Служіння в Церкві
Ми обрали служіння
Автор живе в Баварії, Німеччина.
Мій чоловік боровся з раком, але ми без вагань прийняли покликання служити у Франкфуртському Німецькому храмі.
Ілюстрація Бена Соуворда
12 грудня 1994 року ми отримали телефонний дзвінок із Солт-Лейк-Сіті. Дружелюбний голос повідомив нам, що з нами буде говорити Президент Томас С. Монсон, який у той час служив другим радником у Першому Президентстві.
“Президент Франкфуртського Німецького храму хоче покликати вас своїм радником, а вашу дружину помічницею матрони храму”,—сказав Президент Монсон моєму чоловікові. Потім Президент Монсон висловив занепокоєння стосовно стану здоров’я мого чоловіка.
Герхард уже 11 років боровся з хронічним лейкоцитарним лейкозом. Незважаючи на це випробування, Господь покликав нас і ми без вагань погодилися.
Коли я звільнялася з роботи, аби підготуватися до служіння, мій начальник запитав: “Чи залишитеся ви, якщо я підніму вам зарплату?”
“Ні, нам треба їхати,—відповіла я, розповідаючи йому, що ми пообіцяли Господу служити на місії.—Ми думали служити через пару років, але я не знала, чи мій чоловік доживе до того часу”.
Коли менше ніж через два тижні Герхард проходив плановий огляд, лікар сказав йому: “Не їдьте, існує висока ймовірність, що ви помрете”.
Його стан погіршувався. Ми були приголомшені й не уявляли, як зможемо виконувати покликання, але нас сповнювала віра, надія і впевненість. Ми віддали все в Господні руки. Якщо Він мав для нас доручення, то забезпечить шлях для його виконання.
2 січня 1995 року ми поїхали на місію. Раптом я усвідомила, що залишила вдома: маму, дітей, онуків, кар’єру, мій будинок і мій сад. Але наступного дня ми зайняли своє місце у Франкфуртському храмі, де темна ніч перетворилася для нас на яскравий новий день. Усі стреси повсякденного життя залишили нас.
У цьому святому місці ми знайшли любов, світло, надію, радість, довіру, тепло, безпеку, захист і спокій, які випромінює Спаситель. Під час служіння ми познайомилися з чудовими людьми з багатьох країн. Хоча вони розмовляли різними мовами, мова любові поєднувала нас. Наше служіння у храмі стало для нас таким щастям.
Дух храму і сила Бога несли мого дорогого чоловіка 26 місяців. Одного дня невдовзі після звільнення від нашого храмового покликання Герхард пішов до лікарні на планове лікування. Цього разу лікар залишив його в лікарні. Через кілька місяців він повернувся до свого небесного дому.
Коли я озираюся назад, то дивлюся на ті роки служіння, як на дар з небес—служити пліч-о-пліч зі своїм чоловіком у домі нашого люблячого Батька, виконуючи своє обіцяння служити разом на місії. Я вдячна всім своїм серцем за той досвід.