Моє одужання
Автор живе в штаті Юта, США.
Хворіла моя мама, але мені також треба було зцілитися.
Фонова фотографія hxdbzyxy/iStock/Thinkstock
Коли мені було 17 років, у моєї мами виявили рак грудей. Наша сім’я була шокована новиною, і я стала на коліна, щоб гаряче помолитися. Майже годину я волала до Бога і запитувала, чому Він дозволив, щоб це сталося і чи Він зцілить мою маму. Ми відчули підтримку через кілька днів, коли члени нашого приходу, родичі, друзі та сусіди дізналися про новину. Вони поспішили на допомогу. Нам приносили їжу, ми чули добрі слова, нам робили щось приємне та ставилися з турботою і співчуттям. Ми відчували глибоку любов від усіх тих людей.
Але хоча нам надавали таку велику допомогу, я впала в глибоку депресію. Мені було байдуже, що зі мною відбувається. Я перестала робити те, що мені подобалося. Я стала лінивою, недбало виконувала хатню роботу, домашні завдання і своє церковне покликання. Я дивилася на свою ситуацію та на додаткові обов’язки, як на тягар. Мені здавалося, що я з усім можу справлятися самотужки і мені не потрібна стороння допомога.
Сатана приділяв мені особливу увагу, казав, що я маю відчувати себе переобтяженою, що Бог хотів, аби я була нещасною, і що немає в мені нічого особливого. На жаль, певний час я цьому вірила. Я не бачила позитивної сторони ні в чому. Я забула, що є дочкою Бога. Збентеження засліпило мене, і я не помічала своїх багатьох благословень. Я не могла навіть дивитися в дзеркало. Я відчувала біль і смуток.
На щастя, близька подруга проводила зі мною багато часу, допомагаючи, і мої брати і сестри також підтримували мене. Я стала більш відкритою з батьками, які, в свою чергу, стали більш відкритими зі мною. Але мені все ще було нелегко.
Моя мама часто мене втішала, коли я занепадала духом. Коли мені здавалося, що немає ніякої надії, так добре було мати когось поряд, хто міг зі мною поговорити і підтримати. Вона приходила додому між сеансами лікування і прасувала одяг, готувала їжу, втішала нас і давала поради. Для мене було просто дивовижно, як вона могла проходити через такі випробування і залишатися такою безкорисливою.
Одного разу, коли я говорила з нею про свою депресію, вона сказала, що те, що я плачу і прошу про допомогу, не робить мене слабкою. Вона піклувалася про мене, в той час як я мала про неї піклуватися.
Після однієї з багатьох операцій, які вона перенесла, мама знаходилася в реабілітаційній палаті. У той же час я не могла не думати, що мені потрібна моя особиста реабілітаційна палата. Я не знала, звідки розпочати процес зцілення, але треба було щось робити.
Тож я почала знову застосовувати свої таланти і здібності, а також розвивати нові. Я готувала і прала. Я частіше ходила на прогулянки, щоб поміркувати. Я співала сольні пісні. Я грала на кларнеті та піаніно більше, ніж раніше, і почала грати краще. Я читала більше книжок. Я почала слухати більше надихаючої музики. Я шукала поради у церковних провідників та з інших надійних джерел. Я наблизилася до Бога і до мого Спасителя за допомогою особистої молитви, посту і вивчення Писань.
Однак я все ще відчувала, що мій спокій дуже хиткий. Було важко, бо бували дні, коли мені хотілося відчувати спокій, а натомість я відчувала сум. Ще важче стало переживати перепади настрою. Здавалося, що мій шлях до спокою лише почався.
Тоді я пішла до храму, щоб виконувати хрищення за померлих разом зі своїм класом у Товаристві молодих жінок. Перебуваючи в храмі і гортаючи сторінки Писань, я думала про свої проблеми. Я стала читати слова про Спасителя в Ісая 53:4: “Направду ж Він немочі наші узяв і наші болі поніс”.
Через кілька хвилин збентеження, яке мене засліплювало і спричиняло так багато болю, повністю зникло. Господь розірвав темряву і розпач мого серця й залишив у ньому мир Свого Духа. З’явилося відчуття ясності та щастя, якого я вже давно не мала. Я побачила, як багато благословень я отримала і як багато всі зробили для мене і моєї сім’ї. Я побачила, як я зблизилася з сім’єю та друзями. Я побачила, що я дійсно прекрасна дочка Бога.
Та храмова купіль стала для мене реабілітаційною палатою.
Коли я думаю про минулий досвід, то розумію, що зараз у мене більше симпатії та співчуття до тих, кому поталанило менше, ніж мені. Я знаю, де знаходити зцілення. Найважчий рік мого життя став найкращим роком мого життя.