Він знає нас, Він любить нас
Господь знає, хто ми і де ми, і Він знає, хто потребує нашої допомоги.
Джозеф Сміт у свої 14 років був звичайнісінькою людиною, однак Бог небес знав його і назвав його по імені у Священному гаю. Я вірю в те, що Господь знає моє ім’я, так само, як і ваші імена.
У Початковому товаристві ми навчаємо дітей, що кожен є Божою дитиною, а Небесний Батько знає і любить всіх. Провідники Початкового товариства і провідники священства, називаючи дитину за ім’ям, показують, що зробив би Спаситель. Ісус сказав: «Я—Пастир Добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають»1. Писання свідчать: «Свої вівці він кличе по йменню, і випроваджує їх»2.
Господь не лише знає, хто ми, Він знає, де ми, і спрямовує нас робити добро. Одного разу одна мати, яку я знаю, відчула, що їй слід подзвонити своїй доньці. (Таке трапляється з матерями постійно). То було серед дня, мама була на роботі, тому дзвінок був незвичайний. На її подив слухавку підняв зять—як правило, о цій порі дня він також не буває вдома. Передаючи слухавку дружині, він сказав: «Це твоя мама з її звичайною здатністю все відчувати».
Вони щойно були у лікаря. Вона підійшла до телефону і сказала, ледь не плачучи: «Ультразвук показав, що пуповина двічі закручена навколо шиї дитини. Лікар каже, що ми не маємо іншого вибору крім Кесаревого розтину і якомога швидше». А потім виникла ще одна причина для хвилювання: «І він сказав, що я не можу піднімати нічого важчого за новонароджене немовля протягом чотирьох тижнів!» Їй необхідно було впевнитися, перш ніж іти на операцію, що Господь знає і любить її, і що буде надано допомогу в догляді за трьома малими дітьми, які залишаться вдома та які не набагато більші за немовлят. Коли матері—і батьки—моляться Господу, благаючи благословити і зміцнити їхні сім’ї, Він часто показує їм шлях.
Сестра Гейл Клегг з Генерального президентства Початкового товариства разом з чоловіком кілька років жили у Бразилії. Нещодавно вона виконувала доручення Початкового товариства у Японії. Увійшовши в неділю до каплиці, вона помітила серед японських святих бразильську сім’ю. «Просто вони виглядали, як бразильці»,—сказала вона. У неї була лише хвилинка, щоб привітатися з ними й побачити, що мати і діти були сповнені енергії, але вона помітила, що батько був надто мовчазним. «Я поговорю з ним після зборів»,—подумала сестра Клегг, коли її поспіхом провели до президії. Вона виступала англійською, яку перекладали на японську, а потім отримала відчуття, що їй слід свідчити також португальською. Вона засумнівалася, оскільки не було перекладача португальської мови і 98 відсотків присутніх не зрозуміють того, що вона скаже.
Після зборів батько бразильської сім’ї підійшов до неї і сказав: «Сестро, звичаї тут настільки відрізняються, і я почував себе самотнім. Важко приходити в церкву і нічого не розуміти. Іноді я думав, може краще не приходити і читати вдома Писання. Я сказав своїй дружині: «Я спробую ще раз»,—і я прийшов сьогодні, вважаючи, що це востаннє. Коли ви свідчили португальською мовою, Дух торкнувся мого серця, і я зрозумів, що повинен бути в цьому місці. Бог знає, що я тут, і Він допоможе». І цей чоловік пішов допомагати іншим складати стільці. Чи це збіг, що єдиного члена президентства Початкового товариства, яка володіє португальською, було послано до Японії, а не до Португалії? А може це сталося тому, що Господь знав, що хтось там потребує того, що лише вона могла дати, а вона мала сміливість послухатися спонукання Духа? Одне з найбільших благословень, яке дає покликання у Церкві, полягає в тому, що Господь через Духа надихне вас допомагати тим, кому ми покликані служити.
Кожен з нас, хто платить повну десятину, може свідчити, що благословення Господа приходять до кожного окремо і відповідають нашим особистим потребам. Господь пообіцяв, що коли ми платимо десятину, то Він відчинить отвори небесні і виллє благословення, аж надмір3.
Багато років тому Джон Орт працював у ливарному цеху і з ним стався нещасний випадок, під час якого розплавлений свинець потрапив на його обличчя і тіло. Йому було надано допомогу й частково зір було відновлено у правому оці, але він був повністю сліпим на ліве око. Через поганий зір він втратив роботу. Джон намагався працювати у сімейному бізнесі своєї дружини, але через депресію та сімейна справа збанкротіла. Ходячи від дверей до дверей, він був змушений шукати випадкову роботу та подаяння, щоб заплатити за їжу і за оренду.
Настав рік, коли він не сплатив десятину жодного разу й пішов поговорити з президентом філії. Президент філії розумів ситуацію, але попросив Джона молитися і поститися, щоб знайти спосіб сплачувати десятину. Джон і його дружина Еліс постилися, молилися і вирішили, що єдина цінна річ, якою вони володіють—це каблучка, яку він подарував на заручини—гарна каблучка, куплена у більш щасливі часи. Після болісних роздумувань вони вирішили віднести каблучку до лихваря і дізналися, що вона коштувала як раз стільки, щоб сплатити десятину і покрити кілька інших значних рахунків. Тієї ж неділі він пішов до президента філії і заплатив десятину. Виходячи з офісу, Джон випадково зустрів президента місії, який помітив його пошкоджені очі.
Син Джона Орта, який зараз служить єпископом в Аделаїді, пізніше писав: «Ми вірили в те, що [президент місії] був окулістом, бо його, як правило, називали президент доктор Різ. Він поговорив з батьком і зміг оглянути його, а потім сказав, що зможе допомогти йому покращити зір. Батько зробив так, як він сказав,… і його зір було відновлено належним чином—15 відсотків зору в лівому оці і 95 відсотків зору в правому оці. За допомогою окулярів він знову міг бачити»4. З відновленим зором Джон більше ніколи не був безробітним. Він викупив каблучку, яка тепер є сімейною реліквією, і сплачував десятину все своє життя. Господь знав Джона Орта і він знав, хто зможе йому допомогти.
«Президент доктор Різ» був батьком моєї матері і, мабуть, ніколи не дізнався про те чудо, яке сталося в той день. Покоління отримали благословення завдяки тому, що сім’я прийняла рішення платити десятину, незважаючи на труднощі; а потім був чоловік, який просто «зустрівся» і «випадково» був хірургом-окулістом, тому зміг змінити все життя тієї сім’ї. Може, хтось має велику спокусу сказати, що це просто збіг обставин, але я впевнена, що навіть горобець не впаде на землю без Його волі5.
Наша сім’я дізналася про цю історію лише два роки тому, але є те, що ми знали завжди: дідусь любив Господа і намагався служити Йому все своє життя. І ми знаємо, що Господь знає, хто ми і де ми, і Він знає, хто потребує нашої допомоги.
Я бачила, як ви, хто знає Господа і щиро любить Його, казали молодій людині, яка намагалася знайти свій шлях: «Бог любить тебе. Він хоче, щоб ти мав успіх. Його найбільше бажання—благословити тебе». Я чула, як ви свідчили подрузі, поглинутій сумом: «Я знаю, що після цього життя настає інше. Я знаю, що твоя дитина живе, і ти зможеш її побачити й бути з нею». Я бачила, як багато з вас говорили збентеженій молодій матері: «Дозволь мені допомогти тобі. Те, що ти робиш—найважливіша робота у світі». Я бачила, що ті, кого ви підтримуєте, не лише визнають вашу любов, але й відчувають любов і силу Господа, коли Його Дух свідчить їм про те, що сказане вами—істина. Хто нас розлучить від любові Христової? Як і Павло, я впевнена, що ні недоля, ні життя, ні смерть, ніякі інші обставини не мають сили відділити нас від Його любові6.
Спаситель віддав своє життя за кожного з нас. Він знає наші радощі і біди. Він знає моє ім’я і ваше. Коли ми під час хрищення укладаємо з ним завіт, то обіцяємо дотримуватися Його заповідей, завжди пам’ятати Його і взяти на себе Його ім’я. Зрештою, ми хочемо, щоб нас називали саме Його ім’ям, бо «не буде дано ніяке інше ім’я або іншу путь, чи засіб, якими спасіння може прийти до дітей людських, тільки в імені Христа, Господа Вседержителя»7. Я свідчу, що Він живий і любить нас і кличе нас по імені, запрошуючи прийти до Нього. В ім’я Ісуса Христа, амінь.