надихаємося разом з ними.
На жаль, спогадів про те, як ми куштували плід, недостатньо; нам слід знову і знову споживати його, аби це змінювало наше бачення і допомагало нам дивитися з небесної перспективи. Для цього нам потрібно відкривати Писання, які несуть світло, щоб відігнати темряву, і залишатися на колінах, доки наші неглибокі молитви не стануть могутніми. Саме тоді серця пом’якшаться, і ми почнемо бачити так, як бачить Бог.
У ці останні дні, вірогідно, нашу найважливішу роботу ми виконуємо з нашими близькими, хорошими людьми, які живуть у злочестивому світі. Наша надія змінюється залежно від того, якими вони бачать себе і ким вони насправді є. І через цю призму любові вони побачать, ким вони дійсно стануть.
Але супротивник не хоче, щоб ми чи наші близькі повернулися додому разом. І оскільки ми живемо на планеті, де час і кількість років є обмеженими8, він намагається постійно викликати в нас дуже реальне відчуття паніки. Коли ми занурюємося у буденність, нам важко побачити, що напрямок, в якому ми рухаємося, важливіший, ніж наша швидкість.
Пам’ятайте: “Якщо хочеш іти швидко, йди сам. А якщо хочете іти далеко, йдіть разом”9. На щастя, Бог, якому ми поклоняємося, не обмежений у часі. Він бачить, ким насправді є наші близькі і ким ми є насправді10. Тому Він виявляє до нас терпіння, сподіваючись, що ми виявимо терпіння одне до одного.
Я визнаю, іноді у мене виникає відчуття, ніби земля, наша тимчасова домівка, це острів скорботи. У такі миті одне моє око — це око віри, а інше моє око плаче11. Чи відоме вам це відчуття?
У мене воно було у вівторок.
Чи можемо ми натомість довіритися сповненому віри обіцянню нашого пророка, що нам слід очікувати на чудеса у наших сім’ях? Якщо ми це зробимо, наша радість зросте, навіть коли зростатиме турбулентність. Він обіцяє, що ефект огляду можна відчути вже зараз, якими б не були наші обставини12.
Дивитися очима віри зараз — це повертати собі ту віру або відголосок тієї віри, яку ми мали до нашого приходу на цю планету. Та віра дивиться повз невизначеність сьогодення, дозволяючи нам “життєрадісно роб[ити] все, що в нашій владі; а тоді [стояти] спокійно”13.
Чи є зараз у вашому житті якісь труднощі, подолання яких здається вам неможливим? Якщо не дивитися оком віри, може виникнути відчуття, ніби Бог втратив здатність наглядати за всім, але хіба це так?
Або, можливо, ви більше боїтеся того, що вам доведеться пережити цей нелегкий час самотужки, і це означало б, що Бог полишив вас, але хіба це так?
Я свідчу, що Спаситель має здатність, завдяки Своїй Спокуті, обернути будь‑яке жахіття, яке ви зараз переживаєте, на благословення. Він дав нам обіцяння “з незмінним завітом”, що якщо ми докладаємо зусиль, щоб любити Його і йти за Ним, то “все, від чого [ми] страждали, спрацює [нам] на благо”14. Усе.
І оскільки ми є дітьми завіту, ми можемо просити про це обнадійливе почуття зараз!
Хоча наші сім’ї недосконалі, ми можемо вдосконалюватися у нашій любові до інших, доки вона не стане постійною, незмінною, безумовною любов’ю — такою любов’ю, яка спонукає до змін, сприяє зростанню і заохочує повернутися.
Це робота Спасителя — повернути наших близьких. Це Його робота і Його розклад. Наша робота — це дати надію і дати їм відчути, що вони можуть повернутись додому. “Ми не маємо ані [Божого] повноваження засуджувати, ані Його сили викупляти, але нам було дозволено виявляти Його любов”15. Президент Нельсон також навчав, що людям більше потрібно, щоб ми їх любили, а не засуджували. “Їм потрібно відчути чисту любов Ісуса Христа, яка відчувається у [н]аших словах та діях”16.
Саме любов змінює серця. Вона є найщирішим наміром з усіх, і люди можуть це відчути. Давайте міцно триматися обіцяння пророка, проголошеного 50 років тому: “Жодна домівка не зазнала невдачі, якщо її мешканці не припиняють спроб”17. Дійсно, ті, хто люблять найбільше і найдовше, перемагають!
У земних сім’ях ми просто робимо те, що Бог зробив для нас, показуємо путь і сподіваємося, що наші близькі підуть у тому напрямку, знаючи, що вони самі можуть вибрати шлях, яким іти.
І коли вони перейдуть по той бік завіси і почнуть сильніше відчувати ту, сповнену любові, “силу тяжіння” їхньої небесної домівки18, я вважаю, що це відчуття буде для них знайомим завдяки тій любові, яку вони відчували тут.
Давайте дивитися з цієї широкої перспективи і бачити тих, кого ми любимо і з ким живемо, як дорогих нам супутників на цій прекрасній планеті.
Вам і мені? Нам це під силу! Ми можемо й надалі триматися і сподіватися! Ми можемо залишатися біля дерева і з усмішкою на обличчі споживати плід, дозволивши Світлу Христа у наших очах стати тим, на що інші зможуть розраховувати у найтемніші для себе часи. Коли вони побачать це світло на наших обличчях, воно притягуватиме їх. Тоді ми зможемо допомогти їм зосередити увагу на справжньому джерелі любові та світла, на Тому, Хто є “зоря ясна і досвітня”, на Ісусі Христі19.
Я свідчу, що це — усе це — обернеться на щось набагато краще, ніж ми можемо собі уявити! З оком віри, спрямованим до Ісуса Христа, нехай же у нас буде бачення того, що в кінці все буде добре, і вже зараз відчуймо, що все буде гаразд. В ім’я Ісуса Христа, амінь.