2008
Скарб, що має вічну цінність
Квiтень 2008 р. року


Послання Першого Президентства

Скарб, що має вічну цінність

President Thomas S. Monson

Хлопчиком я любив читати Острів скарбів Роберта Луїса Стівенсона. Я також дивився пригодницькі фільми, в яких кілька людей мали різні частини пошарпаної карти, що вказувала шлях до захованого скарбу за умови, що всі частини карти будуть знайдені і з’єднані разом.

Я пам’ятаю, як кожного дня після обіду слухав 15-хвилинну радіопередачу Джек Армстронг—американський супер- хлопчик. Як тільки вона починалася, з радіоприймача линув голос, повний загадковості: “Зараз ми разом з Джеком і Бетті наближаємося до казкового таємничого входу на кладовище слонів, де заховано скарб. Але зачекайте, на нашому шляху причаїлася небезпека”. Ніщо не могло відірвати мене від тієї програми. Мені здавалося, що це я проводжу пошуки захованого скарбу із дорогоцінної слонової кістки.

В інший час і за інших умов Спаситель світу говорив про скарб. У Проповіді на горі Він сказав:

“Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають.

Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть.

Бо де скарб твій,—там буде й серце твоє!”1

Обіцяна нагорода—це не скарб із слонової кістки, золота чи срібла. Це також не гектари землі і не пакет акцій або цінних паперів. Учитель говорив про багатства, доступні кожному—саме про невимовну радість у цьому житті й вічне щастя після нього.

Сьогодні я вирішив дати вам три частини карти, що веде до скарбу, і вона спрямує ваші пошуки вічного щастя. Вони такі:

  1. Навчайтеся з минулого.

  2. Готуйтеся до майбутнього.

  3. Живіть теперішнім.

Давайте розглянемо кожну частину карти.

Навчайтеся з минулого.

Кожен з нас має спадок—чи то від предків-піонерів, чи від тих, хто був навернений пізніше, або від людей, які допомогли сформувати наше життя. Цей спадок є фундаментом, закладеним жертовністю і вірою. Нам випав привілей і відповідальність будувати на такій міцній і твердій основі.

Історія, написана Керен Нолен, яка з’явилася в журналі Нова ера в 1974 році, розповідає про Бенджаміна Лендарта, якому в 1888 році було 15 років. Він був прекрасним скрипалем. Бенджаміну не завжди було легко жити на фермі в північній Юті разом з матір’ю та сімома братами і сестрами, бо для гри на скрипці у нього залишалося менше часу, ніж він хотів би. Іноді його мати закривала скрипку на замок, поки він не зробить усю роботу на фермі, настільки великою спокусою для Бенджаміна було грати на інструменті.

Наприкінці 1892 року Бенджаміна запросили приїхати в Солт-Лейк-Сіті для прослуховування на вакансію в оркестрі Території Юта. Для нього це було здійсненням мрії. В березні 1893 року, по закінченні кількох тижнів репетицій і молитов, він поїхав до Солт-Лейк-Сіті на довгоочікуване прослуховування. Диригент, пан Дін, почувши гру Бенджаміна, сказав, що він найталановитіший з усіх скрипалів, яких він чув на захід від Денвера. Бенджаміна запросили восени їхати в Денвер для репетицій, і він дізнався, що зароблятиме достатньо, аби утримувати себе, ще й залишатимуться гроші, щоб відсилати додому.

Через тиждень після того, як Бенджамін отримав добру звістку, єпископ викликав його в офіс і запитав, чи не може він відкласти гру в оркестрі на пару років. Він сказав Бенджаміну, що перш ніж він почне заробляти гроші, йому треба віддати борг Господу. Потім єпископ попросив Бенджаміна прийняти покликання на місію.

Бенджамін відчував, що відмовитися від шансу грати в оркестрі території—це більше, ніж він може знести, але він також знав, яке рішення він повинен прийняти. Бенджамін пообіцяв єпископу, що як тільки вони зможуть знайти гроші для його служіння, він прийме покликання.

Коли Бенджамін сказав своїй матері про покликання, вона дуже зраділа і сказала, що його батько завжди хотів служити на місії, але його вбили до того, як він зміг отримати таку нагоду. Однак, коли вони обговорювали фінансування місії, її обличчя спохмурніло. Бенджамін сказав, що не дозволить їй більше продавати землю. Якусь хвилину вона уважно дивилася в його обличчя і сказала: “Бене, є спосіб, у який ми можемо отримати гроші. У цій сім’ї є одна річ, яка має досить велику цінність, що дозволить тобі оплатити місію. Тобі треба продати свою скрипку”.

Через шість днів, 23 березня 1893 року, Бенджамін написав у своєму щоденнику: “Сьогодні вранці я прокинувся й узяв скрипку з футляра. Протягом усього дня я грав свою улюблену музику. Увечері, коли стало темно і вже не було видно, щоб грати, я поклав інструмент у футляр. Цього достатньо. Завтра я від’їжджаю [на місію]”.

Через сорок п’ять років, 23 червня 1938 року, Бенджамін написав у щоденнику: “Найважливішим з усіх рішень у моєму житті була відмова від того, що я так сильно любив, заради Бога, якого я любив більше. Через це Він ніколи не забував про мене”2.

Нехай вас навчає минуле.

Готуйтеся до майбутнього.

Ми живемо в мінливому світі. Технологія змінила майже кожен аспект нашого життя. Нам потрібно встигати за поступом цих досягнень—іноді навіть за катастрофічними змінами—у світі, про які наші предки ніколи й не мріяли.

Пам’ятайте обіцяння Господа: “Якщо ви будете готові, то не злякаєтеся”3. Страх є смертельним ворогом прогресу.

Необхідно готуватися й планувати, щоб не розміняти життя на дрібниці. Неможливо досягнути справжнього успіху без цілі. Одне з найкращих визначень успіху, яке я чув, звучить приблизно так: успіх—це поступове досягання гідного ідеалу. Хтось сказав, що проблема відсутності цілі полягає в тому, що можна потратити все життя, бігаючи по полю туди й сюди, так і не забивши гол.

Багато років тому співали романтичну, відірвану від реальності пісню з такими словами: “Треба бажати, і все збудеться. / Просто, бажайте, / І всі проблеми зникнуть”4. Я хочу заявити тут і зараз, що бажання не замінять ретельної підготовки до зустрічі з випробуваннями життя. Підготовка—це важка робота, але вкрай потрібна для нашого розвитку.

Наш шлях у майбутнє—це не швидкісна траса, яка пролягає звідси у вічність. Найвірогідніше, там будуть розвилки й повороти, вже не кажучи про непередбачені зіткнення. Нам слід щоденно молитися Небесному Батькові, який хоче, щоб кожен з нас досяг успіху в житті.

Готуйтеся до майбутнього.

Живіть теперішнім.

Іноді ми дозволяємо нашим мріям про “завтра” поставити “сьогодні” на другий план. Згадки про минуле і мрії про майбутнє можуть принести задоволення, але не замінять сьогодення. Цей день є днем наших можливостей, і ми повинні скористатися ними.

Професор Гарольд Хілл у п’єсі Мередіт Уіллсон Музичний чоловік застерігав: “Відкладаючи все на завтра, ви згодом побачите, що вам не буде чого згадати про вчора”.

Нам не буде чого згадувати в майбутньому, якщо нічого не зробимо сьогодні, а щоб прожити повноцінний день сьогодні, ми повинні робити те, що має найбільше значення. Давайте не зволікати з тим, що є найважливішим.

Колись я читав розповідь про одного чоловіка, який невдовзі після смерті своєї дружини відкрив шухляду її шафи й знайшов там одяг, який вона придбала, коли вони подорожували східною частиною Сполучених Штатів дев’ять років тому. Вона не одягала його, а берегла для особливого випадку. Тепер, звичайно, той випадок ніколи не настане.

Розповідаючи про це одній подрузі, той чоловік сказав: “Нічого не зберігай для особливого випадку. Кожен день нашого життя—це особливий випадок”.

Та подруга пізніше сказала, що ці слова змінили її життя. Вони допомогли їй не відкладати на потім найважливіше в її житті. Вона казала: “Тепер я проводжу більше часу зі своєю сім’єю. Я користуюся кришталевим посудом кожного дня. Я одягну новий одяг у супермаркет, якщо мені того хочеться. Слова “колись” та “одного дня” зникли з мого словника. Тепер я знаходжу час, щоб подзвонити родичам і найближчим друзям. Я подзвонила давнім друзям, щоб уладнати старі суперечки. Я кажу членам сім’ї, як я їх люблю. Я намагаюся не відкладати і не зволікати з тим, що може принести сміх і радість у наше життя. І кожного ранку я кажу собі, що це особливий день. Кожен день, кожна година, кожна хвилина є особливими”.

Прекрасним прикладом такої філософії поділився Артур Гордон багато років тому в загальнонаціональному журналі. Він писав:

“Коли мені було років тринадцять, а моєму братові десять, наш батько пообіцяв повести нас у цирк. Але під час обіду пролунав телефонний дзвінок. Якась нагальна справа вимагала, щоб він поїхав у центр міста. Ми вже приготувалися до великого розчарування, але потім почули, як він сказав [по телефону]: “Ні, я не приїду. Ця справа зачекає”.

“Коли він повернувся до столу, мама посміхнула: “Ти знаєш, цирк ще повернеться”[,—сказала вона].

“Я знаю,—відповів батько,— але дитинство—ні”5.

Старійшина Монте Дж. Броф, колишній сімдесятник, розповідав про одне літо в домі його дитинства в Рендолфі, штат Юта, коли разом з молодшим братом Максом вони вирішили побудувати будиночок на великому дереві, що росло у дворі. Вони розробили план для найпрекраснішого творіння в їхньому житті. Вони звідусіль назбирали будівельних матеріалів і піднімали їх на ту частину дерева, де дві гілки створювали ідеальне місце для будиночка. Хоч як було важко, але їм кортіло завершити роботу. Бачення закінченого будиночка на дереві було для них сильним спонуканням, щоб завершити цю справу.

Вони працювали все літо, і, нарешті, восени, перед самим початком нового навчального року, їхній будиночок був готовий. Старійшина Броф сказав, що ніколи не забуде почуття радості й задоволення, які вони відчували, коли нарешті змогли насолоджуватися плодом своєї праці. Вони залізли в будиночок на дереві, протягом кількох хвилин оглянули все навкруги, злізли—і ніколи більше не поверталися до нього. Готовий проект, яким би прекрасним він не був, не зміг утримати їхньої зацікавленості навіть протягом одного дня. Іншими словами, саме процес планування, збирання матеріалів, будівництва й роботи, а не завершений проект, був джерелом тривалого задоволення і насолоди, які вони відчували.

Давайте смакувати життя, поки ми живемо, і, як старійшина Броф та його брат Макс, знаходити радість у подорожі.

Не зволікай

Давня приказка “Не відкладай на завтра те, що можеш зробити сьогодні” стає вдвічі важливішою, коли йдеться про вияв любові й приязні—як словами, так і вчинками—членам сім’ї та друзям. Письменниця Гаррієт Бічер Стоу сказала: “Найгіркішими є сльози, які люди проливають над могилами, за слова, що залишилися несказаними, і за справи, що залишилися незробленими”6.

Поет склав вірш про смуток через утрачені можливості. Я процитую частину:

Живе тут, поблизу, один мій друг,

У місті, найбільшому з усіх навкруг;

Плине день за днем, тижні минають,

І так непомітно роки спливають.

Давно я не бачив друга свого,

Бо життя—це гонитва, дивись, хто кого…

І завтрашній день вчорашнім стає,

А відстань між нами дедалі росте.

Отут, за рогом,—але ніби за тисячу миль.

“Вам телеграма, сер.

“Джима сьогодні не стало”.

Отака у нас доля і така заслуга:

Отут, за рогом, не стало друга7.

Проникнувшись духом цього вірша, я вирішив кілька років тому, що не можна більше відкладати візит до одного дорогого мені друга, якого я не бачив багато років. Я давно хотів відвідати його в Каліфорнії, але у мене ніяк не виходило.

Ми з Бобом Біггерсом познайомилися, коли обоє були в підготовчому підрозділі Навчального центру Військово-Морських сил Сполучених Штатів у Сан-Дієго, штат Каліфорнія, наприкінці Другої світової війни. Ми були хорошими друзями з самого початку. Він приїздив у Солт-Лейк-Сіті один раз, перед своїм одруженням, і ми залишалися друзями, листуючись з того часу, як я звільнився у запас у 1946 році. Ми з моєю дружина Френсіс щороку обмінювалися Різдвяними поздоровленнями з Бобом та його дружиною Грейс.

Нарешті на початку січня 2002 року я запланував відвідати конференцію колу в Уіттьєрі, штат Каліфорнія, де жили Біггерси. Я зателефонував своєму другові Бобу, якому зараз 80, і домовився, що разом з Френсіс ми зустрінемося з ним і Грейс, щоб згадати минулі дні.

То був приємний візит. Я взяв з собою багато фотокарток, зроблених тоді, коли ми служили разом на флоті 55 років тому. Ми впізнавали тих, кого знали й обмінювалися останньою інформацією про них. Хоча він і не був членом нашої Церкви, Боб пам’ятав, як відвідував причасні збори разом зі мною у ті давні роки, коли ми розміщувалися у Сан-Дієго.

Коли ми з Френсіс попрощалися з Бобом і Грейс, я мав всепоглинаюче відчуття миру і радості через те, що нарешті зробив зусилля ще раз зустрітися з другом, якого любив протягом років, незважаючи на відстань.

Настане час, коли кожен з нас уже не матиме завтрашнього дня. Давайте не відкладати найважливішого.

Живіть теперішнім.

Тепер ваша карта пошуку скарбів зібрана: Навчайтеся з минулого. Готуйтеся до майбутнього. Живіть теперішнім.

Я закінчу тим, з чого розпочав, словами нашого Господа і Спасителя:

“Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають.

Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть.

Бо де скарб твій,—там буде й серце твоє!”8

Посилання

  1. Матвій 6:19–21.

  2. Див. “Benjamin: Son of the Right Hand,“ New Era, May 1974, 34–37.

  3. УЗ 38:30.

  4. “Wishing (Will Make It So),” lyrics by B. G. DeSylva.

  5. A Touch of Wonder (1974), 77–78.

  6. У Gorton Carruth and Eugene Ehrlich, comp., The Harper Book of American Quotations (1988), 173.

  7. Charles Hanson Towne, “Around the Corner,” in Poems That Touch the Heart, comp. A. L. Alexander (1941), 1.

  8. Матвій 6:19–21.