Загублена в Забороненому місті
Автор живе в штаті Юта, США.
Раніше я відчувала Духа, але ніколи не отримувала конкретних вказівок—наприклад, у якому напрямку іти.
Ілюстровано Владом Гусєвим
Я була посеред Забороненого міста в Пекіні, Китай. Лише кілька хвилин тому мене оточували друзі та вчителі, але раптом зрозуміла, що стою зовсім сама.
Я відразу ж зрозуміла, в яку небезпеку потрапила. Самотня 15-річна американка стояла сама, як палець, посеред галасливого палацу-музею. Я приїхала на екскурсію в Китай разом з іншими старшокласниками. Наша школа спонсорувала цю подорож. Учителі та гіди багато разів застерігали про можливі небезпеки, які виникають під час відвідування іншої країни, якщо ми будемо необережні.
Я обійшла те місце, проштовхуючись через натовпи туристів—як китайських, так і іноземних,—встала навшпиньки, намагаючись побачити знайомі червоно-білі футболки, які носили члени нашої групи. Але нічого не бачила. Якимось чином моя група зникла без мене, а я навіть не уявляла, в якому напрямку вони пішли. Я сіла й почала дивитися на входи та виходи. Минуло 10 хвилин, потім 30, потім 45. Ніхто з моєї групи не з’явився.
Хтось схопив мене за руку. Я подивилася і побачила низьку на зріст жінку з відблиском божевілля в очах і з довгими нігтями. Вона потягнула мене за руку. “Іди за мною,—сказала вона ламаною англійською мовою.— Красива дівчинко, іди за мною”.
Я від страху аж похолола. “Облиште мене”,—закричала я, вириваючи руку. Перш ніж вона встигла знову схопити її, я помчала до виходу і увійшла в іншу частину міста.
Я бігла ще якийсь час, поки ще більше не заблукала. Я сіла на найближчих сходах осторонь від груп людей і почала плакати. Я знала кілька слів китайською, але, звичайно ж, цього було недостатньо, щоб дістатися назад до нашого готелю, який знаходився десь на іншому кінці величезного Пекіну. У ту мить я навіть не була впевнена, де ж знаходиться вихід.
Уся в сльозах я почала молитися. Я розуміла, що було нерозумно відходити від групи навіть на мить, і я благала Небесного Батька допомогти мені знайти дорогу до моєї групи.
Я підвелася і попрямувала назад до того місця, звідки прийшла. Я не отримала негайного одкровення—і я не була впевнена, як саме звучить або відчувається одкровення, навіть якби я дійсно отримала його. Раніше я відчувала Духа—тепле почуття після служіння комусь чи після чийогось виступу в Церкві, але ніколи не відчувала чогось особливого—точно не те, в якому напрямку іти. Я почала невпевнено просуватися вперед і продовжувала молитися у серці.
Згодом я дійшла до розвилки. Я почала іти праворуч, і саме тоді почула, як голос прошепотів: “Зупинись”.
Голос був настільки тихим, що я ледь не відкинула його, прийнявши за одну з власних думок. Однак у ньому була така впевненість, якої я звісно не відчувала в ту мить. “Сядь на ту лавку”,—сказав голос. Я роззирнулася і побачила посередині розвилки лавку. Я підійшла і сіла на неї. Усього через три хвилини хтось у знайомій біло-червоній футболці з’явився у натовпі й помахав мені рукою. То була наша екскурсовод того дня.
Я підскочила з лавки, на якій сиділа. Я була така щаслива, що мало не кинулася обнімати ту жінку.
“Ми вже годину тебе шукаємо,—сказала вона.— Де ти була?”
Поки вона вела мене до моєї групи, я розповідала їй, де була, починаючи з того моменту, як відстала від групи, і закінчуючи своїм рішенням сісти замість того, щоб піти на розвилці направо.
“Тобі дуже пощастило,—сказала вона.— Якби на тому повороті ти пішла направо, то попрямувала б у протилежному напрямку від групи. Місто настільки велике, що я ніколи б тебе не знайшла”.
Через кілька тижнів я полетіла з Китаю. Я намагалася більше не губитися під час подорожі, але подумки я багато разів поверталася до того моменту, коли почула голос Духа, Який шепотів до мене. Це було не таке спонукання, яке я раніше отримувала, однак це було саме те, що, як Господь знав, мені потрібно було, аби не піти в хибному напрямку. Я також зрозуміла, як легко було проігнорувати його, якби я не дослухалася.
З того дня я чула голос Духа багато разів багатьма способами як застереження не лише від фізичної, але і від духовної небезпеки. Іноді я бачила, що відбувається внаслідок послуху або непослуху тому голосу, як це було зі мною того першого дня в Забороненому місті. У більшості випадків я не могла передбачити наслідків. Однак я зрозуміла, що коли смиренна і готова слухатися, Господь допоможе розпізнати спонукання від Духа і Він скерує мене туди, де мені потрібно бути. З Ним я ніколи не самотня.