Портрети віри
Шеллі Еллегуд
Кентуккі, США
Шеллі вдячна членам приходу, які ії підтримували. “Вони допомогли мені почати ходити до церкви, але ніколи не тиснули---каже вона.--- Вони дали мені зрозуміти, що завжди поруч”.
Хоча це й було болісно, однак Шеллі вдячна за силу, яку вона здобула від Спасителя, щоб подолати свої помилки та навчатися з них: “Немає людини, яка б не помилялася. Єдине, що має значення, це те, що ми навчаємося на помилках”.
Шеллі вважає, що може бути прикладом для своїх дітей, показуючи, як євангелія може благословляти і змінювати життя. “Я сподіваюся, що вони можуть бачити, як багато труднощів я подолала,---каже вона.--- Я хочу, щоб вони знали, що якщо у них будуть важкі часи, вони зможуть їх подолати. Це питання наявності віри і здатності ніколи не опускати руки”.
Завдяки труднощам Шеллі зрозуміла, що Ісус Христос є її джерелом допомоги. “Господь допомагав мені на шляху,---каже вона.--- Він зміцнив мене і зробив сильнішою”.
Упродовж багатьох років рішення, прийняті Шеллі в житті, віддаляли її від Церкви. За допомогою друзів з церкви Шеллі зрештою знайшла сили і віру, щоб іти вперед та бути хорошим прикладом для своїх дітей.
Коді Белл, фотограф
Мені було 13 років, коли ми з мамою приєдналися до Церкви. Мій вітчим був членом Церкви, однак став неактивним. Одного дня він вирішив повернутися до церкви. Ми з мамою охристилися. Невдовзі охристилася і моя сестра.
Ми жили в Міссурі, США, і ходили до малесенької філії, яка збиралася в кімнаті на другому поверсі одного з будинків. Суботніми вечорами ми приходили й знімали плакати та прибирали попільнички. Я грала на клавіатурі під час зборів. Члени нашої філії були, як сім’я.
Коли мені було 16 років, ми переїхали до Аризони, США. Зміна була важкою, але Церква в Аризоні досить сильна. Пізніше я поїхала до Університету Бригама Янга і вийшла заміж. У нас з чоловіком було четверо дітей і ми жили добре.
Але дещо сталося, і коли ми розлучилися, мене відлучили від Церкви. Мені знадобилося 15 років, щоб повернутися. Це чималий відрізок часу, але я не хотіла поспішати. Я хотіла ходити до церкви з правильних причин.
Я пам’ятаю, коли ми вперше приїхали до Кентуккі, США, я привезла сина до церкви, а сама сиділа в машині, поки він не зайшов. То був важкий час. Дочка першою з моїх дітей укладала шлюб у храмі, а я не могла там бути. Мені було дуже боляче, однак, звичайно ж то була моя вина.
Деяким людям, таким як я, потрібно багато часу, щоб нарешті зрозуміти, що ж відбувається. Члени приходу й друзі були зі мною терплячі. Вони дали мені зрозуміти, що завжди поруч. Одна сім’я приділяла мені особливу увагу й ставилася до мене, як до рідної, бо поруч зі мною нікого не було. Вони допомогли мені почати ходити до церкви, але ніколи не тиснули. Цікаво те, що коли настав час, мій син мене заново охристив.
В моєму житті було багато неправильних рішень. Я шкодую, що припустилася тих помилок, однак вдячна за уроки, які засвоїла під час процесу покаяння. Ніхто з нас не проживає життя без помилок—лише Спаситель зміг це зробити. Коли ми помиляємося, важливо звертатися до Нього за силою і навчатися з тих помилок.
Я знаю, що не можу повернутися і щось змінити, однак моя мета зараз—робити все можливе, щоб бути хорошим прикладом для дітей, бо багато років у них його не було. Я сподіваюся, що вони можуть бачити, як багато труднощів я подолала.
Я хочу, щоб вони знали, що якщо у них будуть важкі часи, вони можуть їх подолати, якщо звернуться по допомогу до Спасителя. Це питання наявності віри і здатності ніколи не опускати руки. Господь допомагав мені на шляху, і я знаю, що Він зможе допомогти і їм. Рух уперед був болісним, однак Господь зміцнив мене і зробив сильнішою.