Коли дитина залишає Церкву
Автор живе в штаті Массачусетс, США.
Ми можемо прийняти принцип, що наші діти мають благословення свободи волі, навіть коли вони застосовують його для того, щоб прямувати шляхами, з якими ми не погоджуємося.
Ілюстрація Ілкер Аєстаран
Минуло кілька тижнів з того часу, як моя доросла донька переїхала в інше місто, і кожної неділі, коли вона не приходила до церкви, мене тривожила одна й та ж сама думка: Чи повернеться вона коли-небудь до церкви? Я зверталася до всіх можливих методів, аби змусити її ходити: заохочення, логіку, благання, я була її особистим будильником, я молилася, постилася і навіть дзвонила її єпископу. Оскільки ми жили на відстані понад 3000 км, було важко ходити разом з нею, але я спробувала і це!
Я постійно думала, що якщо лише трошки вплину на ситуацію, моя дочка змінить свою духовну траєкторію. Мені здавалося, що треба знайти лише правильну людину—її візитну вчительку, єпископа, друга або члена сім’ї, які мають з’явитися на її шляху, і вони скажуть або зроблять те, що скерує її назад. Але нічого не подіяло. Моя голова йшла обертом, а серце сповнювалося відчуттям провини та смутку, що як мати я невдаха.
Багато людей переживають те ж саме. Коли діти сходять з євангельського шляху, батькам, які залишаються вірними, може бути складно справитися з цією ситуацією. Одна мати була настільки засмучена вибором своєї доньки, що, за її словами, їй було боляче вдихати. Один батько розповідав, що йому здавалося, ніби діти відкидали його та його стиль життя. Молода мати переживала, що одного дня її діти можуть поставити під сумнів, чи треба їм бути в Церкві.
Як нам справлятися з цими болісними почуттями, коли члени сім’ї приймають рішення залишити Церкву? Ми все ж можемо зробити дещо.
Навчайтеся від тих, хто вже пережив це
Кілька найправедніших сімей у Писаннях мали проблеми з бунтівними дітьми. Сарія і Легій мали дітей, які не зважали на повчання своїх батьків (див. 1 Нефій 2:8–12). Також Адам і Єва (див. Буття 4:8). Навіть наш Небесний Батько сумував, коли третина його духовних дітей обрала інший шлях (див. УЗ 29:36). План щастя включає свободу волі. І це означає, що навіть члени праведних сімей можуть вирішити відмовитися від правильних принципів. Ми можемо знайти втішення в розповідях з Писань про те, як сім’ї долали це випробування. Ми здобуваємо краще розуміння свободи волі та співчуття, і це розуміння може допомогти нам зцілитися та жити далі.
Визнайте, що наші діти також Божі діти
Коли син однієї матері в підлітковому віці почав ставити під сумнів свої вірування, її приголомшило відчуття провини і провалу. Коли вона думала, як би по-іншому могла виховувати його, до неї прийшло милостиве відчуття: “Він не лише твоя дитина. Я люблю його навіть більше, ніж ти, і Я не маю відчуття провини щодо нього або будь-кого з моїх заблукалих дітей”. З тієї миті ця мати змогла позбавитися почуття провини і натомість зосередитися на тому, якою чудовою Божою дитиною є її син.
Зосереджуйтеся на успіхах
Іноді батькам важко, бо вони не до кінця розуміють вчення, що “жоден успіх не компенсує провалу вдома”1. Визначити, що є успіхом, а що провалом, не завжди легко. Як пояснював старійшина Джон К. Кармак, колишній сімдесятник: “Оскільки це твердження має на меті надихнути батьків більше займатися дітьми або продовжувати це робити, воно не повинно сприйматися в тому розумінні, що батьки, які дійсно приділяли багато часу, зусиль і йшли на жертви заради виконання своїх батьківських обов’язків, але все ще не пожали бажаний плід, є невдахами”2. Нам слід цінувати хороші якості наших дітей та щасливі миті разом. Ми повинні усвідомити принцип, що члени нашої сім’ї мають благословення свободи волі, як би вони ним не користувалися.
Переналаштуйте свої сподівання
Хоча ми і сподіваємося, що члени нашої сім’ї будуть іти обраними нами шляхами, вони мають вирішити самостійно, чи отримувати їм євангельські благословення. Старійшина Кармак пропонує, що замість того, щоб боротися з цією реальністю, батькам варто “переглянути свої теперішні сподівання і підходи та прийняти речі такими, як вони є, а не залишатися в сум’ятті”3.
Одна мати була дуже пригнічена і сумна, коли зрозуміла, що її син не збирається їхати на місію. Згодом вона зрозуміла, що їй треба позбутися думки, що сину треба їхати на місію, аби зробити її щасливою. “Нарешті я змогла зрозуміти, що справа не в мені,—сказала вона.— Життя дітей—це їхнє життя. Я лише їхня мама. Вони—не моя власність”.
Здобути бачення
Багато батьків знаходять втішення і утримують бачення перспективи завдяки молитві, вивченню Писань та відвідуванню храму. Одна мати розповідала, що завдяки молитві вона навчилася пам’ятати, якою дорогоцінною є її дитина для Небесного Батька. І це допомогло зняти біль. Молитва відкриває розуміння, яке підкаже, що робити або казати. Це також допомагає нам знайти розраду.
У Писаннях містяться історії про людей, які приймали неправильні рішення, і як на це реагувала сім’я. “Як добре, що в Писаннях небагато історій про досконалі сім’ї, бо інакше це б настільки приголомшувало, що не було б бажання навіть робити спробу!”—розповідав один з батьків. Історія про Алму молодшого запевняє, що праведні молитви батьків Бог чує (див. Moсія 27:14). Притча про блудного сина навчає нас про радість, яку ми відчуваємо, коли повертається той, хто загубився (Лука 15:20–24).
Відвідування храму може також допомогти нам здобути хороші ідеї щодо того, як справлятися з сімейними проблемами. “Я впевнений, що заклопотана людина … може вирішувати … проблеми краще і швидше у домі Господа, ніж будь-де,—сказав старійшина Джон А. Уідтсоу (1872–1952), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів.— У найбільш неочікуваний момент, у храмі чи поза ним, прийде … одкровення, рішення проблем, що докучають нам”4. Коли батьки відвідують храм, їхні серця і розум більше налаштовуються на той мир, якого вони прагнуть.
Продовжуйте виявляти любов
Легій і Сарія безсумнівно любили Ламана і Лемуїла так само сильно, як вони любили Сама, Нефія, Якова і Йосипа. Хоча легше порозумітися з тими членами сім’ї, які поділяють наші вірування і стиль життя, все ж надзвичайно важливо для нас навчитися виявляти свою любов до тих, хто цього не робить.
Одна жінка, яка перестала відвідувати церкву в юному віці, розповіла таку історію про те, як її сім’я продовжувала любити її. У її великій сім’ї, яка належить до Церкви, служіння на місії відзначалося дуже наглядно. Фотографії всіх місіонерів у сім’ї прикрашали бабусину вітальню. Це було “епіцентром нашого сімейного всесвіту”,—казала вона. Жінка знала, що ніколи не служитиме на місії, і вона відчувала, що чого б не досягнула у світі, вона ніколи не заслужить місця на стіні бабусиної кімнати.
У 30 років вона вирішила служити у Корпусі миру США. Вона поїхала на Мадагаскар і з усією енергією служила там. Посеред свого служіння вона дізналася, що бабуся додала її фотографію на стіну. Коли закінчився час роботи в Корпусі миру, бабуся і онука обнялися і плакали. “Служіння є служінням”,—сказала бабуся. Незалежно від того, чи є у нашому домі місіонерська стіна, залишається багато способів, у які ми можемо показувати всім членам сім’ї, що їх люблять і цінують.
Продовжуйте надіятися
Якщо ми будемо постійно любити своїх близьких такими, якими вони є, ми можемо мати надію, що вони повернуться до життя, зосередженого на євангелії. Часто члени сім’ї дійсно повертаються після періоду пошуків. Як і блудний син, вони усвідомлюють, що їхнє колишнє життя було сповнене хороших послань та принципів, і вони знову повертаються до тих цінностей. В дійсності, пророки пообіцяли, що члени сім’ї, які запечатані до батьків, відчуватимуть вплив свого праведного виховання і одного дня повернуться5. Такі обіцяння дають нам велику надію стосовно наших рідних.
Дивіться у вічність
Ми повинні пам’ятати, що ми просто не знаємо, що станеться з нашими близькими. Один батько бунтівних підлітків розповів, що зрозумів таке: хоча його сини й не живуть праведно зараз, він не повинен вважати, що це нещастя ніколи не мине. Президент Дітер Ф. Ухтдоф, другий радник у Першому Президентстві, висловив думку, що іноді ми вважаємо, що кінець історії вже написано, хоча в дійсності ми лише на середині книги6. Божий відлік часу дуже відрізняється від нашого, і ми не знаємо, як закінчиться історія кожної людини.
Якби ми знали, що члени нашої сім’ї згодом повернуться, чи змінило б це наше ставлення до них на цьому етапі нашої історії? Я впевнений, що ми могли б жити, відчуваючи набагато більший спокій, любов і прихильність. Поки ми працюємо над тим, щоб наша історія добре закінчилася, добре було б пам’ятати, що ми можемо вирішувати, чи ставитися до близьких нам людей спокійно і з любов’ю, чи виявляти злість і страх. Павло писав: “Бо не дав нам Бог духа страху, але сили, і любови, і здорового розуму” (2 Тимофію1:7). Як закликає старійшина Кармак: “Ніколи не здавайтесь. Коли ви бачите, що зараз не можете встановити зв’язок з дочкою або сином, ви можете принаймні не зупинятися і продовжувати їх любити. … Не піддавайтеся паралізуючим почуттям провини і безнадії. Шукайте духовної допомоги і спокою. Будьте сильними й сміливими. Ви зможете подолати це випробування”7.
Моя дочка ще не повернулася до церкви. Але наші цілі чіткі, ми обоє працюємо над тим, щоб мати близькі стосунки. Ми часто розмовляємо, і я знаю, що її виховання в дусі церковних цінностей допомогло їй стати доброю, дисциплінованою і вдумливою. Хоча я ніколи не вибрала б для неї її сьогоднішній шлях, все ж я вдячна за уроки, які ми засвоюємо, ідучи цим шляхом. І я знайшла спокій, коли прийняла те, що у кожної з нас своя унікальна дорога, яка веде назад додому.