Знайти свою віру
Упродовж кількох місяців місіонери багато разів запрошували мене охриститися, але я завжди казав “ні”.
У 1989–1990 рр. я навчався на першому курсі коледжу, і одного вечора ми з моїм добрим другом засиділися допізна, готуючись до екзаменів.
Несподівано Метт поставив мені запитання, і це стало одним з визначних моментів мого життя. “Як ваша церква вважає—на кого схожий Бог? Я маю на увазі, на кого Він, на твою думку, схожий?”
Мені нічого було відповісти йому. Відчувши моє замішання, він делікатно змінив тему. Але я не міг забути цього. Я був у надзвичайному становищі: я був протестантом, який навчався в університеті Бригама Янга, і хоч у мене й були сумніви стосовно моєї релігії і релігії взагалі, усе ж я не мав наміру змінювати релігію. Натомість я цілий рік старанно відгороджувався духовно, уникаючи розмов на релігійні теми. Цьому простому запитанню мого друга вдалося нарешті хоч трішечки відкрити моє серце.
Дослідження віри
Упродовж кількох наступних місяців я неодноразово запитував себе: “У що я вірю? А ще важливіше—чи вірю я? Чи справді є Бог, і якщо є, то Який Він? Чи можу я пізнати Його? Чи відповість Він на мої молитви? Чи можу я мати таку віру, як мій друг-святий останніх днів?”
Не можна сказати, що у мене не було раніше нагоди поміркувати над такими глибокими запитаннями; упродовж років серед кількох моїх найкращих друзів були святі останніх днів. Ця дружба привела мене до навчання в УБЯ. Але майже завжди я так чи інакше відмовлявся від їхніх “євангельських увертюр”. Кілька разів я зустрічався з місіонерами, але те, що вони говорили, сприймати не хотів.
Мене надто лякали зміни, які вимагалося б зробити, зміни, які могли соціально й емоційно ізолювати мене від моєї сім’ї. Мені не хотілося вірити, що я помилявся або що мої традиції були неправильними. Я не вірив у те, що можу отримати одкровення від Бога і навіть те, що інші можуть отримувати його. Здавалося безглуздим, алогічним і навіть дивним, що Бог являвся хлопцю Джозефу Сміту, що Він відкрив йому нові Писання і що лише одна релігія отримала божественне спрямування для свого встановлення як істинної Церкви.
За іронією, я засумнівався у справжності всіх релігій, у тому числі й своєї. Хоч я мав серце, сповнене любові до сім’ї та друзів, серце, яке прагнуло відповідей, та коли дійшло до спонукань Духа, моє серце виявилося закам’янілим.
Після свого першого року навчання я повернувся додому у штат Кентуккі, щоб продовжити своє навчання. Невдовзі мої друзі-святі останніх днів поїхали на місію, і без них я відчув безмежну самотність. Мені хотілося мати якісь із переконань, що надихнули їх пожертвувати двома роками свого життя. І в той же час мене турбувало, що я все ще не мав відповіді на запитання Метта. Я хотів дізнатися про істину сам для себе. Нарешті, після багатьох листів від моїх друзів, які заохочували мене зустрітися з місіонерами, я подолав свій страх і вирішив зробити це.
Роздумуючи над бесідами
Однак я сумнівався стосовно ідеї, що різні принципи євангелії були взаємопов’язані в єдине ціле. Місіонери вважали, що оскільки їхнє послання, в його цілісності, могло сприйматися або як все правильне, або як все хибне, то я, отримавши свідчення про один принцип, природно, міг би прийняти і всі їхні вчення.
Я не повірив їм. Я думав, що було допустимим вибрати й прийняти те, у що я хотів повірити з такого собі духовного і доктринального “шведського столу”1. І в той же час моя логіка вимагала емпіричного доказу для підтвердження, а не для навернення на основі віри.
На жаль, моя логіка також залишила мене нещасливим і невдоволеним. Усі філософські аргументи, про які я думав, були суперечливими постулатами, що викликали песимізм і не давали справжніх відповідей. Мені хотілося чогось більшого, чогось такого, що могло б торкатися мого серця, того, що мої друзі і місіонери описували як спілкування зі Святим Духом. Беручи участь у бесідах з місіонерами, я мав надію, що зможу дізнатися, чи було те, що вони мені казали, правдою чи ні, або принаймні що я знайду якесь вдоволення, дізнавшись, що воно є хибним.
Місіонери були терпеливі, але й наполегливі. За кілька місяців вони провели зі мною багато бесід і багато разів запрошували мене охриститися, але я завжди казав “ні”. Я чекав на якусь очевидну, дивовижну подію, яка б дала мені свідчення перш, ніж я прийму їхнє запрошення. Такого свідчення я не отримав, тому їхні запрошення відлітали від мене, як від кам’яної стіни.
Одного дня старійшини прочитали уривок з Книги Мормона: “Не сперечайтеся через те, що не бачите, бо ви не матимете доказів перед тим, як буде випробувано вашу віру” (Етер 12:6). Потім вони сказали: “Джоше, кожного разу, коли ми запрошуємо тебе охриститися, ти кажеш “ні”. Єдине, що ти маєш зробити,—це сказати “так”, і тоді Дух підтвердить тобі це”.
Іншими словами, я не отримав свідчення, бо ще не випробував свою віру. У мене нічого на думці не було, крім одного—просити, я сподівався, що отримаю, без зусиль (див. УЗ 9:7). Я надійно заблокував Духа, щоб Він не міг свідчити мені, бо я не хотів зробити наступний крок. Те, що мені потрібно було зробити,—це, виявивши віру, ступити в темноту до того, як засяє світло. Підтверджувальне свідчення може прийти після того як я перевірю свою віру, а не до того2.
Першою моєю думкою було, що місіонери маніпулюють мною, щоб охристити мене. Потім мені прийшло на думку, що в якийсь момент, коли я казав “ні” запрошенню охриститися, щось ледь відчутне залишилося в моєму серці. Це було спокійне, м’яке і проникливе відчуття миру, яке спонукало мене прислухатися до поради місіонерів, але я розпізнав його лише тоді, коли воно зникло, залишивши мене збентеженим, нещасним і засмученим.
Я розмірковував, чи не могло це незрозуміле почуття бути викликане Духом, Який залишив мене, і чи не було причиною мого збентеження моє тверде серце, яке відштовхнуло Його. Не маючи іншого вибору, я вирішив: а давай спробую зробити те, що сказали місіонери. Я скажу “так” на їхнє постійне запрошення, і потім, якщо я відчую Дух, як це вони мені обіцяли, я піду й охрищусь. А якщо не відчую Духа, то я був вже готовий сказати місіонерам, що просто пожартував.
Перевірка насіння
Увечері під час наступної призначеної зустрічі ми дивилися новий церковний відеофільм The Prodigal Son (Блудний син). У кімнаті відчувалося щось особливе; місіонери були вочевидь зворушені, в їхніх очах були сльози.
Після перегляду фільму ми прочитали кілька уривків із Писань. Урешті-решт старійшина Крічфелд повернувся до мне і сказав: “Джоше, ти будеш христитися у суботу, 10 листопада, о 16:00?”
Я повагався, а тоді відповів: “Так”.
Мене так пройняв Дух, наче електричним струмом, аж волосини на моїх руках піднялися і я ледь стримував сльози. Не могло бути й сумніву, що світло засяяло в темряві. Я перевірив свою віру, і я точно знав, що мав охриститися.
Я здобув свідчення про придатність однієї насінини віри, але я мав ще побачити, як вона проросте і принесе плід (див. Алма 32:35–36), і я ще не отримав підтверджувального свідчення інших євангельських принципів. Моя перевірка віри ще не закінчилась.
Не пройшло багато часу після хрищення й конфірмації, а в мій розум вже полізли сумніви. Я відчував протиріччя між моїм справжнім особистим досвідом, який я отримав, вирішивши христитися, і моєю старою логікою, яка не сприймала знання, що ґрунтувалося на вірі.
Невдовзі я знову відчув збентеження й смуток, що не полишали мене, і я не знав, що й думати. Однак у мене було зобов’язання, і я вирішив залишатися активним у Церкві і жити за принципами, яких був навчений, поки перевірка моєї віри не вирішить мій внутрішній конфлікт тим чи іншим чином.
Пошук віри
Господь не залишив мене блукати на самоті. Мене покликали служити з місіонерами, і коли я щотижня ходив з ними проповідувати, вони продовжували навчати мене. У мене були віддані справі домашні вчителі. Мій напарник по домашньому вчителюванню був людиною старанною й послідовною. Багато членів приходу потоваришували зі мною, включаючи мене у своє життя, запрошуючи до себе на вечерю і домашні сімейні вечори. Вони молилися зі мною і за мене. Єпископ і його сім’я турбувалися про мене і підбадьорювали. Я міг відчувати щирі наміри їхніх сердець, і це зміцнювало мою рішучість.
Пройшло кілька місяців, і ось одного дня я усвідомив, що кожного разу, коли я читаю Книгу Мормона, у мене виникає проникливе, знайоме відчуття миру, таке ж, як я відчував під час бесід з місіонерами і запрошень охриститися. І раптом я зрозумів: це був Дух. Коли я подумав: “Якщо це Дух, тоді ця книга повинна бути істинною”, тоді те ледь відчутне почуття розрослося в моєму серці, і моя віра перетворилася на духовне знання цього принципу.
Оскільки моє серце ставало дедалі більш “скрушеним”, а дух—все більше “упокореним” (див. Етер 4:15), до мене прийшли й інші підтверджувальні відчуття. З часом мої сумніви витіснилися переконаннями. Я пізнав, що Бог живий, що Ісус є Христос, що Джозеф Сміт—пророк Божий, не своїм розумом або переконливими аргументами інших, а безсумнівною присутністю Духа, Який говорив до мого духа. Моєму розуму відкривалося приписання за приписанням (див. 2 Нефій 28:30). Оскільки ці підтверджувальні враження накладалися одне на одне, моє сприйняття євангелії розширювалося і духовне розуміння приходило швидше. Кожне враження приходило завдяки старанності, готовності слухати й виконувати, а також бажанню піддатися натхненню Духа (див. Мосія 3:19).
Сьогодні я можу сказати, що євангелія— істинна, бо я сам про це дізнався. Колись євангелія видавалася мені дивною і нелогічною; тепер же вона для мене близька і чудова. Євангельські принципи справді взаємопов’язані і є одним цілим. Навіть із порівняно обмеженим знанням доктрини я як місіонер міг свідчити про ці істини. Коли зростає моє знання доктрини, зростає і моє свідчення.
Моє свідчення про всі принципи працює як старанно зведений і постійно укріплюваний бастіон, що захищає від супротивника. Воно підтримує мене у випробуваннях, що приходять до мене, а найбільше, коли Сатана намагається посіяти насіння сумнівів стосовно того, про що я вже отримав відповіді (див. УЗ 6:22–23). Коли я відчуваю, що слабну, коли приходить якийсь сумнів, коли не зникає біль, я вдаюся до того дієвого засобу, завдяки якому вперше отримав свідчення: я пригадую кожний з тих випадків, з яких будувалося моє свідчення, я з більшим старанням застосовую принципи, яких був навчений, і я звертаю увагу на моменти, коли Дух зміцнює мою віру.
Євангелія—істинна, уся цілком, і вона відкрита для всіх, хто буде, у смиренні свого серця, випробувати свою віру, ступаючи з нею у темноту. Там—світло Спасителя, приховане лише нашим небажанням знайти його. Можливо, у вашому житті буде багато важких періодів або часів, коли ваше свідчення буде випробовуватися. Я дізнався, що Спасителеве світло чекає на нас, коли ми з готовністю шукаємо Його, і що світло, якщо ми шукаємо його постійно, веде нас до навернення.