Як залишатися сильними: путівник штангіста
Автор живе в шт. Каліфорнія, США.
Один вірш з Писань може принести багато змін—навіть у змаганні штангістів.
Коли я почала навчатися в старших класах школи, тренер-штангіст підійшов до мене і запропонував займатися штангою.
“Мммм … ні, дякую,—сказала я.— Це не моє”.
Але він наполягав. Упродовж тижнів.
Зрештою я спробувала. Він був правий: мені дійсно сподобалося займатися штангою. На початку це, звичайно ж, було дивно. Моє тіло ніколи такого не робило раніше. Але я полюбила тренування. Я також полюбила членів команди і змагання. І я почала досягати успіхів!
Зараз штанга—це величезна частина мого життя. Я тренуюся кожного дня щонайменше дві-три години: присідаю зі штангою на плечах, штовхаю штангу і піднімаю її ривком. (І якщо ви не знаєте, що це означає, не хвилюйтеся, я теж цього не знала!)
Як і все інше, заняття штангою вимагають часу і терпіння, а іноді це може бути важко. На щастя, моя сім’я завжди поруч і підтримує мене, навіть коли я скаржуся на те, що мені щось болить (а це буває часто). Мій тато завжди має для мене запас пакетів з льодом і підбадьорливих слів, коли я повертаюся додому з тренування. А мама завжди іде на жертви, аби я могла поїхати на змагання.
Кілька років тому я поїхала на одні такі змагання в Філадельфії, шт. Пенсильванія, США. Я була рада змагатися зі штангістами з усієї країни, але мені було страшнувато бути так далеко від сім’ї. Щоб мені було легше, мама пообіцяла кожного дня посилати текстові повідомлення з уривками з Писань і духовними посланнями.
Увечері перед змаганням хтось із молодих людей організував вечірку. Я подумала, що було б класно піти туди, тож ми із сусідкою по кімнаті пішли подивитися, що там відбувається. Але я відразу ж зрозуміла, що та вечірка не для мене. Там були підлітки, які пили, курили, казали непристойні слова і неналежним чином танцювали. Я знала, що мені не слід там бути, але я переживала, що подумає моя сусідка по кімнаті. Чи що подумають інші учасники змагань.
Але потім щось пролунало в моїй голові:
“Стійте на святих місцях”.
То були слова з мого улюбленого уривка з Писань, який мама прислала того ранку: Учення і Завіти 87:8: “Отже, стійте на святих місцях і не сходьте, доки день Господа не прийде; бо ось, він прийде скоро, каже Господь. Амінь”.
Я не знаю, чому мама прислала мені той вірш того дня, але саме його я люблю все своє життя. Я завчила його ще з восьми років, і він знову й знову нагадував мені, що треба мати сміливість, бути слухняною і відстоювати те, у що я вірю.
“Стійте на святих місцях”.
“Я звідси йду”,—сказала я сусідці по кімнаті. Я розповіла їй про вірш, який мама надіслала того ранку. “Це не те місце, де мені слід бути”.
Моя сусідка по кімнаті сказала, що також не хоче там бути. Їй також було незатишно, але не хотілося йти самій і виглядати невдахою. Вона подякувала мені за те, що я сказала, і ми пішли.
Наступного ранку ми дізналися, що невдовзі після того, як ми пішли, дітей, які були на вечірці, було затримано і відсторонено зі змагань за вживання алкоголю й наркотиків.
Якби я не відчула спонукання згадати про вірш, надісланий мамою, то могла б також бути дискваліфікована. А все закінчилося тим, що я виграла перше місце, тож я дуже вдячна, що змогла змагатися. (Думаю, що дякую мамі кожного дня за те, що вона шле мені повідомлення).
Перемога в змаганнях штангістів—це досить очевидне і негайне благословення за дотримання заповідей. Але в Ученні і Завітах 87:8 не сказано: “Стійте на святих місцях, щоб ви могли перемогти у змаганнях штангістів”. І в Іван 14:15 не сказано: “Якщо ви хочете негайно отримати мої благословення, дотримуйтеся Моїх заповідей”. Господь благословляє нас, бо Він любить нас. І ми намагаємося бути святими і слухняними, бо довіряємо Господу й любимо Його.